Курсовая работа: Методичні вказівки до вивчення курсу “ Історія виникнення преси"
Іншим джерелом інформації було приватне листування. Епістоли Цицерона і Цезаря, Горація і Овідія сприяли багатофункціональності жанрової форми листа. Слід відзначити, що суб”єктивність викладення матеріалу, непідвладність державній цензурі зробили епістолярну творчість аналогом газетного повідомлення. На це вказує і наявність особливого жанру відкритого листа – іnpublicopropositae, – текст якого розмножувався і вивішувався на стінах в людних місцях (4, с.151).
Створення офіційної газети пов”язане з ім”ям Гая Юлія Цезаря. Отримавши консульство, Цезарь наказав складати і публікувати як сенатські, так і народні щоденні відомості. Звертаємо увагу на принципову різницю між “Actasenatus” – протоколів сенату, які направлялися в архіви і носили строго секретний характер, – і “Actadiurnasenatusacpopuli” (“Щоденні протоколи сенату і римського народу”), “настінна газета” Цезаря, що поширювала інформацію про діяльність сенату серед населення Риму і усієї імперії.
Змістом “actadiurna” були не тільки звіти про засідання сенату, але й промови, навіть зауваження окремих виступаючих, відомості про судові засідання (9,с.10). Крім того, в aктaх можна було прочитати про народження дітей у високих осіб, про різні надзвичайні події (“во время защиты Тита Анния Милона с неба валились кирпичи, что и занесено в ведомости того года” (Пліній)(9,с. 10)
За часів імперії в газетах можна було прочитати про більш менш важливі події міського життя: згадки про накази імператора, нові призначення, перелік осіб, що привітали імператриць Лівію і Агриппіну, повідомлення про одруження.
Мова газети не різнилася особливою правильністю (Малеин 13). Зміни в абетці (за часів правління імператора Клавдія) у той же час ураховувалися переписувачами. Газета розповсюджувалася різними засобами. Бажаючі могли переписати її з оригіналу, який вивішували в публічних місцях, Ціцерон отримував “газету” з приватними лисами. Крім того, у Римі існувала пошта і спеціальні раби –поштарі (talellarii) або ж гінці (publicani) розвозили римський вісник.
Особливу увагу слід приділити двом дискусійним моментам цієї теми. Перший стосується загального характеру газети, причин її відкриття. Частина дослідників додержується точки зору французького історика Гастона Буасс`є про антисенатський характер газети. Інші (Корнілова О.Н., Малеін А.І.) більш обережні в висновках, сприймаючи “Actadiurna” скоріше як модернізацію актів сенату.
Інша низка проблем пов”язана з методологічним визначенням газети Цезаря як першого періодичного видання. Серьозні доводи проти цієї думки наводить Теодор Моммзен, який вважає, що журналістики як такої римляни не знали. Acta diurna – цінне історичне джерело, але ця газета не мала вирішального політичного і літературного значення(цит. за 4,с.156)
Це підтверджується і подальшою генезою газети. Вже Октавіан Цезар зменшить обсяг офіційної інформації, значно розширить відділ пригод, які самі римляни назвуть “пустощами” (ineptiae) (4,с.156). А після імператора Августа газета (вона називатиметься “Actasenatusatpopuli”) перетвориться в опис церемоній при дворі, дискредитувавши остаточно громадську просвітницьку функцію цезарівського видання . “Actadiurna” використовували як офіційний документ без огидливості та глузування, а нові “Actasenatus” стали об”єктом сатири в меніпеї Петронія (4,с.156-157).
Не менш актуальною залишається і проблема виникнення цензурних органів. Сам інститут цензури , як контролюючого органу, що встановлює общину і формує склад сенату, було впроваджено у 443 р. до н.е. як наслідок дроблення патріціями консульської влади (7,с. 256). Складання actadiurna входило в обов”язки квестора – представника громадської магістратури. Але разом з квестором в римську магістратуру входили два цензори, обов”язками яких були перевірка складу общини і її освячення, а косвено цензори здійснювали нагляд за громадською моральністю. Цензори переобиралися кожне п”ятиріччя. Цією високою ціллю забеспечувати морально-етичне здоров”я общини та держави виправдовувалася не тільки поява цензури, але й її подальше існування.
Виникнення журналістики в Давньому Китаї
Означена тема вперше вводиться в структуру курсу і, безумовно, вимагає широкої апробації. У руслі сучасних досліджень з проблем співвідношень Схід-Захід (див. напр. 12, 13) виникає потреба у формуванні об”єктивованих універсальних історико-журналістських критеріїв.
