Курсовая работа: Косовська проблема в міжнародних відносинах
Конституція Сербії 199 – року гарантувала територіальну та культурну автономію Воєводині, Косово та Метохії, але без атрибутів держави.
Краї мають право регулювати питання економічного розвитку, фінансів, культури, освіти, інформації, вико-ристання мови, охорони здоров’я, соціального захисту прав, тощо. Політика національного рівноправя декларується основним політичним та конституційним принципом Югославії, в якій третину населення складають національні меншини. Тому з 144 статей конституції СР Югославії переважна більшість статей пов’язана з правами членів національних меншин та людськими та громадянськими правами. Конституція містить дві статті, які спеціально присвячені національним меншинам, що суперечить реальній політиці Сербії. Ці статті забезпечують національним меншинам право на освіту та інформацію рідною мовою, та право засновувати навчальні та культурні організації та асоціації.
1 вересня 1996 року за посередництвом Ватикану між Слободаном Мілошевичем та Ібрагімом Ругова було досягнуто домовленість про нормалізацію освітньої системи в Косово. З метою реалізації положень цієї угоди було сформовано комісію, що складалась з трьох сербів та трьох албанців. Відбулося лише три засідання цієї комісії, яка не змогла існувати з огляду на взаємні звинувачення сторін.
З 1990 року албанське населення бойкотує усі заходи сербського уряду – від виборів до перепису населення. З 1989 року рух опору краю очолює Ібрагім Ругова професор літературознавства, в минулому викладач університету в Приштині. Він створив та очолив Демократичну партію – найпопулярнішу албанську політичну партію. У відповідь на дії сербського уряду ДП почала утворювати власні паралельні суспільні структури: систему освіти, охорону здоров’я. У вересні 1991 року ДП провела референдум серед албанців, на якому 99% учасників опитування висловились за створення окремої албанської держави. 24 травня 1992 року вона організувала вибори до парламенту неіснуючої «Республіки Косово». Президентом було обрано Ібрагіма Ругову, якого називають «косовським Ганді», оскільки він є противником насильницьких методів боротьби. На початку 90-х років І. Ругова вважав, що будь-які спроби албанського населення захистити свої права силою обернуться для нього репресіями з боку властей. Він сподівався на підтримку світового співтовариства. І. Ругова не погоджувався з тлумаченням косовської проблеми, як внутрішньої сербської проблеми, не був згодний вдовольнитися відновленням автономії та забезпеченням албанцям статусу національної меншини, виступав за створення незалежної держави на основі вільного волевиявлення народу. Такі задуми не відповідали інтересам Сербії, яка не хотіла втратити територію, багату на корисні копалини (цинк, магній, хром, срібло, нікель, буре вугілля). Косово стало найбільш неспокійним регіоном СРЮ. 1 жовтня 1997 року сербська поліція поклала початок конфлікту в краї, жорстоко розігнавши мирну демонстрацію студентів Приштинського університету. 17 жовтня 1997 року відбулися перші збройні сутички албанської молоді з сербською поліцією і, таким чином спалахнуло вогнище нового балканського конфлікту. 17 жовтня 1997 року відбулися перші збройні сутички албанської молоді з сербською поліцією і, таким чином спалахнуло вогнище нового балканського конфлікту. Ситуація у краї ускладнюється тим, що сербська влада сюди направляла біженців з Хорватії та з Боснії та Герцеговини.
Озброєні загони албанського населення Косово об'єднувалися у Визвольну Армію Косово. За оцінками наглядачів, ця армія налічує близько 20 тисяч бійців, чия зброя постачається переважно з Албанії. Першою акцією ВАК вважається одночасний скоординований напад на сербські поліцейські дільниці в Косово навесні 1996 року. Такі напади було вчинено в чотирьох різних місцях Косово, а відповідальність за них взяла на себе ВАК.
ВАК не слід плутати зі збройним крилом Національного руху в Косово, які ведуть боротьбу проти існуючого режиму під гаслами ортодоксального марксизму-ленінізму. Найбільшою перемогою ВАК було формування на початку березня 1997 року на площі близько 300 квадратних кілометрів так званої Вільної території Дрениці в центральній частині Косово. (5)
Поліція СРЮ розпочала активні дії проти албанського руху опору 28 лютого в селі Лікошани (40 км. На захід від Приштини). В ході операції було вбито 12 албанців. Поліція вдавалася також до операцій «зачистки територій», в яких застосовувалися загони спеціального призначення, БТР, бойові вертольоти.
