Курсовая работа: Літературно–теоретичне мислення в київських поетиках XVII – першої половини XVIII століття
Виконала
Каліневич Наталія Вікторівна
Запоріжжя 2006р.
Вступ
Актуальність теми дослідження. Давні шкільні поетики 17 – першої половини 18 століття не втратили свого наукового значення і тепер. Літературознавці, дослідники української літератури, при написанні курсів, посібників, постійно звертаються до них і черпають з них відомості про літературні роди і види, про художнє слово взагалі, а поетична творчість авторів цих курсів теорії словесності приносить насолоду високоосвіченому читачеві, який цікавиться не тільки сучасною літературою, але й прагне пізнати мистецьку спадщину минулого своєї Батьківщини.
Історія питання. Теорія художнього слова, поезії і художньої ораторської прози вивчалась у Києво-Могилянській академії та в інших навчальних закладах України XVII — першої половини XVIII ст. Це мало неабияке значення для виховання у молоді любові до літературної діяльності, вплинуло, безумовно, на весь літературний процес, на формування і розвиток естетичної думки на Україні, відіграло помітну роль у єднанні братніх народів: російського, українського і білоруського, «таких близьких і мовою, і місцем проживання, і характером, і історією» . Особливо слід підкреслити величезну роль художнього слова у жорстокій боротьбі українського і білоруського народів за соціальне і національне визволення проти польсько-литовської шляхти, яка разом з єзуїтсько-католицькою церквою провадила на українських і білоруських землях, що входили до складу Польської Литовської держави, політику окатоличення і ополячення, а також у боротьбі проти своїх феодалів і духовенства.
Збереглося чимало шкільних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва згаданого періоду, написаних головним чином по-латині і прочитаних у Києво-Могилянській і Московській слов'яно-греко-латинській академіях та в інших навчальних закладах України і Росії. У вигляді рукописів вони знаходяться у бібліотеках Києва, Москви, Ленінграда, Львова та інших міст.
У дослідженні та інтерпретації шкільних латиномовних курсів теорії художнього слова серед учених спостерігається певна розбіжність у їх оцінці, у розгляді окремих питань загальної і спеціальної поетики. Зокрема деякі дослідники применшують значення і роль вітчизняних курсів теорії словесності у розвитку естетико-літературної думки на Україні, в Росії, Білорусії, вважаючи їх рабськими копіями західноєвропейських поетик і риторик (А. Горнфельд, Д. Вишневський, В. Данилевський, М. Петров та ін.). Ці важливі пам'ятки естетико-літературної теорії згаданого періоду досліджені недостатньо, хоча вони заслуговують і вивчення і видання. Про них також не можна забувати при аналізі літературного процесу того часу. Виходячи з цього і враховуючи ту обставину, що ні в зарубіжній, ні у вітчизняній літературознавчій науці немає ґрунтовного узагальнюючого дослідження основних питань мистецтва слова, викладених, дидаскалами шкіл XVII — першої половини XVIII ст., ми ставимо перед собою такі завдання:
- дати короткий нарис історії дослідження вітчизняних латиномовних курсів теорії поетичного та ораторського мистецтва, звертаючи при цьому увагу на спостереження і висновки вітчизняних і зарубіжних учених; розглянути інтерпретацію авторами цих курсів суті художнього слова (поезії і ораторської прози) і зв'язок їх учення з античною теорією художньої мови, а також проаналізувати їх учення про віршовану мову (квантитативну і силабічну системи версифікації) і про ритмізовану прозу; дослідити їх стилістичну теорію з врахуванням використання ними досягнень античних теоретиків художньої мови і впливу на неї панівного у XVII — першій половині XVIII ст. стилю барокко;
— висвітлити зв'язок їх вчення про літературні роди і види з античною літературною теорією і відображення у ньому принципів естетики і поетики барокко;
— показати значення і роль цих курсів теорії словесності, а також художньої творчості їх авторів не тільки у формуванні й розвитку естетико літературної думки і художньої літератури на Україні в XVII — першій половині XVIII ст., а й у національній і соціальній боротьбі українського народу проти польської шляхти і католицизму, у боротьбі українського народу за возз'єднання з великим російським народом.