Гегелівський класичний вислів “Схід і Захід присутні в кожній речі” афористично підкреслює “нерозривність і незлиття” цих різних моделей світу. Особливу увагу слід привернути до класичних філософем східної ментальності, орієнтованих не на дієвий початок (як в грецькій філософії, наприклад), а на принцип Увей – “недеяние”, на реальність психічного як головної і унікальної сутності існуючого“(Юнг). Світ в китайській рефлексії сприймається як досконалий, з іманентною йому гармонією, перетворювати його не можна – порушиться природний ритм космосу. Це змінює завдання оратора: не перемогти опонента, а просвітити його, досягти гармонії. Цим зумовлюється і сувора регламентованість, навіть ритуальність поведінки оратора.
Що ж стосується писемної журналістики, то її предісторію починають зі збірки “Весни та осені” (VIIст. до н.е.). Звичай збирати інформацію в найбільш важливі пори року – весною та восени – мав розповсюджену практику. Крім того, існували офіційні бюлетені (дао), що видавалися правителями у випадках важливих церемоній, тексти наносилися на бронзові вироби. Як вважає дослідник китайської журналістики Г.Сергєєв, ці документи (пізніше вони увійдуть в книгу “Шуцзін”) використовували родові функції журналістики. Такі офіційні повідомлення, копії імператорських декретів стануть змістом китайських газет періоду правління Танської династії (618-907 р. н.е.) – дібао, потім офіційно санкціонованих чжоубао (для всіх), сяобао. Оскільки більша частина підданих були неосвічені, для них спеціально вивішувалися ілюстровані новини.
Що ж до цензури, то засобом формування та контролю суспільної думки ще у І ст.до н.е. була “Музична палата” (Юефу) , яка вивчала народні пісні, перероблювала їх в потрібному напрямку, породивши особливу форму передачі інформації – через музичну епіграму, баладу. Крім того, до функцій “секретаріатів” імператорських урядів входила цензуровка офіційних вісників.
Традиційність, інтровертивність китайського національного менталітету, авторитарність влади гальмували поширення ксілографічного і книгодрукарського досвіду, залишили незмінними періодичні видання майже до ХІХ століття.
Контрольні запитання
Специфіка формування давньогрецької та давньоримської риторичної публіцистики.
Газети Давнього Риму і Китаю. Порівняльна характеристика.
Особливості функціонування неофіційних повідомлень і каналиїх розповсюдження.
Середньовіччя
Починаючи розгляд середньовічної словесності і її вплив на еволюцію публіцистики, треба одразу окреслити специфічність історичного моменту, свого роду розвою світової культури. Панування релігійної ідеології зменшило діапазон публіцистичної творчості, дистанціювало вчену культуру кліриків від народної переважно усної культури. Майбутнім журналістам слід звернути увагу на залежність становлення масових комунікативних процесів від специфіки культури та картини світу у досліджуваний період.
Співвідношення народної (“фольклорної”) і офіційної (“вченої”) традиції є продовженям проблеми існування усної та писемної культури. Середньовіччя чітко протиставило два регістри культури: високу елітарну та побутову низьку. На думку А.Я.Гуревича “деление общества на невежественных illitterati, idiotae играмотных, образованных людей отражало специфическую культурную ситуацию: книжная, письменная культура существовала в виде своего рода островков в море систем устной коммуникации и трансляции культурных ценностей” (1,с.161).
Реальність світу небесного в уяві середньовічної людини поєднувалася з побутовою життєвою практикою, зумовлюючи особливу сакральну та профанну змішаність, або ж просторову “неперервність” (термін Ле Гоффа) (2,с.155). У відповідності з ним формується і певна безперервність та лінійність божественного часу. На зміну постійно новому циклічному часу античності приходить тривалий, аграрний та церковний час середньовіччя, ознаками якого вчені вважають подієву ненасиченість, сувору підпорядкованість літургійним святам, залежність від економічних та соціальних структур. Ці епохальні подробиці дозволяють пояснити майже повну відсутність інформаційних інституцій: саме розуміння періодичності й точної фіксації часу – необхідних характеристик повідомлення – знаходилося в прямій залежності від соціальної ієрархії. Як і писемність, міра часу була власністю могутніх верхів. “Народна маса не володіла власним часом і була неспроможна навіть визначити його” (2, С.167).
