Курсовая работа: Людина - соціальна істота
Актуальність теми дослідження. Стосовно проблеми людини в соціології використовується значний поняттєвий апарат. Це зумовлено, передусім, складністю феномена людини. Найбільш узагальненим родовим є поняття «людина». Зазвичай, людину визначають як біосоціальну істоту, що є вищою ланкою розвитку живих організмів шляхом їх еволюції, а також передумовою й активним суб'єктом культурної еволюції. Зважаючи на багатоаспектність вияву сутності людини, науковці визначають її через найбільш властиві їй характеристики, зокрема: людина як природна, діяльна, предметна, свідома та суспільна істота. Соціологічний аналіз потребує розгляду людини з позицій її взаємодії з іншими людьми, соціальними інститутами, соціальною системою загалом тощо.
Поняття «індивід»характеризує людину як відособленого, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Це поняття в соціології використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи, класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Існує специфіка використання цього поняття в соціології. Опитавши, наприклад, сто офіцерів, соціолог отримує інформацію від конкретних індивідів, і вона є суб'єктивною, але шляхом застосування певних соціологічних процедур здобуває знання про суспільну думку типового офіцера, що набуває об'єктивного характеру.
Поняття «індивідуальність»є похідним від поняття «індивід» і відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці відмінності можуть бути абсолютно різними, починаючи від природних рис, особливостей поведінки та закінчуючи манерою ходи чи специфікою одягу. Це поняття надзвичайно поширене в психології, у соціології ж його застосування обмежене.
Поняття «особистість»входить у науковий обіг для визначення в людині не даних від природи, а в набутих у співжитті з іншими людьми характеристик, які називаються соціальними. Отже, особистість – це соціальна характеристика людини через комплекс ознак, яких вона набуває в суспільстві внаслідок залучення її до системи суспільних відносин. Саме тому особистістю не можна народитися, нею можна лише стати в суспільстві. Формування особистості відбувається з часом, коли індивід із пасивного об'єкта перетворюється на активного суб'єкта суспільних відносин, здійснюючи власну діяльність, набуваючи знань, досвіду, культури, досягаючи певних статусів тощо.
Отже, проблеми людини, її сутності, природи та призначення, її сучасного та майбутнього, її соціальної природи є одними з актуальних у соціологічному пізнанні. Цим і зумовлений вибір теми курсового дослідження «Людина, як соціальна істота»
Мета дослідження – проаналізувати сутність людини, її призначення з точки зору соціології, дослідити особливості розвитку механізму соціалізації людини, особистості в суспільстві.
Мета дослідження потребує вирішення таких завдань:
- розглянути поняття «людина» з точки зору соціології;
- визначити основні соціологічні підходи до визначення людини;
- охарактеризувати структуру соціалізації особистості;
- виявити специфіку умов та чинників механізму соціалізації людини, особистості в суспільстві.
Об'єктом дослідження є людина, як основна категорія у соціальному пізнанні.
Предмет дослідження –специфіка становлення соціальної людини, особливості соціалізації людини в суспільство.
Теоретичне та практичне значення результатів дослідження. Результати дослідження можуть бути використані студентами під час підготовки до занять з загальної соціології, соціології особистості, при написання наукових робіт різного виду тощо.
Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, що налічує 30 найменувань.
1. Сутність та специфіка людини у соціологічному пізнанні
1.1 Бісоціальне буття людини – соціологічні виміри
Буття людини є найбільш загальною категорією філософської антропології, що відображає всі прояви людини, її індивідуальні та родові ознаки. Хоча буття людини тимчасове і перехідне, в ньому світ набуває свідомості, розвивається через розвиток людини. За своєю всезагальністю і методологією потенціалу буття людини надає змісту буттю світу. З переходом окремої людини в небуття, світ пізнається іншою людиною в бутті наступних поколінь. Саме в нескінченній зміні поколінь полягає зміст життя людини як представника роду [2, 53].
Оскільки буття людини є вищим ступенем буття світу, воно характеризується якісно новими, порівняно з природними, показниками (якостями). Виділяють біологічне, соціальне та буття людини як духовного феномена. Диференціація людського буття на окремі форми відкриває шлях до пізнання тих якісних особливостей людини, які, виростаючи з природних форм, якісно перевищують їх за багатьма показниками.