Наукова новизна. Вагомим вкладом в історію вивчення київських курсів теорії словесності є видання риторичного курсу Ф. Прокоповича у перекладі на українську мову, що створює можливість глибше пізнати естетичні погляди київського професора, взагалі його широкий кругозір і рівень викладання цієї гуманітарної дисципліни Києво – Могилянській академії.
Об’єктом дослідження є історіографічні, літературознавчі праці, поетики 17 – 18 століття
Предметом дослідження є літературно – теоретичне мислення в київських поетиках 17 -18 століття.
Методи дослідження. У роботі реалізовано поєднання історико – літературного й порівняльно – типологічного методів, застосовано аналітично - описовий метод, який полягає в підборі, описі та аналізі матеріалу.
Практичне значення одержаних результатів у тому, що вони можуть бути застосовані в подальшій розробці літературознавчих проблем з обраної теми, при читанні спецкурсів і спецсемінарів з історії української літератури 17 – 18 століття, при написанні дипломних та курсових робіт, а також у факультативних курсах з історії української літератури в школах із поглибленим вивченням гуманітарних дисциплін.
Структура. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.
Аналіз науково-критичної літератури з обраної теми. Розвиток літератури у 17-18 столітті
Письменство 18 століття – важливий етап в багатовіковій історії українського народу. Українська література XVIII ст., особливо першої його половини, зберігаючи барокковий характер, розвиває традиції попередньої епохи. Водночас у ній формуються риси нової літератури. Поступово, до кінця, століття, завершується ідеологічна переорієнтація літератури — вона вивільняється від впливу церковної ідеології і набирає виразно світського змісту. Занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драматургія, релігіозно-моралізаторська лірика. На перший план висуваються світські твори, пройняті критикою феодально-кріпосницького ладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором. Книжну мову дедалі більше відтісняє жива розмовна мова. Це зумовлювалось історичним процесом формування української нації. Отже, внаслідок історичних умов зникла та межа, яка відділяла писемну літературу від народної, народно-розмовна мова закріплюється на письмі і стає основою нової літературної мови українського народу.
У цей період значно розширюються українсько-російські літературні взаємозв'язки. Багато діячів української культури, вихованців Києво - Могилянської академії, переїжджають до Петербурга та інших міст Росії, починають брати активну участь у творенні російської літератури; (Феофан Прокопович, Стефан Яворськнй, Димитрій Туптало (Ростовський), 1. Богданович, В. Капніст, В. Рубан та ін.), прищеплюються і розвиваються ідеї просвітительства, що були притаманні творчості російських письменників другої половини XVIII ст. (О. Сумароков, Д. Фонвізін, М. Новиков, О. Радищев). Як зазначав І. Франко, о діяльності передових російських письменників кінця XVIII ст. «почали світати думки про права кожної людини на самостійне життя, на освіту і рівноправність. Нема сумніву, що й на Україну заходила течія тих думок і що під їх впливом і тут, на тлі козацьких традицій, родилася думка про нове письменство в народній мові, і про конечність розвою південноруської народності при помочі сієніти»3 . Під впливом російської літератури в українському письменстві міцніють раціоналістичні ідеї, узвичаюється дух критицизму, виробляються нові літературні жанри, у поезії утверджується силабо-тонічна система віршування.
Література XVIII ст. відбиває класові антагонізми українського суспільства. В середовищі козацької старшини виникають твори, в яких обстоюються насамперед станові привілеї нового панства. Якщо раніше православне духівництво під релігійними гаслами захищало загальнонародні інтереси, то тепер його роль в літературі поступово слабне, церковно-релігійне письменство у другій половині XVIII ст. опиняється за межами художньої літератури. Міцніє і набуває популярності народна, демократична література, яка виступає на захист пригнічених, відтворює думи і сподівання широких кіл трудового населення.