Феодально замкнене господарство у середні віки звузило можливості громадських та культурних зв”язків, але не знищило потребу в інформаційному обміні, впровадженні нових типів комунікативних стосунків.
Дуалістична модель світосприйняття в середні віки змінила загальну картину світу, перевела мистецтво із зовнішнього простору у простір внутрішній. Не випадково найпоширенішим жанром стає агіографія та історичні хроніки. Слід звернути увагу , що саме хроніки та літописи за своїм призначенням близькі до сучасних газет, оскільки схожими засобами фіксували важливі поточні події, для більшої зацікавленості читачів описували фантастичні чутки і пригоди, суб”єктивно оцінювали своїх героїв.
Разом з тим зауважимо, що історіографічні пам”ятки були не єдиними факторами писемного поширення інформації. Якщо сага, літопис повертав читача до минулого, то конкретна сучасність, подробиці життя пересічних громадян відбилися в моралізаторських “прикладах” (exempla), в міській політичній пісні, в “покаянних книгах”, в інших неофіційних текстах, що створювалися на противагу феодальній пропаганді. Для декого створення таких текстів і їх поширення стали професією ( барди, мінезингери, скальди, трубадури, рапсоди, кобзарі, скоморохи, жонглери ).
Але в процесі соціалізації особистості, пристосуванні її до вимог колективу церква все ж таки відігравала головну роль. Проповідь і повчання дозволяли наблизити релігійний ідеал і життєву практику. Своєрідним кодексом такої поведінки були “покаянні книжки”, які містили переліки гріхів і покарання, що за них належали (докл.3). А.Я.Гуревич звертає увагу на масовий характер “покаянних книг”, справу з якими мали всі члени суспільства і тому вони, певною мірою, відтворювали головні риси морального життя середньовічного жителя. Пенітенціалії описували і народні забобони, магічні обряди, ворожіння, чаклунство. Ці марновірства, на думку дослідників, були фактами колективної свідомості і поведінки, а участь в масових діях (ритуалах, святах, жертвоприношеннях) сприяли усталеності цих колективів в аграрному суспільстві.
Родова потреба в колективі і в колективному абсолюті формувала структуру літературних дидактичних жанрів. Exempla (ХІІІст.) являли собою моралізаторську ілюстрацію проповіді. Складалися навіть збірки таких “прикладів”, методички для проповідників. Такі “картинки з життя” надавали повчанню переконливості , а історику - можливість зазирнути на “зворотій бік” існування середньовічної людини. У свою чергу, ці живі образи грішників, святих, демонів, апостолів, чортів відтворювали парадоксальну ситуацію причетності людини і до світу земного і до царства Божого (див. докл. 4).
Особливе місце в середньовічній публіцистиці займали полемічні трактати про авторитет світської та духовної влади. Суперечка про два мечі не обмежилася жанрами офіційної культури (памфлети Петра Красса, П”єра Дюбуа, юридичні трактати легістів, епістолярії релігійних діячів), але й виплеснулася на вулиці міст, набуваючи гарячих прихильників і серйозних опозиціонерів.
Питання інвеститури (інвестит – урочистий акт вручення каблучки та посоха князю церкви) обговорювались у церквах та школах, на площах та у замках. “Книжки про суперечку”, інвективи, папські булли, королівські листи набувають значного поширення, й опосередковані пісенною формою, набувають характеру масового повідомлення.
Що ж до усного розповсюдження інформації, то воно набувало різних форм відповідно до загального характеру середньовічного мислення. “Усна газета”, хоча і в зредукованій формі, пройшла через усе середньовіччя. К.П.Федченко вказує на існування у Франції “громадського гомеродрома”, до обов”язків якого входило щоденне оповіщення жителів про найважливіші міські новини (9, С.32). Великою популярністю користувалися також жонглери – “ходячі хроніки” свого часу (7. С.46). Цих головних носіїв поетичної творчості до появи у ХІІІ ст. міської поезії в Іспанії називали – хугларами, в Германії – шпільманами. До речі, інформаційні функції професії відбилися і на жанрових ознаках деяких форм поезії трубадурів. Так, тенсона виникла з діалогу двох жонглерів – “потішників”; сірвента своєю полемічною стилістикою нагадує середньовічні політичні дискусії.
Що ж стосується молитви та проповіді, то ці жанри стають головними формами релігійної усної комунікації. Загальнодоступність змісту, використання знайомих образів та порівнянь робить проповідь універсальною, близькою до народу.