Курсовая работа: Ковальство: минуле і сьогодення

За часів могутності Київської Русі ковалі беруть активну участь в будівництві Новгородських, Київських і Псковських величних соборів. Майстри ковальської справи кують не тільки пояси для стягання стенів, зведень, арок, але і високохудожні грати для вікон, парадні ворота, двері з накладними квітами, витими ручками-стукалами, встановлюють на вершинах куполів соборів візерунчасті хрести, що "розквітли".

В якості сировини слугувало залізо й сталь. Вироби виготовлялися з трьох видів сталі - цементованої (томленої), з рівномірно розподіленим вуглецем по всій масі метала; зварної сталі, неоднорідної будови; сирцевої сталі слабо та нерівномірно насиченої вуглецем, яку могли отримувати безпосередньо в сиродутному горні або з використанням інших тепло-технічних споруд та пристосувань. На селищі Колонщина виявлено об`єкт, який, вірогідно, використовувався для додаткового навуглецювання криць - будівля у вигляді ями з напівокруглим перекриттям та отворами в суцільній скловидній масі, яка утворилася внаслідок дії високої температури. Даний процес обробки криць значно ефективніший від одноразової цементації навіть декількох готових виробів у спеціальних посудинах. Можливо, використання саме цього способу пояснює поширення на південноруських землях суцільносталевих виробів, відкованих з неоднорідної сирцевої сталі (на селищі Григорівка вони становлять близько 46%, а для матеріалів Х-ХІ ст. аж 55%)[[3] ].

У залізоробному виробництві зважаючи пожежну небезпеку й особливості технологічного процесу ремісник працював у спеціальному приміщенні - кузні, яка була оснащена спеціальним обладнанням і віддалена від житлової забудови. Залишки таких майстерень виявлено у селищах Автуничі, Деснянка, Дорогінка ІІІ, Колонщина, Боярка, Ліскове. На останньому сліди головного виробничого об`єкту кузні - горна збереглись найкраще. Поруч виявлено ковальські шлаки й виплески кольорових металів. Інструменти для холодної й гарячої обробки металу в кількісному відношенні представлені досить нерівномірно. Найбільшу кількість становлять зубила та пробійники, інші види представлено поодинокими знахідками (гвоздильня, точильні кола, напилки, ножниці по металу, слюсарний молоток, кліщі). Ймовірно, в процесі виготовлення металевих предметів використовувалися також точильні камені - оселки. Результати спеціалізованого металографічного аналізу масових категорій ковальських виробів з давньоруських селищ засвідчують виготовлення значної долі суцільно залізних та суцільно сталевих виробів (особливо на ранніх етапах), а також використання досить трудомістських технологій виготовлення предметів високої якості. Було розвинуте ювелірне ремесло. Більшість відомих виробів виготовлено з міді, срібла та різноманітних сплавів на їх основі. Найбільш поширеною серед інших прийомів була техніка відливання. Металева сировина (лом) переплавлялася в глиняних і кам`яних тиглях, які представлені в цілому та фрагментованому вигляді. Можливо, значна кількість даних знарядь не дійшла до нас через використання для їх виготовлення необпаленої глини. Крім відливання, сільські ювеліри викорисювували також ковку, чеканку та інші способи обробки металу. Хоча ювелірних молотків не виявлено, проте характерні сліди обробки на багатьох виробах з давньоруських селищ, знахідка ювелірної наковальні (Анісів) свідчать про широке поширення ковки кольорових металів. Комплекс знахідок із двох ювелірних майстерень селища Ліскове свідчить про використання сільськими майстрами досить різноманітних технологічних прийомів і, не виключено, оздоблення виробів вставками з напівкоштовного каміння.

Розділ 2. Художня обробка металу

2.1 Розвиток ковальства у XV—XVI ст.

Починаючи з XV—XVI ст. ковальство розвивається як народний промисел на селі (в поселеннях на руднях) і як цехове в місті.

Коваль в селі був одночасно і бляхарем, і слюсарем, і конструктором. Він виготовляв плуги і сокири, серпи і мотики, клепав коси, кував коней, окопував вози і сани, переплавляв («пересипав») у ковальському горні зпошені інструменти та знаряддя на нові, конструював млинові кола і їх систему передач. Виробничо-господарська діяльність народу, його побут завжди супроводжувались бажанням прикрашати його, естетично оздобити. Тонко відчуваючи метал, ковалі своєрідно прикрашали свої вироби, поєднуючи пластичні і декоративні можливості заліза з традиційним місцевим орнаментом. Особливо захоплення викликають ковані скрині, які були масово розповсюджені по всій Україні: на Слобожанщині, Наддніпрянщині, Поліссі, Волині, Поділлі, Прикарпатті. У зв'язку з функціональним та декоративним призначенням скрині до її оздоблення підходили з особливими вимогами. Кожна скриня мала своєрідне, неповторно окуття, художні особливості якого відображали естетичні смаки замовника і виконавця.

