Курсовая работа: Комплексна фізико-географічна характеристика Альпійської гірської системи

Найважливіший глибинний розлам А. - т.зв. "рубець", витягнутий з невеликими вигинами з В. на З. на 600 км (від Марибора в Югославії через Инсубри до Ивреа), відокремлює зону південного схилу А. від центральної зони й супроводжується інтрузіями гранитоидов. Центральна, найбільше складно побудована зона простирається у вигляді дуги на всьому протязі А. - від Граца на С.-В. до Генуэзского затоки на Ю.-З. Головну роль у її будові грають 2 комплекси порід: кристалічний комплекс підстави й комплекс блискучих сланців мезозою, що спочатку заповнювали глибокий геосинклінальний прогин. У результаті процесів складчастості, що супроводжувалися утворенням насувань і т.зв. пеннинских покривів, відбулося надвигание пакетів кристалічних сланців з області головного розламу до С. на блискучі сланці, разом з якими вони насувалися на інші пакети тих же порід, і на північний край великого прогину (на т.зв. автохтонні масиви). У результаті виникло надзвичайно складне, багатоповерхове накопичення чешуй і покривів, причому головні покриви ускладнені більше дрібними - другорядними. У самих складних ділянках (Симплон - Тичино - Маджа) установлено 6 головних покривів, що одержали найменування (знизу нагору): Антигорио, Лебендюн, Мон^-Леон, Сен-Бернар, Монте-Роза й Дан-Бланш. Вершини Дан-Бланш, Монте-Роза, Мишабель, Маттерхорн й ін. представляють залишки розмитих покривів, складених кристалічними сланцями. На схід простираються покриви Адула, Тамбо-Суретта й ін., а ще далі на В. - система нижневосточноальпийских покривів, складених кристалічними сланцями. У північній частині їх з-під передових покривів Сильвретта - Эцталь у розмитих "вікнах" долини Верхнього Энгадина (верхів'я ріки Инн) і в горах Тауэрн оголюються блискучі сланці мезозою.

До С. від центральної розташована зона, що складається з ланцюга кристалічних (автохтонних) масивів (Меркантур у Приморські А., Пельву, Белледонна, Монблан у Французькі А., Аарский, Готтардский у Швейцарські А.), частково покритих чохлом пермських і мезозойських порід. На схід долини Рейну на продовженні цієї зони розташовується смуга палеозойських порід граувакковой зони Австрійських А.

У Східні А. північніше розташовується зона, складена вапняками й доломітами тріасу і юры. Вапняки утворять систему східно-альпійських покривів, численні луски яких у цілому насунуті до С. на флишевую зону. (Деякі дослідники вважають, що східно-альпійські покриви переміщені в сучасне положення з Південних А.)

Уздовж зовнішнього краю А. простягається флишевая зона. У Східні А. вона звужена через перекриття вапняковими покривами, а у Швейцарії знову розширюється й з перервами треба на Ю. до Середземного моря. Її складає сильно складчастий флиш крейдового й палеогенового віку. Особливо складна будова вона має у Швейцарські А., де ускладнена серією т.зв. гельветских покривів, у яких беруть участь породи чохла автохтонних масивів (Аарского й Монблану), а місцями також породи, принесені із центральної зони А. (див. розрізи). Уздовж усього північного підніжжя А. до Женеви на З. простирається Предальпийский крайовий прогин, складений неогеновими товщами моласс.

Зона південного схилу А., обмежена на С. головним розламом, побудована більш просто. Її складають порожнього шари, що залягають, порід від тріасового до эоценового віку, які розбиті системою скидань на окремі блоки. Є виливи й впровадження порфірів.

У геологічній історії А. виділяють 2 періоди. Протягом першого (доальпийского) періоду формувався кристалічний комплекс підстави й покриваючі його палеозойські породи з інтрузіями гранітів. Наприкінці цього періоду утворилися западини, що виконувалися вугленосними й пестроцветными породами кінця карбону, Пермі й початку тріасу. Другий період (альпійський) можна розділити на 3 етапи: перший пов'язаний з розвитком Пеннинского геосинклінального прогину, що залягав наприкінці тріасу, прогинався й заповнювався опадами до початку крейдового періоду, у середині мела закінчився складчастістю й формуванням системи пеннинских покривів; другий етап характеризувався утворенням флишевых прогинів - периферичного й у середній частині А.; третій етап, присвячений до олігоцену, ознаменувався підняттям А., складчастістю в межах флишевых прогинів, виникненням Предальпийского крайового прогину й заповненням його молассами; у цей же час утворилися східно-альпійські й гельветские покриви й відбулося впровадження гранитоидов у зоні головного розламу.