З початку березня 1998 року зареєстровано різке збільшення виїзду сербів та чорногорців з Косово. У хорватських ЗМІ повідомлялося, що в операціях поліції СРЮ в Косово брали участь до 40 тисяч військових. Вся ця армія СРЮ в Косово перебувала у цей час у стані підвищеної боєготовності.
Слід також зазначити, що керівництво албанського руху опору не мало єдності в питанні про стратегію та тактику подальших дій. Приводом до розколу руху опору можна вважати різну орієнтацію політичних орієнтацій косовських албанців щодо форм і методів боротьби за зміни в статусі краю.
Найбільш впливовою серед албанського населення була Демократична партія І. Ругови. Вона виступає за припинення збройного опору, мотивуючи це тим, що загострення кризи може викликати лише нові репресії. І. Ругова стверджує, що її вигадало сербське керівництво з метою підготовки підґрунтя для широкомасштабної військової акції в краї. Представники цієї течії вважають, що збройна ескалація конфлікту може викликати жорстоку помсту сербів накшалт боснійського конфлікту у східній Боснії.
Лідер косовської парламентської групи і Демократичного форуму Адем Демакі, який має найбільший авторитет серед ВАК, вважає, що косовську проблему треба було вирішувати в межах Дейтонських угод, але якщо цього зроблено не було, треба брати хід подій в свої руки (9). Він критикує ДП за недієвість і виступає за «активний вид пасивного опору», під якими розуміються широкі акції громадянської непокори сербській владі та її рішенням. А. Демакі відомий як косовський албанець з найдовшим стажем політвязня. В першій половині 1997 року А. Демакі запропонував створити «Балканію – конфедерацію, яка б включала Косово, Чорногорію, та Сербію, а потенційно до неї могли б приєднатися Албанія, Македонія, Санджак та воєводина.
Третю групу косовської опозиції становлять екстремістські кола, що виступають за рішучу антисербську збройну боротьбу типу «інтіфади», і до яких можна віднести збройне крило Національного руху визволення Косово та зройні загони Народного руху Косово, які ведуть боротьбу проти існуючого режиму під гаслами марксизму-ленінізму.
Варто зазначити, що багато косовських албанців активно входили до політичного життя Албанії та Македонії. Навесні 1999 року в західній Македонії фактично вже існували «бази відпочинку» та склади зі зброєю для військовиків ВАК.
2. Позиції окремих держав та участь міжнародних організацій у мирному врегулюванню конфлікту у Косово
Конфлікт у Косово являє собою небезпеку реальної дестабілізації стану на Балканах. Край знаходиться між Сербією, Македонією, Албанією та Чорногорією, кожна з яких має певну частину своїх національних інтересів, пов'язаних з Косово. Відносно небезпечною для подальшої дестабілізації становища в регіоні можна розглядати ідеї певних албанських лідерів створити «Велику Албанію». Албанців поза межами Албанії майже стільки, скільки їх мешкає в Албанії. Населення в Албанії 3,4 мільйони. Майже 2 мільйони албанців мешкає в Косово, 500–600 тис. – в Македонії, та біля 60 тисяч в Чорногорії. Проте руйнування останніми роками ідей «Великої Сербії», «Великої Хорватії» та позиція світового співтовариства робить недосяжною на даному етапі реалізацію цієї теорії[9]
Навесні 1997 року, з 7 по 9 квітня, в Нью-Йорку відбувалися переговори між представниками сербської опозиції та лідерами Косовських албанців. Учасники зустрічі дійшли висновку, що вирішення проблеми можливе виключно за взаємною згодою, яка буде досягнута на основі діалогу без попередніх умов та упередженості.
Воєнному втручанню НАТО у Косовський конфлікт передували переговори в передмісті Парижу, в Рамбуйє, в лютому 1999 року, які проходили по схемі Дейтонських положень. Негативною характеристикою переговорного процесу в Рамбуйє виявилося нав’язування, у формі ультиматуму, суверенній державі форми взаємовідносин суб’єктів федерації під тиском сил НАТО. В Рамбуйє СР Югославії був поставлений ультиматум: підпишете договір – введемо війська, не підпишете – почнемо бомбардування. [16]
Ці переговори зірвали США, які в останній день запропонували Югославії текст, який сербська делегація до цього не бачила і не обговорювала. США не погодилась на те, що Югославія запропонувала продовжити переговори.