Народ, найширші його маси, грамотність яких в силу певних історичних причин знижується, творять свою усну літературу. Згасання козацтва призводить до занепаду героїчного епосу. Нові думи у XVIII ст. майже не складаються. Народна поезія, головним чином історичні пісні, відображають незадоволення народу політикою царського уряду і козацької старшини, боротьбу гайдамаків і опришків, життя окремих соціальних груп чумаків, заробітчан, наймитів, рекрутів. Широко побутує календарно-обрядова поезія: колядки, щедрівки, пісні, пов'язані з річним колом сільськогосподарських робіт. Великою розмаїтістю форм і художньою яскравістю відзначаються весільні пісні. Народна мудрість, життєвий досвід трудових низів дістав всебічне відбиття у прислів'ях та приказках, які активно проникають в літературні твори. На початку XVIII ст. поет Климентій Зиновіїв уклав велике зібрання народних прислів'їв і приказок, Пізніше подібні збірки уклали Іван Ушівський (1738—1743) та Андрій Іщенко (1780—1782). Українська народна лірична поезія починає займати помітне місце в російських пісенниках останньої чверті XVIII ст.
Панівне становище в літературному процесі XVIII ст. посідає поезія. Авторами поетичних творів були церковні ієрархи і рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Релігійно-філософська, панегірична, історична, лірична, гумористично сатирична поезія дуже тісно переплетена з народною пісенністю. До половини століття в поезії панує ще силабічний мірні, * середини ж століття розвивається силабо-тонічне віршування. Перехід на нову систему віршування відбувався під впливом народної тонічної поезії, а також російської поезії, яка після поетичних реформ В. Тредіаковського і М. Ломоносова вже у ЗО—40-х роках перейшла на силабо-тоніку.
Виникали вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що продовжували традиції епічних пісень середини XVII ст. В цих віршах відображались головні події та історичні процеси того часу. Ампіри ч оцінювали ті чи інші явища, виходячи із загальнонародних позицій.
Окремі вірші останньої чверті XVIII ст. присвячено таким історичним подіям, як зруйнування Запорізької Січі, закріпачення селян, переселення запорожців на Кубань. Автором двох пісень («Ой, боже наш, боже милостивий...», «Ей, годі нам журитися, пора перестати...») був отаман Чорноморського козацького війська Антон Головатий (1744— 1797), який, імітуючи народні пісні, зумів передати типові настрої козацької старшини у зв'язку із створенням Чорноморського війська на Кубані.
Про історію козацтва розповідають «Героїчні вірші о славних воєнних дійствіях войськ запорозьких...» (1784) якогось Іоанна, очевидно, священика з Уманщини. В них змальовано козацькі битви і перемоги, визвольну війну 1648—1654 рр. Автор поетизує постать Богдана Хмельницького, завдяки якому Україна скинула «іго лядське» і «под російським кровом мирно отдохнула».
Світська лірика першої половини XVIII ст. мала переважно елегійний характер, її автори скаржаться на гірку сирітську долю, вбоге життя, на соціальну несправедливість, вимушену розлуку з родиною, життя на чужині, на злих людей тощо («Піснь світова» Іллі Бачин-ського, «Піснь о світі» Олександра Падальського, «Піснь свіцька» Левицького та ін.). Любовна лірика ще повністю перебуває під впливом народнопісенної традиції. Побутує вона переважно анонімно, у рукописних співаниках, в репертуарі кобзарів і лірників. Головні теми ліричних творів — нещасливе кохання, соціальна нерівність, сирітство, зла доля, «фортуна», бистроплинність людського життя. В ліричних творах другої половини XVIII ст. простежується повна відмова від аскетичних ідеалів, виявляються щирі людські почуття, настрої, думки, ігнорується старий погляд на любов як на диявольську спокусу. У цій ліриці утверджувався новий зміст, міцніло нове поетичне світобачення і світовідчування.
Аналіз давньої віршової літератури наочно переконує в безпідставності тверджень про значний вплив на неї західноєвропейської поезії, справжня поезія зростала на на національному ґрунті.
Різножанрова українська поезія 17-18 століття досягла порівняно великого успіху; вона виробила свої поетичні традиції, які стали одним із основних чинників у становленні і розвитку нової української поезії. Таким чином, досягнення віршової літератури 17-18 століття були визнані і творчо засвоєні новою українською літературою.
Історія дослідження латиномовних поетик 17-18 століття
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--