Курсовая работа: Мазепа
Але Мазепа був українцем, і польські магнати не могли йому вибачити ні його походження, ні його успіхів. Під час однієї із своїх подорожей Мазепа мав нагоду підтвердити королеві зрадницьку поведінку одного із шляхтичів, Пасека, але Ян Казимир, людина слабкої волі, не завагався, коли треба було жертвувати Мазепою, щоб задовольнити апетити своєї шляхти. Мазепа втратив становище.
Невдача нагадала Мазепі про рідний край. Він зрозумів, що Україна – це досить широке поле для його діяльності, для його могутнього темпераменту і для його мрій – спрагнених влади та володіння. Невдячність чужинця розбудила в його враженій душі патріотичні почуття, досі невиразні. У 1663 р. Мазепа входить у політичне життя України. Він був присланий до гетьмана Правобережної України (1663–1665 р.) П. Тетері, тільки що вибраному гетьманом, із клейнодами (знаками гетьманської відмінності) від короля. Зустріли його не занадто люб’язно, але в Польщу він більше не повернувся, залишився на Правобережжя, потім служив гетьманові України П. Дорошенко (1665–1676 р.) – був учасником ряду посольств. В 1674 р., під час поїздки в Крим, він потрапив у полон до запорожців, і кошової Запорізької Січі И. Сирко відправив його до гетьмана Самойловичеві. Там він навчав гетьманських дітей і їздив послом у Москву, після чого одержав чин генерального осавула.
Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила в 1687 р., коли в результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої російської правительниці Софії князем Василем Голіциним, гетьмана Івана Самойловича не лише було позбавлено влади, а й заслано до Сибіру. Невдовзі й сам фаворит потрапив в опалу і попрямував слідами Самойловича. Втратила владу і Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилося також лічені дні. Однак у таких непевних умовах Івану Степановичу не лише вдалося втриматися при владі, а й істотно зміцнити власні позиції.
1.2. Політична діяльність гетьмана І.Мазепи
25 червня 1687 року, він мав тоді вже 50 років і був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом у Глухові був вибраний гетьманом військовий осавул Іван Мазепа. По звичаю, при виборі і новий гетьман, і московський уряд підписували мовби договори такі – що кожна сторона зобов’язується робити і чого робити не сміє, (пункти “Коломацьких статей”). Був такий договір підписаний і Мазепою, а зі сторони московського уряду воєводою князем Василем Голіциним. От головніші з тих пунктів “Коломацьких статей” – усіх їх 22.
Пункт 1. “Щоб український народ мав усі свої права і свободи, про які договорено було ще при Богдані Хмельницькім”. На се московське правительство дало згоду, бо що ж? В такій ширині усе можна признати на папері, але в життю можна з того нічого не дати —так московське правительство і робило: на бомазі признавало всі права, а в дійсності не давало ніяких .
Пункт 6. «Щоб гетьман був обраний вільними голосами». “А безъ челобитья и безъ Указу Великихъ Государей гетмана не обирать”... От тобі й свобода виборів.
Пункт 7. “Щоб гетьманові вільно було писати до чужих монархів і від них листи відбирати”, але “ни съ которими государи такихъ ссылокъ чинить не велъно для того, что отъ того чиняться въ Малоросійськихъ городъхъ миогіе ссоры”. У сім же пункті заборонялося українцям вести торговлю з Кримом: – “остерегат того накръпко, чтоб изъ малороссійскихъ городовъ въ Крымъ съ торгами и со всякою живностью не ъздили и лошадей въ Крымъ не продавали”. Се вже лапка й на економічну сторону життя України.
Пункт 8. Щоб військо московське не ставало у козаків постоєм, «и мужиками и измънниками ихъ не называли».
Пункт 14. В нім говориться от про що. Наші торгові люди їздили з торгом і до Московщини, між іншим продавали тютюн і горілку. Але ж царі московські – то одвічні шинкарі, і цар заявив, що від тога торгу українських купців “кабацькимъ сбарамъ чинитца поруха и недоборъ’. Так от цар вимагав, аби гетьман “подъ жестокимъ наказаньемъ” заборонив українським купцям торгувати в Московщині. Що ж гетьманові робити? Мусив згоджуватись.
Але найцікавіший то є пункт 19-й. Річ у тім, щб для плати війську московські царі робили в Сєвську спеціальні “чехи” – мабуть, щось не краще отих наших теперішніх марок та бонів. Але на Україні народ тих “чехів” не хотів приймати, бо то ж було сміття. Так от цар і вимагав, аби гетьман звелів ті “чехи” приймати. “А есть-ли бъ кто гаротивенъ учинился – и тъмъ чинить смертная казнь”... Московська розправа коротка: не захотів московського п’ятака прийнять – голову геть.(пункт)
Таким чином було зостережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Польшою і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом. Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Крім залог та воєводів, що були в Києві, Чернігові, Ніжені, Переяславі та Острі, московська залога мала стати в гетьманський резиденції – Батурині – для постійного контролю над гетьманським урядом. Заборонялось “голосов испущать”, що “Малороссийский край гетманского регименту”, а тільки казати, що він належить до единої держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви на Україну. Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв’язків між двома народами.
Але все ж таки гетьман опікувався розвитком економіки, промислами, мануфактурним виробництвом. Під проводом його уряду старшина й козаки розвивали промисловість України. Тільки в Стародубському полку в часи Мазепи існувало дванадцять буд для випалювання поташу, а на Чернігівщині одинадцять гут виробляли скло, діяло дванадцять паперових фабрик. По всій Гетьманщині поширилося керамічне виробництво, а ткацтво набуло характеру організованого фабричного виробництва полотна, сукна, шовку, козацьких пасів, плахт, килимів. Водяні млини, що були джерелом дешевої енергії, обслуговували паперні, гути, валюші-ступи для биття сукна, керамічні майстерні, лісопильні заводи.