Після цього розпочалися бойові дії. Цікаво, чим саме були викликані термінові військові дії проти Югославії? По-перше тим, що СФРЮ була єдиною країною у Східній Європі, яка відмовилась від вступу до НАТО і залишилася стратегічним союзником Росії. В цьому була причина жорсткого тиску на Югославію з боку Заходу та його прагнення змінити існуюче до недавнього часу керівництво країни. По-друге, активізацією НАТО в Європі, Джордж Вашингтон прагнув довести, що вона н може складні міжнародні проблеми без США. Лідери НАТО виправдовували агресію проти Югославії «гуманітарними прагненнями». Фоном цьому служили заяви про антидемократичний режим Слободана Мілошевича, жертвах серед албанців та придушення прав свободи особистості.
24 березня НАТО нанесло перші авіа – та ракетні удари по Югославії. Сталося те, що до останньої хвилини здавалося немислимим: воєнно-політичний альянс західних країн здійснив відкриту озброєну агресію проти суверенної країни, і не де-не-будь, а в самому центрі Європи. Свою акцію офіціальні представники називають небажанням Белграда прийняти мирний план врегулювання косовської проблеми, необхідністю покласти край «репресіям режиму проти Косовських албанців» та для запобігання в Косово «гуманітарної катастрофи». [9]
ситуація в Косово дійсно стала хвилювати міжнародну політику ще з весни 1998 року, а весь 1999 рік події в Косово привертали увагу всього світу. Закінчилися вони 78 денною агресією НАТО на чолі з США проти Косово та всієї Сербії. На СРЮ здійснили агресію 19 країн, продемонструвавши всю військову міць, тим часом випробувавши в дії натовську техніку. Наслідками бомбардування були чисельні жертви серед мирного населення, знищення значної частини промислового потенціалу Сербії та Чорногорії, серйозні економічні та екологічні втрати для сусідніх країн на всіх Балканах. Не могла без участі спостерігати за цією трагедією Росія. Завдяки її зусиллям війну проти Югославії вдалося зупинити, а проблему Косово знову поставити на основи політичного врегулювання в рамках ООН. Резолюція 124 Ради Безпеки ООН від 10 червня 1999 року визначила її основні параметри.
До сьогоднішніх днів Косово залишається болючою раною на тлі Європи. Операція НАТО, яка була здійснена під гуманним приводом захисту албанців, насправді ще більше загострила міжетнічні протиріччя і призвела до вигнання з краю більшості неалбанського населення. Зона відповідальності між натовськими континентами розділена на чотири частини. Район міста Петч контролюється італійцями та німцями, місто Гнилане – французами, Косова Митриця – американцями, місто Приштина – англійцями. Існують ще так звані «неофіційні зони». В місті Призрен знаходяться німецькі війська, а місто Ораховець і аеродром Слатин контролюють російські військові в кількості 1600 чоловік. Натовський континент в Косово нараховує близько 50 тисяч чоловік. Зараз вже загально відомо, що основною ціллю окупантів є розчленування території Косово та збереження контролю над нею. Війна в СРЮ в 1999 році була ганебною та жорстокою. За інформацією властей СРЮ з березня по червень 1999 року загальна кількість загиблих громадянських представників склала 1700 чоловік, в тому числі 400 дітей, біля 10 тисяч чоловік били серйозно поранені. Через руйнування комунікацій без води залишилось 1 млн. чол. внаслідок нанесення ударів по фабрикам та заводам 500 тис. Чол. Залишилося без роботи, тисячі – без даху над головою. [11]
В результаті ракетно-бомбових ударів був нанесений значний удар не лише військовим побудовам, але і громадянським об’єктам. Повністю зруйновані чи пошкоджені 60 автомобільних та залізничних мостів, на відбудову яких потребується 480 мільярдів доларів. Зруйновані також автодороги та 6 аеродромів, 25 адміністративних побудов, в тому числі – готелі, туристичні комплекси, центри допомоги біженцям. Знищені телецентри в Белграді та Приштині, знищені також і 23 телетранслятора. Зруйновано близько 2 тисяч початкових та середніх шкіл, 35 вищих навчальних закладів, церков, серед яких і ті, які знаходяться під захистом ЮНЕСКО, монастирі в Грачаниці, Дачані і Пече. [4]
З даними управління верховного комісара ООН по справам біженців в період з березня 1998 року по 24 березня 1999 року число біженців та переміщених осіб з Косово складає 260 тис. чол., вони перебрались в Туреччину, країни Західної Європи, Боснію і Герцеговину, Хорватію. НАТО ?