Залізні вуха до скринь, замки, ключі і завіси кували в гарячому стані «на горячо». Для декорування використовували тонке листово залізо або бляху і прийоми холодної обробки заліза: різання, згинання, насічки, пробивки отворів. Залізне окуття у вигляді суцільної полоси, зігнутої (вдвоє) під прямим кутом і «мережаної» різної форми прорізами, зміцнювало кутову в'язку стінок скрині і вигідно підкреслювало її конструкцію. З цією ж метою оковували по кутах віко скрині. Особливо вибагливо декорували передню стінку і скромніше дві бокових. Своєрідно профільовані й ажурно вирі зані полоси темного заліза чітко виділялись па тлі світлого прооліфленого чи мальованого дерева. В основу композицій, якими прикрашались скрині, були покладені елементи народних орнаментальних мотивів — розгалужені гілки де рев, стилізовані квіти, дерево життя, різноманітні геометричні фігури. Контраст темного заліза і світлого дерева, а також фактури цих двох матеріалів створював своєрідне звучання загального докору і настрій інтер'єру сільської хати. В декоруванні скринь ковалі виходили з місцевих особливостей, відтворюючи художні уподобання свого регіону.

Дверні замки — клямки, замки, дверні завіси, димпики, виготовлені ковалями, прикрашали будинки односельчан. Прості за своєю конструкцією і способом виготовлення, зручні н користуванні, дужо поширеними були замки-клямки. Такий замок виготовляли з прутового, круглого або квадратного в перерізі заліза. Кінці залізного прута нагрівали в ковальському горні і розклепували, надаючи відповідної форми. Нижній кінець розклепували менше, у вигляді простої круглої, трикутної чи овальної форми. Верхньому кінцеві надавали вибагливої форми способом розклепування, дальшого вирізання і насічки зубилом у формі серця, голівок птахів чи звірів, стилізованих гілок ялин чи просто геометричної композиції. На розклепаній і фігурно вирізаній пластині пробивали один-два або три отвори для цвяхів. Цвяхи, якими кріпилися замки до полотна дверей, одночасно служили декоративними елементами, доповнюючи геометричний чи рослинний орнамент. Кінцевою операцією було згинання кінців в потрібний бік[[4] ].

Аналогічно майстри оздоблювали металеві накладки для пружинних замків дверей і скринь. У вигляді розгалужених гілок вирізалися дверні завіси. Кінець дишля або ручиць кованого воза прикрашали голівки змій, птахів, звірів. На даху кузні часто красувалася вирізана її власником фігурка півня-охоронця. На території східної України побутували надимники, які виготовлялися з бляхи, способом иросічного заліза. Надимники являли собою просторову композицію, часто у вигляді казкової хатки. Захнщаю-ристовувалв способи насічки, пробнвки отворів, карбування, вирізання, а також метод гарячого штампування. За допомогою гарячого штампування ковалі наносили ідентичні узори на протилежних сторонах масивних предметів.

Металообробні ремесла зазнали особливого руйнування під час навали, так стверджує більшість сучасних істориков. У ремісників золотоординці відбирали залізо й вироби з нього. Проте добування заліза й обробка металів тривали, зберігаючи провідну роль серед інїпих галузей ремесла.

Крім світських виробів із металу виготовляли речі церковного вжитку (потири, обкладинки книг, іконки, хрести та ін.). З них до нас ді й шли переважно твори дрібної пластики. До найбільш видатних пам'яток належать залишки срібної оправи Галицького євангелія XIV ст. . Чільна сторона оправи складається з середника, із «Розп'яття з пристоячими» та чотирьох наріжників із зображенням євангелістів. Середник, облямований рельєфним «шнуровим» візерунком, має форму ромба, складеного з чотирьох кілеподібних бага-толопастевих арочок — мотивів, запозичених із східного мистецтва. Усі зображення відтиснуті з матриці. Зразком для них були мініатюри, мову яких ювелір переклав на мову металопластики. Світлотіневі градації він намагався передати градаціями висоти рельєфів. При цьому переходи від світла до густої тіні вирішені різко. Важливо відзначити, що в цій та інших оправах використано один і той же композиційний принцип, відомий з посуду черняхівської культури, який міг зберігатися тільки в надрах народного мистецтва.

