Курсовая работа: Криза ідентичності особи в драмі М. Куліша "Мина Мазайло"

Особливість політичних драматичних творів у тому, що в основу їхнього сюжету покладені важливі суспільні процеси. Матеріалізована у характерах дійових осіб, політична комедія “певним чином визначає і художню структуру сюжету, в якому домінуючим стає битва ідей – політичний діалог, дискусія, словесний двобій – між персонажами у відстоюванні життєво важливих принципів”.

Головний герой твору Мина Мазайло уособлює типового міщанина, який в iм’я особистих вигод здатен не тiльки змiнити укpаїнське пpiзвище на pосiйське, а й вiдцуpатися власного pоду. У сім’ї він виступає грубим, войовничим деспотом. Він загрожує сину, який прихильно ставиться до українізації і не хоче міняти прізвище: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!» або «Уб’ю!.. Вижену з дому!». Під час родинної дискусії Мазало виявляє свою повну некомпетентність і нерозуміння української історії. Слово «українець» для нього страшне і ненависне, він воліє бути, у крайньому разі, малоросом, - усе ж ближче до «великої нації»: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української – і це наша малоросійська трагедія». Але трагедія зовсім не в тому, в чому її вбачає герой. І за царських, і за радянських часів політика уряду щодо української мови була однаковою – обмежити, заборонити, усунути з активного обігу як «другосортну». Тимчасова «відлига» - «українізація» - нічого не вирішувала, бо у підсвідомості пересічних українців вже зафіксовано їх меншовартість. Недаремно Мазайло говорить: «Серцем передчуваю, що українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не дати мені ходу на вищі посади». Усвідомлення такого повороту українізації (іншого він і не припускає) спонукає Мину вперто брати уроки у Баронової-Козино та неодмінно міняти прізвище. Справа дійшла до того, що все українське сприймається ним не тільки як чуже, але як і вороже:

- ІЦе як я підходив до загсу - думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське - і заноровиться. На зло тобі заноровиться.

У такому ході думок відчувається серйозна трагедія народу, для якого перекинчики і відступники - не поодиноке явище.

Та, здається, ще не все втрачено. Генетична пам'ять українця навіяла Мині страх перед зрадою Батьківщини, приславши дідів Запорожця, Чумака та Селянина: «Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене, Боже мій, Боже мій…». Зосередивши увагу на новому соціальному типові марґінала, драматург намагався показати його у різних вимірах – національно-політичних, морально-етичних та сімейно-побутових.

М.Куліш, як спостережливий художник, відразу помітив, що під тиском більшовицької диктатури відбувалося витравлення національно-культурних особливостей українців. На цю тенденцію звернув увагу І.Дзюба: “Як і до революції, чимало українців соромляться своєї національности, своєї мови, вважаючи її “мужицькою”, ”некультурною”, третьосортною, не розуміють навіть найелементарніших своїх обов’язків до своєї батьківщини, свого народу: знати і цінувати українську історію, культуру, мову, читати українські книжки, підтримувати український театр і т.п. і т.п. ”[10;235].

Усе життя Мазайло відчував утиски у зв'язку зі своїм прізвищем:

- Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли. Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти - Мазайло! За репетитора не брали - Мазайло! На службу не приймали - Мазайло! Од кохання відмовлялися - Мазайло!..

Зневажливо ставиться до всього українського, у тому числі до свого прізвища, дружина Мазайла – Килина («Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?») та його дочка Рина. Міщаночка Уля ховається за прізвищем Розсохина (хоч справжнє прізвище Розсоха). Та перевершує всіх у своїй ненависті до всього українського тьотя Мотя з Курська: «… та якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці…Ідіоти! І хоть би один путній, хоч трішки пристойний був. Жодного! Ви розумієте? Жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі…». Побачивши на вокзалі напис українською мовою "Харків", ?