Загальновідомо, що людина починає своє буття в світі як біологічний організм. Якщо розглядати людину виключно як біологічний феномен, який існує для задоволення біологічних потреб (харчування, виділення, статевий потяг, дітонародження, боротьба за життя в екстремальних умовах, захоплення життєвого простору), то ці прояви інстинкту життя притаманні людині, як і представникам тваринного світу. Однак у процесі розвитку людина стає частиною соціуму і усвідомлює необхідність задоволення соціальних потреб та інтересів, керуючись певними цінностями та правилами поведінки. Відбувається соціалізація людини, тобто процес, завдяки якому вона засвоює «норми її групи таким чином, що через формування власного «Я», проявляється унікальність даного індивіда як особи» [10, 140]. Людина, яка, з одного боку, є носієм соціальних якостей, а з іншого – продуктом суспільного розвитку, суб’єктом праці, спілкування і пізнання, детермінованих конкретно-історичними умовами розвитку (особа) в цих відносинах проявляє своє соціальне буття.
Соціальне буття не заперечує біологічне. Навпаки, біологічне в людському розвитку під впливом соціального трансформується на вищий рівень розвитку. У соціальній діяльності людина не заперечує в собі біологічне, а змінює його, завдяки чому існує взаємозв’язок, взаємообумовленість і єдність біологічного та соціального.
З моменту виникнення зусилля людини були спрямовані на подолання власних тваринних інстинктів, проте цей акт виходив не від окремої людини, а від первісного соціуму (общини) і отримав свій вираз у вигляді табу. Саме соціальна складова людини зумовлює необхідність існування певних правил для нормального співжиття.
Однак єдність біологічного і соціального буття людини стає можливою лише внаслідок наяності духовної складової в бутті людини. Ці три форми буття лише в єдності можуть розкрити її сутність. Розуміння людини як біосоціальної істоти з неминучістю потребує визнання певного рівня цінності людини, але підставою такої цінності є не наявність біологічних ознак і не можливість групового існування (що притаманно і тваринам), а саме духовний елемент, який є специфічною, властивою лише людині формою бутя [25, 37].
Система соціологічного знання має складну структуру, в якій можна виділити два рівні: теоретичний і прикладний. В центрі цих двох рівнів є система «людина – суспільство», соціологічні ролі та духовний світ особистості, її види діяльності, взаємозв’язки з іншими людьми.
В наш час абсолютна більшість учених (як українських, так і зарубіжних) розглядають людину в єдності її біологічних та соціологічних якостей. Людина є біологічна істота, що наділена здатністю мислити, виготовляти знаряддя праці і олюднювати навколишній світ. Кожна людина поєднує в собі загальне, особисте, одиночне. На відміну від тварини, людина є представником виду Homo Sapiens [25, 39]. Це в ній загальне. Вона належить до певної раси, національності, є чоловіком чи жінкою, тобто належить до певної статі. Це в ній особисте. На кінець, вона володіє індивідуальними якостями, які притаманні лише її одній. Це в ній одиничне. Отже, кожна людина своїми соціальними і біологічними якостями зв’язана із загальним, тобто суспільством.
Індивід – це конкретна людина з притаманними їй індивідуальними якостями. Особа (особистість) – це не сама по собі людина, а її соціальна характеристика і рівень її індивідуальності та суспільної свідомості, духовної потреби та інтереси, цінності орієнтації, ставлення до інших людей і т.ін. Це єдність соціального і індивідуального в людині, яка не народжується особистістю, а стає нею в процесі соціалізації, здобуваючи знання і соціальний досвід, використовуючи те, що створено іншими.
Біологічні особливості людини відображаються на її нервових процесах, темпераметрі, характері та інших людських властивостях, а також на процесах навчання та виховання.
Проте людське в людині здається не біологічними механізмами, а соціальним оточенням, всією людською культурою. Всі нормальні за народженням діти здатні до необмеженого духовного розвитку. На будь-якій біологічній основі можна сформувати соціально-позитивну особистість. Все залежить від характеру соціального оточення, від змісту освіти і виховання [29, 11].
1.2 Погляди на визначення соціального в людині в історії соціологічної думки
Людина є об'єктом наукового інтересу різних соціогуманітарних наук. Основні проблеми людини в різні часи і по-різному трактувались представниками окремих соціологічних шкіл і напрямів.
Давньогрецька культурна традиція розробляла концепцію «людини розумної» (homo sapiens), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Вона виявилася вельми плідною і стійкою; породила уявлення про всемогутність людського розуму і міцну раціоналістичну парадигму як у філософії, так і в соціології.
Принципово нове осмислення людини властиве християнству, яке, звільнивши її від влади Космосу і природи, поставило в залежність від Бога. Від цих часів людина богоподібна дістає певну самоцінність, незалежну від космогонічних сюжетів; зароджується ідеальне уявлення про неї як центральну та найвищу мету світобудови; всі явища світу сприймаються з точки зору досвіду і цінностей людини. Особистість трактується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю [29, 34].
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--