Від другої половини XIV ст. не збереглося пам'яток художнього металу. В письмових джерелах нічого не згадується про його розвиток у Києві та на Волині. Дуже скупі дані про стан металообробки у Львові. Відомо, шо у 1383 р. у Львові проживав відливник дзвонів Миколай. У цей час західні землі України втратили політичну незалежність. Сюди наїхало багато іноземців. Проте місцева художня культура продовжувала існувати. її багаті традиції були міцним грунтом для діяльності українських ремісників, зв'язаних з народним мистецтвом сільської периферії. З кінця XIV ст. з'являються цехові організації ремісників у різних містах України. Львову тут належить перше місце. В XV ст. місцевий ковальський цех об'єднував майстрів усіх видів обробки металів.

У XIV ст. виникає, а в XV ст. набуває значного поширення артилерія. Лиття гармат із самого початку польська влада зосередила близько до кордонів Польщі в містах та замках західних земель України. Важливим центром гарматного лиття став Львів. Форми перших гармат були дуже прості. Це — круглий або гранчастий стержень, що має всередині канал для заряду, відкритий з одного кінця для вильоту і закритий з іншого (казенник). З одного боку знаходився вузенький отвір для запалу. Гармата була на той час річ нова. У пошуках її пропорційно-доцільної форми звернулися до архітектури, звідки за взірець була взята конструктивна форма опорного стовпа (колони), яка ширшає донизу. Така форма цілком відповідала і розподілу тиску порохових газів всередині ствола при пострілі. Простим і скромним було декорування гармати.

Зникає перегородчаста емаль, відмирають чернь, зернь, філігрань. Зникають і численні типи ювелірних виробів — діадеми, опліччя, браслети-на-ручні тощо. В значній мірі була зруйнована виробнича база; залишилася мізерна кількість майстрів. У ці часи продовжувалося лиття з металу хрестів-енколпіонів та іконок-складнів. Частково це робили за старими моделями, частково — за новими, пластика яких нерідко була надто примітивною Водночас на заході південноруських земель зберігався високий рівень металообробки. Тут ремесло значно менше потерпіло від навали. Розвитку ремесла сприяли політичні та економічні обставини, а також великий приплив майстрів з Придніпров'я, сусідніх країн та, можливо, з Володимиро-Суздальської Русі. Унікальною пам'яткою українського художнього лиття є дзвін 1341 р., який і донині знаходиться на дзвіниці собору св.Юра у Львові . Його конічна форма, дещо видовжена по вертикалі, порівняно з пізнішими дзвонами має досконаліші пропорції. Елементи форми м'яко переходять одна в одну. Дзвін скромно прикрашений профільованими валиками, які підкреслюють членування його частин. На верхній частині між подвійними валиками та під ними зроблено дворядний кириличний напис: «В лето6849 (1341) сольян би колок сей светому Юрью при князя Дмитриі игумсном Єфимьем». Мова йде про Любарта-Дмитрія, сина великого князя литовського Гедиміна. При ньому Галицька Русь вела боротьбу з поляками, що захопили Львів. Вважають, що дзвін було відлито на честь визволення Львова.

Досить високий рівень ювелірної майстерності в другій половині XIII ст. — першій половині XVI ст. підтверджується знахідками пластинчатих браслетів галицького типу. Б.О.Рибаков запропонував класифікувати браслети-наручні за територіальною належністю — володимирські, київські та галицькі. Для браслетів галицького типу характерні: 1) схематичність орнаментального стилю, недосить майстерний малюнок; 2) перевага контурної черні (контур та деталі малюнка наведені жирною черненою лінією; 3) заповнення тла площі зигзагоподібними насічками, виконаними візерунковим сталевим коліщатком, що утворюють суцільну штриховку; 4) виконання обрамлення, арочок та колонок, що переходи від світла до густої тіні вирішені різко. Важливо відзначити, що в цій та інших оправах використано один і той же композиційний принцип, відомий з посуду черняхівської культури, який міг зберігатися тільки в надрах народного мистецтва[23].

