Курсовая работа: Лексика традиційної матеріальної культури у подільській говірці

Вступ. Особливості історичного розвитку та культури Поділля

І. Історія створення і розвитку легендарного міста Умань – частини колишнього Поділля

ІІ. Розповідь про носія інформації досліджуваного регіону

ІІІ. Характеристика мовної системи подільської говірки

1. Фонетичні ознаки подільської говірки

2. Морфологічні особливості мовної системи подільської говірки

3. Особливості лексичного складу

4. Лексика подільської говірки за походженням

5. Словник побутової лексики подільської говірки

Висновки

Бібліографія

Вступ. Особливості історичного розвитку та культури Поділля

Українська мова єдина, на сучасному етапі в ній відсутні будь-які локальні чи регіональні відмінності, але в народному мовленні можна простежити регіональні особливості мови, що пояснюється позалінгвальними чинниками. Самобутність українського народу, його мови зумовлена специфічністю його історичної долі, що включала, зокрема, драматичні сторінки міждержавного членування України на окремі частини. Це підсилювалося особливостями традиційної етнокультурної основи, котра навіть біля своїх витоків не була цілісною, а складалася з різних етноплемінних об'єднань. Формування в їхніх межах окремих земель та інших етнотериторіальних утворень заклало основу для історико-етнографічного районування. І цей процес сягає давнини: ще літописи вирізняли такі райони, як Рустія, Галицька земля, Холмщина, пізніше — Червона Русь, Подол, Покуття, Сівера, Волинь, Чернігівщина, Переяславщина, а відтак і Вкраїна, Запоріжжя, Мала Русь.

Період X—XIV ст.ст. характеризується дробленням давньоруської держави на окремі землі та князівства. Основною одиницею районування стала земля – територіально-політичне утворення, яке спочатку підлягало центральній владі, а в подальшому, зі здобуттям «княжого столу» поступово ставало незалежним. Основними з таких земель були Київщина, певною мірою Переяславщина, а також Чернігівщина, Сіверщина, Галицька земля, Холмщина, Поділля, Волинь, Прикарпатська Русь, Брацлавщина.

Здобуття окремими краями України статусу землі означало не тільки їхню певну суверенність, а й специфічність культури та побуту їхнього населення, яке мало свої особливі закони та звичаї, національні права і переваги тощо, що, у свою чергу, не могло не накласти відбиток на лексичну систему народу того чи іншого регіону України.

Етнографи та лінгвісти давно почали приділяти увагу вивченню специфіки певних регіонів України. Одним із перших, хто спробував зрозуміти регіональне багатоманіття України і, отже, зональну специфіку української культури, був французький топограф Г. Левассер де Боплан. Він виділяв в Україні XVII ст. вісім регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь. Серед вітчизняних дослідників до цієї проблеми зверталися О.Шафонський, Я.Маркович. Деталізовану картину етнорегіонального розвитку України у першій половині ХІХ ст. подав лінгвіст П. Білецький-Носенко. У ХХ ст. Це питання розробляв М.Сумцов.

Регіональність в історичному розвитку України позначилась і на розвиткові особливостей лексичної системи. На сучасному етапі розвитку українська літературна мова характеризується унормованістю, але українське, як і будь-яке інше, усне народне мовлення, зберігаючи спільність своєї фонетичної, граматичної і лексичної основи, характеризується більш-менш поширеними місцевими особливостями, тобто в ньому виділяються територіальні, або місцеві, діалекти. Територіальні діалекти сучасної української мови об’єднуються в три великі групи: північна, або подільська, південно-західна і південно-східна. Кожен діалект у свою чергу може членуватися на дрібніші територіально виявлені мовні різновиди – говірки.

Об’єктом нашого дослідження стала подільська говірка як територіальний різновид південно-західної діалектної групи.

Предмет дослідження – особливості номінування предметів традиційної матеріальної культури у подільській говірці, що є віддзеркаленням особливостей історичного розвитку регіону колишнього Поділля, традицій і культури, економічного становища регіону.

Подільська говірка поширена на території колишнього Поділля. На сучасному етапі цю територію можна окреслити так: південна частина Хмельницької і Вінницької областей, частково східна частина Тернопільської області, південно-західні райони Київської й західні райони Черкаської областей, а також північно-західна частина Кіровоградської, північ Миколаївської та північний захід Одеської областей.

Як історико-етнографічний регіон Поділля – етнотериторіальне утворення, котре за історичною долею та етнічним обличчям його населення є самобутнім, що зафіксовано в історичних документах і відтворене в крайовій символіці, у людській пам’яті й, звичайно, в особливостях лексичної системи.