З корисних копалин найбільш древніми є магнезитові родовища в докембрии Східних А. З герцинскими інтрузіями зв'язані родовища залізних руд в Австрійські А. (Эрцберг), свинцево-цинкові родовища Карнийских А., мідні й свинцево-цинкові жили Инсубри. До відкладень карбону присвячені родовища кам'яного вугілля (Бриансонне й ін.). Найбільш важливі рудні родовища А. пов'язані з комплексом блискучих сланців пеннинской зони, де численні поклади мідистого піриту; є родовища марганцевих і магнетитових руд. З неогеном Предальпийского прогину й окремих западин усередині А. зв'язані родовища бурого вугілля.

1.2 Рельєф

Після альпійської складчастості Альпи. були сильно знижені й зруйновані; до міоцену вони набули характеру середньовисотних гір. Сучасні висота й характер рельєфу зв'язані головним чином з дуже активними диференційованими вертикальними рухами в міоценовий і неогенантропогеновий час, амплітуда яких у різних районах Альпи оцінюється від 1000 до 5000 м. Ці рухи викликали значне пожвавлення ерозії, переформування річкової мережі, ускладнення морфології хребтів і долин. У плейстоцені найважливішим фактором формування рельєфу з'явилося багаторазове зледеніння, що охоплювало більшу частину Альп. Діяльність потужних льодовикових потоків чергувалася з активною річковою ерозією в міжльодовиків’ях. Найбільший вплив льодовиків випробували високогір'я північної частини Французько-Італійських Альп і Швейцарські Альп, де більша висота сполучалася з рясним зволоженням. У Східни Альпиах вплив льодовиків був меншим, а найпівденніші райони французьких Альп не піддавалися зледенінню. У високогір'ях зледеніння визначило появу різко розчленованих альпійських форм рельєфу із численними цирками й сполученими з ними гострими гребенями хребтів, долин-трогів, із властивим їхнім схилам терасоподібними ділянками, нерідко пропиляними тіснинами висячих бічних долин, до гирлових ділянок яких присвячені водоспади. Долинні льодовики робили колосальну ерозійну роботу, транспортування уламкового матеріалу і його відкладення в передгірній смузі у вигляді гірлянд кінцевих морен. Морени підпружували перепоглиблені льодовиками долини в місцях їхнього виходу з гір на рівнини й сприяли виникненню великих предальпійских озер. Велике значення при формуванні рельєфу мала літологічна неоднорідність: вапнякових районах, що оточують кристалічну зону Альп з льодовиковим рельєфом, властиві хребти з крутими схилами й масиви зі скелястими вершинами башнеподібної форми, різноманітні прояви карсту; районам поширення флішевих і моласових відкладень властиві м'які обриси Гребньовій зони хребтів і більш пологі схили.

РОЗДІЛ 2. КЛІМАТ

На території Європи Альпи виділяються значним атмосферним зволоженням і різкою зміною температури залежно від висоти, експозиції й географічного положення різних районів гір. Спад температури повітря з висотою краще виражено влітку (у середньому на 0,6-0,7 °С на 100м), чим узимку (0,3-0,5 °С на 100м); у зв'язку із цим контрасти зимових температур більше згладжені, чим літніх (див. табл. 2). Річні й місячні температури найбільш високі на південних схилах Приморських Альп. Річна ізотерма °С проходить тут на висоті близько 2000м, липнева ізотерма °С - на висоті. близько 3500м.

Найбільша кількість опадів - у північних Предальпах й у передових хребтах осьової зони гір (1500-2500, місцями до 4000мм у рік). Найменше опадів (500-800 мм у рік) - у внутрігірських долинах й впадинах, у кліматі яких є риси континентальності. Максимум опадів майже повсюдно припадає на літні місяці. З висотою наростає частка твердих опадів (до 80-90% у поясі вище 2000м). Товщина шаруючи снігу в окремих районах досягає 7-8м. Навесні часті сніжні лавини, особливо в районах, що піддаються впливу фенів. Снігова лінія проходить на висоті від 2500 м у більше вологих зовнішніх хребтах Альп до 3200м у менш вологі внутрішні. Площа сучасного заледеніння близько 4140 км² (приблизно 2 % загальної площі А. ), з яких близько 2690 км² доводиться на Західні Альпи. Найбільші скупчення льодовиків - у масивах финстераархорн (484 км² ), Монте-Роза - Маттерхорн (445 км² ), Монблан (277 км² ). Високий Тауэрн (537 км² ). Найбільший по довжині й площі в Альпах. - Алечский глетчер. Язики деяких долинних льодовиків спускаються до висоти 1400-1100м. Становлячи головний вододіл Західної Європи, Альпи у той же час представляють також важливу кліматичну межу між холоднішою й теплішою частинами помірного клімату. До першої, що характеризується листяними лісами й суцільним килимом трав, лежить від Сходу від Альпької полоси височин із середньою річною температурою що дорівнює 9°С, до другого - зони - Ломбардска й Провансальська низовини із середньою температурою 12°С. Альпійский пояс, розділяє ці дві зони на просторі 5 градусів широти, представляє всі клімати, від помірно-теплого до холодного полярного. При піднятті від підошви до вершини середня температура поступово знижується приблизно на 0,58° С на кожні 100м. Лінія вічного снігу, вище якої сніг не тане в саму жарку пору, відповідає -4° С і лежить у Північні Альпи на висоті 2500 приблизно, у Центральних на 2700, у Південних - 3000м. Середня температура найвищих вершин сягає приблизно -12 до 15° С; клімат їх відповідає приблизно 70° С. Незалежно від місцевих вітрів, що обумовлюються розходженням між горами й долинами, фірном і рослинністю й т.д., в Альпи дмуть північно-східні полярні й південно-західні антиполярні пасати, до яких приєднується також і фен .