Від другої половини XIV ст. не збереглося пам'яток художнього металу. В письмових джерелах нічого не згадується про його розвиток у Києві та на Волині. Дуже скупі дані про стан металообробки у Львові. Відомо, шо у 1383 р. у Львові проживав відливник дзвонів Миколай. У цей час західні землі України втратили політичну незалежність. Сюди наїхало багато іноземців. Проте місцева художня культура продовжувала існувати. її багаті традиції були міцним грунтом для діяльності українських ремісників, зв'язаних з народним мистецтвом сільської периферії. З кінця XIV ст. з'являються цехові організації ремісників у різних містах України. Львову тут належить перше місце. В XV ст. місцевий ковальський цех об'єднував майстрів усіх видів обробки металів.

2.2 Цехові організації ковалів XV—XVI ст.

До XV—XVI ст. єдиними металообробними цехами в містах України були ковальські. Вони об'єднували не тільки ковалів, але й ремісників усіх металообробних спеціальностей. Пізніше від ковальського цеху відділяються і утворюють свої цехи слюсарі, ливарники, мечники, котельники, бляхарі, ювеліри (золотарі) та ін. Специфіка виробництва стимулювала подальший поділ. Так, ливарники діилися на людвісарів і конвісарів (за польською термінологією). Назва перших походить від слова «людвісарня» — ливарне підприємство. Людвісарами називали ливарників з міді та бронзи. В цей час досить широко розвивається виробництво побутових і ритуальних речей та посуди з олова. Серед виробів мідного та олов'яного посуду найбільшим попитом користувалися кухлі, або коновки. Від них пішла назва — конвісари. Посуду та інших печей з олова збереглося дуже мало.

В XV — першій половині XVI ст. знач- У ного розвитку набуває ювелірне ремесло, з'являються нові художньо-технічні прийоми. Так, починають використовувати накладні деталі та фігурки, які прикріпляються до поверхні, вкритої кольоровою емаллю, черню або обтягнутої кольоровою тканиною — оксамитом. Такого роду пам'яткою є оправа Дерманського євангелія 1507 р., яке належало князям Острозьким, її чільна сторона — це металева поверхня, вкрита синьою емаллю. На неї накладено чотири наріжники з гравірованими зображеннями євангелістів та середник прямокутної форми зі сценою «Розп'яття з пристоячими». Вона утворена з накладного хреста та трьох, теж накладних, окремо відлитих фігурок розп'ятого тіла Христа та двох пристоячих. Хрест з гладенькою поверхнею — чотириконечний. Але зліва від його верхнього кінця відходить уліво такої ж ширини смуга. Вона зігнута й перекинута праворуч так, що нагадує звиток. На ній гравіруванням був зроблений напис[19].

Металообробні майстерні в той час існували не тільки у великих центрах — Києві, Чернігові, Галичі, а й у невеликих містах та у сільській місцевості, де ковалі, ливарники, ювеліри виготовляли найрізноманітніші речі декоративного та ужиткового призначення.

Ковальство – одне з найважливіших ремесел матеріальної культури, має свою багатовікову історію. Починаючи з найдавніших часів воно було майже єдиним джерелом виробництва основних знарядь праці та інструментів. З огляду на важливість і велику питому вагу ковальства в суспільно-політичному і культурному житті народу, правильне розуміння його виробничо-соціальної структури має велике значення для вивчення продуктивних сил і виробничих відносин, рівня розвитку загальної культури народу.

Перші об'єднання ремісників різних професій, "братства", на Україні почали зароджуватись у ХІV ст. з наданням містам магдебурзького права. В такі об'єднання входили ковалі, слюсарі, ткачі й інші ремісники. Вже в другій половині ХIV ст. об'єднання існували в Старому Самборі, в Перемишлі, на початку ХV ст. – у Львові, а в кінці ХIV– ХV ст. – у понад тридцяти містах України (Києві, Каневі, Брацлаві, Житомирі, Овручі, Староконстантинові, Ковелі, Збаражі, Кам'янець-Подільському, Дрогобичі, Ніжині, Чернігові, Фастові, Корсуні таін.). Через малочисельність ремісників у містечках функціонували переважно об'єднані цехи, до складу яких входили ремісники різних професій. В більших містах існували ковальсько-слюсарські, ковальсько-бондарсько-колодійські цехи тощо. Ще у середині XVII ст. навіть у великих містах – ремісничих центрах, таких як Київ, Луцьк, Кам'янець-Подільський та інших, існували збірні цехи, які об’єднували майстрів споріднених професій. Наприклад, у Львові до ковальського цеху входили слюсарі, мечники, ножівники, зброярі, платнери, гравери, бляхарі, конвісари, золотарі, годинникарі. [[5] , с. 12–13]. Загострення конкурентної боротьби щодо збуту окремих видів товарів сприя