І. Мазепа, будучи полоненим, зумів знайти прихильність козацтва та врешті-решт стати гетьманом, мудрим гетьманом та відвести козацьку державу на новий рівень.
1.3. Доброчинно-меценатська діяльність Івана Мазепи
Вагомий внесок в духовно-культурну спадщину вніс гетьман Іван Мазепа.
У своїй меценатській діяльності значну увагу приділив Києво-Могилянській академії. У грамотах він підкреслював значення київської школи для навчання в ній дітей малоросійських.
Своїми універсалами Мазепа підтвердив усі надбання Братського монастиря й подарував від себе 17 дворів на Подолі та села Більмачівку (1692), Виповзів і Лутаву (1693). Крім того, він щороку давав на стипендії студентам 1000 золотих, “всякому з малоросійських дітей хотя чому вчитись”, поповнював бібліотеку “різними манускриптами”.
І. Мазепа усвідомлював необхідність підготовки освічених, культурних діячів, свідомої національної інтелігенції, піклувався про освіту й культуру в Україні, підтримував найтісніші зв'язки з Київською академією. Він також дбав і про розбудову Академії, яка за його гетьманування досягла високого піднесення й здобула визнання в міжнародному культурному світі. Саме за його правління Київський колегіум одержав високий статус академії (1701), чимало молодих людей вирушило у західноєвропейські університети.
У 1693 р. на кошти Мазепи постають кам’яні споруди Братського монастиря та Богоявленська церква із чудовим різьбленням, картинами й іконами. У 1703–1704 pp. будується новий навчальний корпус Академії з високими стінами, стрункою колонадою й галереєю. Це була одна із перших імпозантних палацових споруд у Києві, що отримала назву “Мазепина”. Серед історичних скарбів Богоявленської церкви були срібний вівтарний хрест – дар митрополита Петра Могили і срібна чаша – дар ігумені Магдалини, матері гетьмана Івана Мазепи.
І. Мазепі присвячують свої панегірики київські й чернігівські поети, а се ред них вихованці Академії – Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Іван Максимович.
Отож, гетьман І. Мазепа, розуміючи значення київської вищої школи для українства, усіляко сприяв її розвитку та процвітанню, був щедрим меценатом Києво-Печерська лавра була визначним центром і православ’я, і добродіяв. Виконуючи духовні запити свого народу, вона опиралася на військову та економічну силу запорозького козацтва, яке з початку виходу на політичну арену взяло монастир під свій захист.
По закінченню відбудови Успенського собору Києво-Печерської лаври у 1729 р. почали розмальовувати стіни всередині церкви. Цю роботу виконувала Лаврська малярська майстерня. Поміж іншими сюжетами настінного малювання була галерея портретів добродійників цього собору – середньовічних київських князів, архімандритів Лаврського монастиря й гетьманів, включаючи Богдана Хмельницького та Івана Мазепу.
Своїми численними універсалами гетьмани підтверджували давні й закріплювали нові земельні володіння Печерського монастиря, брали їх під свою охорону від місцевих жителів і властей.
Особливо щедрим на універсали для Лаври був гетьман Іван Мазепа, про що свідчить низка його універсалів. Зокрема у 1699 р. він підтвердив права власності Лаври на грунт у с. Іванківці, у 1706 р. відстоював її права на Радичівську вотчину в суперечці з козаками. У тому ж році Мазепа надав монастиреві с. Рубежівку і слобідку Михайлівську.
Гетьман Мазепа підтвердив право володіння Лаври на млини й винокурні, які давали монастиреві значний прибуток. Багато з них Лавра одержала за дарчими записами від козацької старшини. Затверджені гетьманом, такі дарчі набували законної сили. Одним із подібних універсалів у 1690 р. Лавра одержала від значкового військового товариша Якова Головченка частину млина на греблі Масалаївці та хутір із ґрунтами. Універсалом від 20 серпня 1708 р. Мазепа надав привілей для Козелецького лаврського млина, чим значно збільшив його прибутки.
Прикладів доброчинності Мазепи відомо багато. Свого часу козацька старшина в Бендерах намагалася підрахувати всі пожертвування Мазепи і склала реєстр його фундацій, з якого видно, які величезні суми він жертвував тільки на Печерську лавру. Зокрема, на позолочення бані Успенської церкви Києво-Печерської лаври Мазепа видав 20 500 дукатів; побудову муру довкола Печерського монастиря і церков – мільйон; на великий дзвін і дзвіницю для Печерського монастиря – 73 000 золотих; на великий срібний свічник для Печерської церкви 2000 імперіалів; на золоту чашу й таку ж оправу Євангелія для неї – 2400 дукатів; на золоту митру для церкви, крім прикрас і пожертв для неї – 3000 дукатіви. Тільки на самі будови й оздобу Києво-Печерської лаври Мазепа, за його власними словами, видав понад мільйон золотих.
Майнове становище Печерського монастиря опікували й наступники Мазепи. Іван Скоропадський ще в 1704 р. надав Лаврі охоронну грамоту на Троїцький Больницький монастир, а в 1712 р. підтвердив право володіння двома мли нами й сіножаттю тощо.
Численні універсали Генеральної військової канцелярії і декрети Генерального військового суду також засвідчують те, що володіння Києво-Печерського монастиря знаходилися під охороною козацької держави.