Кількість дощів, що випадають в Альпах, перевищує кількість у прилеглих до них рівнинах; збільшуючись у долинах південного схилу, вони зменшується у високих долинах внутрішніх хребтів, напр. в Енгадині й Верхньому Валлісі. У середньому воно становить 1,08, на південному схилі 1,46, у Тессіні навіть 1,7, на північному схилі 0,92м на західному 1,19м, тоді як для Південно-Німецької плоскої височини воно рівняється 0,68, для Енгадіна 0,85 і для низовини р. По 0,98 м. На Півночі панують літні, на Півдні і Заході. осінні дощі. Число дощових днів менше, ніж можна було б очікувати на підставі кількості атмосферних опадів, що випадають, так: Північний-Готтард при 278 похмурих днях у році й кількості води, що випадає, рівному 1,98м, має тільки 107 дощових і сніжних днів, що тоді як примикає із Північна плоска височина при втроє меншій кількості атмосферних опадів має в середньому 120-160 дощових і сніжних днів. Уже на висоті 2300 м на щомісяця доводиться кілька сніжних днів, число яких зростає в міру підняття. Сніг вищих альпійських областей - сухий і дрібнозернистий, при сильному вітрі носиться навколо вершин, утворюючи сильні сніжні хуртовини, названі в Бернському Оберланде гуксетами. У захищених місцях він перетворюється внаслідок перемінного танення й замерзання у фірн, а останній - у глетчерів лід. Маси снігу й льоду, відірвавшись від високо льодовика, стрімко спускаються в долини й утворять так звані лауни, або лавини, що приносять часто велику шкоду жителям. Не менш небезпечно спустошлива дія альпійських потоків. Сильні грози, на південному схилі часто супроводжуються градом, тривалі дощі, обумовлені дією фена, танення снігу й льоду, сильно й швидко збільшують кількість води в гірських потоках; глибокі кам'янисті русла, улітку майже що зовсім висихають, швидко переповняються мутними водами, які із грізним шумом і величезною силою падають у долини, несучи на своєму шляху кам'яні брили, дерева й т.д., спустошуючи поля й ліси й ховаючи все під шаром бруду, щебенів і уламків скель. Як русло, так і самий потік носять у Швейцари назва рунса або рюфа. Внаслідок неощадливого лісового господарства, що значно збезлісило Альпи і, на жаль, що триває й тепер на південному їхньому схилі, число рунс, незважаючи на всі преградительные будівлі, дуже непомітно зменшується; у Швейцарії останнім часом намагаються протидіяти цьому злу, засаджуючи деревами ділянки, що оточують джерела. Неощадливим видаленням захищаючий ґрунт рослинного покриву пояснюється також у більшості випадків зміною рівня води альпійських рік, що висихають у суху пору року й преобертових у спустошливі потоки під час танення снігу або при тривалих осінніх дощах. Дії води долини Альп зобов'язані також небезпекою, представляемою їм сніжними й гірськими обвалами. Механічною й хімічною дією води гірські породи розчиняються, вивітрюються й розмиваються. Цілі шари, позбавлені в такий спосіб їхньої підстави, що підтримувало, можуть у сильно похилих місцях бути наведені в рух; внаслідок проникнення атмосферної води в тріщини у зв'язку з дією температури гірські породи, особливо деякі сланці, доломіти й вапняки, розпушуються й при сприятливих умовах, під час танення снігу, сильних і тривалих дощів і т.д., маси землі відриваються й падають у долини. Якщо це явище відбувається в більших розмірах і одночасно відділяються значні нашарування, то утворяться так звані гірські обвали.