Поділля як окрема земля згадується у багатьох документах XIII – XIV ст. під різними назвами: Подолля, Подоль, Подол — так позначали „нижню” частину Галицько-Руського князівства, яка у більш ранні часи іменувалася ще „Руссю долішною”. Протягом наступних століть назва землі змінювалася, зберігаючи, втім, ключове поняття „Подол”. Із 1434 р. Поділля втрачає свою самостійність і цілісність: одна його частина під назвою Подільського воєводства увійшла до складу Речі Посполитої, а друга — (Брацлавське воєводство) — до Великого князівства Литовського. Після першого розділу Польщі Подільське і Брацлавськевоєводства відійшли до Росії, перетворившись на області, потім — намісництва, а в 1797 р. — на Волинську та Подільську губернії. Такий стан зберігався до 1917 p., після ж громадянської війни Подільська губернія була скасована. На її території були створені в 1932 р. Вінницька, а в 1937 р. Кам'янець-Подільська (з 1954 р. — Хмельницька) області Української РСР. Західні землі Поділля увійшли до складу Польщі і в 1939р. були возз'єднані з Україною, утворивши Тернопільську область. Як бачимо, нинішнє адміністративне утворення не зберегло традиційноїназви «Поділля», хоч вона і не зникла з народної пам'яті.

Слід наголосити, що регіональна самосвідомість населення різних районів Поділля є неоднозначною, що свідчить, зокрема, про зональність краю. Зазначені явища — результат постійних змін кордонів регіону, і тут є така закономірність: ті землі, котрі весь час входили до складу власне Поділля, стали ядром формування власне подільської культури і головним чинником збереження крайової самосвідомості населення; і навпаки, землі, що час від часу відривалися від Поділля, набули якості перехідних зон до культур суміжних регіонів: волинської, галичанської, буковинської, наддніпрянської.

Отже, можна сказати, що Поділля – один із найцікавіших регіонів України, відомий своєю винятковою геополітичною роллю в житті Південно-Західної України. Місцерозташування на перехресті найважливіших торговельних шляхів та на межі між християнським Заходом та мусульманським Сходом наводить на думку про подібність його історичної долі до долі всієї України, яка саме завдяки ключовому геополітичному положенню в євро азійському просторі на декілька століть опинилася в епіцентрі політичних змагань видатних держав Європи та Азії. Аналогічну модель історичного розвою демонструє й Поділля, на терені якого впродовж ХП-ХVIIІ століть перетиналися політичні інтереси Литви, Польщі, Золотої Орди, Туреччини, Росії. Усе це не могло не позначитися на культурі народу, який заселяв ці території. Населення Поділля зберігає певну етнічну специфіку, що насамперед проявляється в місцевій говірці.

І. Історія створення і розвитку легендарного міста Умань – частини колишнього Поділля

Цікаву історію має місто Умань Черкаської області – частина колишнього регіону Поділля. Подільська говірка, яка зберігається в народному мовленні на території Уманського району дала матеріал для написання даної роботи.

Територія сучасного Уманського і сусідніх районів, як і самої Умані, була заселена в дуже далекі часи. Археологічні розвідки довели, що понад п’ять тисяч років тому тут були розташовані поселення трипільської культури, в деяких із них жило не менше тридцяти тисяч мешканців. У межах міста теж є залишки двох поселень цієї давньої цивілізації, а також і інших культур аж до ХІ століття нашої ери.

Місто Умань починає свою історію з давніх часів. Перша згадка про Уманщину є в літописі Супрасльського монастиря 1497 року. Географічне розташування міста визначило його статус як місто-фортеці. У 1576 році був створений Уманський козацький полк.

У 1609 році Умань перейшла у володіння старости Брацлавського, Вінницького та Звенигородського – Валентина Олексія Калиновського. В Умані у 1629 році була збудована неприступна фортеця із ровами і валами.

У червні 1648 року населення Умані скинуло польських управителів. З того часу Умань і Уманський полк відігравали велику роль у національно-визвольній війні українського народу. Полк за часів Богдана Хмельницького – це не тільки військова, а й адміністративна одиниця. Це був один з найбільших полків України. В 1648 році він нараховував 2949 козаків, які ділились на 14 сотень, в 1650 році в полку вже було 3472 козаки.

В 1674 році місто було повністю зруйноване турками і татарами, населення знищено (на той час в місті мешкало близько 20 тисяч чоловік). Частина населення, яка уціліла, переселилася на Лівобережжя.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--