Таблиця 2 Кліматичні показники

Станция	Высота над уровнем моря (м)	Средняя температура (С)		Среднегодовое количество осадков (мм)
наиболее тёплого месяца	наиболее холодного месяца
Вена	202	19,3	-1,8	647
Базель	277	19,1	-0,1	829
Берн	572	17,6	-2,3	922
Сентис (Аппенцеллерские А., Швейцария)	2500	5,5	-8,8	2432
Зонблик (Высокий Тауэрн, Австрия)	3106	1,3	-13,6	1760
Лугано	275	21,5	1,3	1760
Ницца	20	23,2	8	857

РОЗДІЛ 3. ВНУТРІШНІ ВОДИ

Альпійський найголовніший гідрографічний вузол Західної Європи. Стікаючі з Альп ріки належать басейнам Північного моря (Рейн із Ааре й ін. припливами), Чорного моря (праві припливи Дунаю - Іллер, Лех, Інн, Энс, верхній плин Драви), Адріатичного моря (Адидже, По з лівими припливами), Лигурийского моря й Ліонскої затоки (Рона з лівими припливами). Ріки характеризуються швидким плином, значної водностью, високим коефіцієнтом стоку (до 70-85% ), дуже правильним коливанням стоку залежно від температур. У живленні рік основне значення мають талі води льодовиків і снігів; менше - дощі. Ріки льодовикового живлення (т.зв. альпійського режиму) мають максимум стоку влітку й дуже низький мінімум в інший час. На ріках зі сніговим живленням максимальна водность доводиться на весну й 1-шу половину літа, а з дощовим - на осінь (у Приморські Альпи також на зиму). Для більшості великих рік характерне сполучення різних джерел живлення й режимів стоку. Основні морфологічні особливості річкових долин: слабка розробленість поздовжнього профілю, наявність великої кількості уступів у руслі з водоспадами, що утворяться на них. Велике енергетичне значення рік. Великий регулюючий вплив на стік рік роблять озера. Найбільш численна група невеликих по площі карових озер високогірної зони. Великі озера приурочені до смуги передгір'їв: Женевське (площа 581 км² , найбільше в Альпах), Тунске, Бріенцське, Фирвальдштетское, Боденське, Лаго-Маджоре, Лугано, Комо, Гарда й ін.

3.1 Річки

Рейн- велика ріка в Західній Європі.

Протікає по території Швейцарії, Ліхтенштейну, Австрії, Німеччини, Франції, Нідерландів.

Довжина - 1233км, площа басейну - 185 тис. км² .

Бере початок в Альпах, протікає через Боденське озеро, перетинає відроги Юри й Шварцвальда, після чого тече по Верхнерейнской низовини. У середньому плині проривається через Рейнські Сланцеві гори. Нижній плин - у межах Середньоєвропейської рівнини, де русло в багатьох місцях обгороджено дамбами. Упадає в Північне море, образуя складну дельту.

Припливи: Неккар, Майн, Вуппер, Иттер, Дюссель, Рур (праві); Ааре, Мозель (ліві). У лівий рукав дельти впадає ріка Маас.

У верхів'ях - весняно-літнє повіддя, у середньому й нижньому плині багатоводна протягом усього року. Середня витрата - 2500м² /с, річний стік близько 79км² .

У верхньому плині Рейну, у швейцарському кантоні Шаффхаузен, поруч із містечком Нойхаузен, розташований Рейнський водоспад. Поряд з більше високим, але менш повноводним водоспадом Деттифосс в Ісландії, Рейнський водоспад є самим більшим водоспадом у Європі. Висота Рейнського водоспаду - 23 м, ширина - 150 м[2].

Ріка судноплавна на 952км, до міста Базель і по Боденське озеру. Загальна довжина водних шляхів у басейні Рейну близько 3000км.

Рейн з'єднаний каналами з Роною, Марной, Везером, Ельбою.

Рона - ріка у Швейцарії й Франції. Довжина - 812км, площа басейну - 98 тис. км² . Середня витрата води - 1780м² /с.

У французькій мові назва ріки звучить «Рон» і тільки в російській назві він по

Початок ріки перебуває у Швейцарському кантоні Валу на Ронском льодовику в Лепонтинских Альпах, на висоті 1753м. Спочатку Рона тече головним чином на південний захід, протікаючи у верхів'я через Женевське озеро, потім, минувши Ліон, повертає на південь, проходячи через Ронскую низовина, досягає Лионского затоки Середземного моря. В устя утворить дельту із двома рукавами на захід від Марселя. Площа дельти перевищує 12 тис. км² .

Основні припливи Рони - Эн, Сона й Ардеш (праві), Изер і Дюранс (ліві). Більше трьох чвертей басейну Рони доводиться на гірські місцевості.

На берегах Рони розташовані міста Бриг, Сьон, Женева (у Швейцарії), Ліон, Валанс, Монтелимар, Авиньон й Арль (у Франції). На Роні побудований каскад ГЕС. Судноплавство нижче устя р. Эн. Рона з'єднана каналами з Рейном, Мозелем, Маасом, Сеною, Луарою. В обхід дельти Рони проведений канал від Арля до Марселя.