Курсовая работа: Методика виховання гнучкості у школярів

застосування повторних пружних рухів, що підвищують інтенсивність розтягування;

виконання рухів по можливо більшій амплітуді;

використання інерції руху якої-небудь частини тіла;

використання додаткової зовнішньої опори: захоплення руками за рейку гімнастичної стінки або окремої частини тіла з наступним притяганням однієї частини тіла до іншої;

застосування активної допомоги партнера.

Останнім часом поширюється активно-силовий метод розвитку гнучкості, в основу якого покладений феномен А.А. Ухтомского - мимовільне відведення прямої руки після 30-60-секундної ізометричної напруги м'язів. Наприклад, рука мимоволі приділяється убік після спроби виконати цей рух, коштуючи впритул боком до стінки.

Аналогічне явище спостерігається при виконанні рівноваги й розтягуванні вільною ногою гумового амортизатора. Звичайно в цьому випадку спортсменові не вдається підняти ногу на звичну для нього висоту. Після зняття амортизатора нога мимоволі піднімається значно вище рівня, звичайного для даного спортсмена. При активно-силовому методі розвитку гнучкості збільшується сила м'язів у зоні "активної недостатності" й амплітуда рухів.

Існують два основних методи тренування гнучкості - метод багаторазового розтягування й метод статичного розтягування. Метод багаторазового розтягування заснований на властивості м'язів розтягуватися значно більше при багаторазових повтореннях вправи з поступовим збільшенням розмаху рухів. На початку спортсмени починають вправу з відносно невеликою амплітудою, збільшуючи її до 8-12-му повторення до максимуму.

Висококваліфікованим спортсменам вдається безупинно виконувати руху з максимальної або близької до неї амплітудою до 40 разів. Межею оптимального числа повторень вправи є початок зменшення розмаху рухів. Найбільш ефективне використання декількох активних динамічних вправ на розтягування по 8-15 повторень кожного з них. Протягом тренування може бути кілька таких серій, виконуваних підряд з незначним відпочинком або упереміж з іншими, у тому числі й силовими, вправами. При цьому необхідно стежити, щоб м'яза не "застигали".

Активні динамічні вправи можуть включатися в усі частини учбово-тренувального заняття. У підготовчій частині ці вправи є складовою частиною загальної й спеціальної розминки. В основній частині заняття такі вправи варто виконувати декількома серіями, чергуючи їх з роботою основної спрямованості. Якщо ж розвиток гнучкості є однієї з основних завдань тренувального заняття, то доцільно вправи на розтягування сконцентрувати в другій половині основної частини, виділивши їх самостійним "блоком".

Метод статичного розтягування заснований на залежності величини розтягування від його тривалості. Спочатку необхідно розслабитися, а потім виконати вправа, утримуючи кінцеве положення від 10-15 секунд до декількох хвилин. Для цієї мети найбільш прийнятні різноманітні вправи з хатха-йоги, що пройшли багатовікову перевірку. Ці вправи звичайно виконуються окремими серіями в підготовчій і заключній частинах заняття, або використаються окремі вправи в будь-якій частині заняття. Але найбільший ефект дає щоденне виконання комплексу таких вправ у вигляді окремого тренувального заняття. Якщо основне тренування проводиться в ранкові годинники, то статичні вправи на розтягування необхідно виконати в другій половині дня або ввечері. Таке тренування звичайно займає до 30-50 хвилин. Якщо ж основне тренувальне заняття проводитися ввечері, то комплекс статичних вправ на розтягування можна виконати й у ранковий час.

Ці вправи необхідно використати й у підготовчій частині заняття, починаючи з них розминку, після чого виконуються динамічні спеціально-підготовчі вправи, з поступовим нарощуванням їхньої інтенсивності. При такому проведенні розминки, у результаті виконання статичних вправ, добре розтягуються м'язи й зв'язування, що обмежують рухливість у суглобах. Потім при виконанні динамічних спеціально-підготовчих вправ розігріваються й підготовляються до інтенсивної роботи м'яза.

Комплекси статичних вправ на розтягування можна виконувати й з партнером, переборюючи з його допомогою межі гнучкості, що перевищують ті, котрих можна досягти при самостійному виконанні вправ.

У кожній цілісній дії окремі м'язові групи не тільки скорочуються й розтягуються, але й розслаблюються. Найбільш вигідний такий режим м'язової роботи, при якому система процесів порушення й гальмування обумовлює роботу рухового апарата з найменшими енергетичними витратами. Це можливо лише в тому випадку, якщо під час роботи в стані діяльного порушення будуть перебувати тільки м'яза, які дійсно повинні брати участь у виконанні даного руху (пози). Інші м'язи в цей час розслаблюються.

За допомогою вправ на розслаблення що займаються навчаться свідомо й довільно розслаблювати окремі м'язові групи й зможуть скоріше опанувати технікою вправ.

Процес гальмування й пов'язане з ним розслаблення м'язів сприяють протіканню відбудовних процесів. Тому вправи на розслаблення використаються також для поліпшення кровообігу в м'язах або як відволікаючі вправи, особливо після сильних напруг статичного характеру. Щоб уміти довільно розслаблювати м'яза, необхідно розвити здатність сприймати стан, що змінюється, м'яза, тобто різний ступінь розслаблення. Для рішення цього завдання використаються такі вправи, за допомогою яких що займаються можуть навчитися:

1) чітко розрізняти відчуття напруженого й розслабленого стану м'язів стосовно звичайної, сильної й незначної напруги;

2) розслаблювати одні групи м'язів при одночасній напрузі інших;

3) підтримувати рух розслабленої частини тіла по інерції шляхом використання активного руху інших частин тіла;

4) самостійно визначати в циклі руху фази відпочинку й відповідно їм максимально розслаблювати м'язи.

Метод виміру гнучкості.

Методи виміру гнучкості в цей час не можна визнати зробленими. На це є серйозні причини. У наукових дослідженнях її звичайно виражають у градусах, на практиці ж користуються лінійними мірами. Розрізняють наступні види гнучкості - активну, пасивну, активно-динамічну. Активна гнучкість має місце, коли рух виконується за рахунок сили м'язів-антагоністів руху, пасивні рухи здійснюються в результаті дії сторонніх сил. Активно-динамічна гнучкість - це гнучкість, що проявляє в рухах. Ще однією причиною, що викликає труднощів у вимірі гнучкості, є відмінність "робочої рухливості" (при виконанні робочих і спортивних рухів) від "кістякової гнучкості" (анатомічної), що точніше всього можна виміряти тільки на рентгенограмах. "Кістякова гнучкість" залежить від форми й довжини суглобних поверхонь. Математичні методи дослідження суглобних поверхонь, які стали розглядатися як відрізки геометричних тіл, послужили поштовхом для систематичного вивчення суглобів і виявили "кістякову рухливість", тобто рухливість, що залежить від форми й довжини суглобних поверхонь.

Н.И. Пирогов робив розпили заморожених трупів з наступною їхньою замальовкою. Цей оригінальний метод дозволив вивчати рухливість не тільки кістякову, але й при скороченні м'язів, тобто в умовах, максимально наближених до природного.

Методи вивчення рухливості в суглобах на кістково-зв'язкових препаратах полягали в тім, що одна з костей, що зчленовуються, фіксується в лещатах або за допомогою інших пристосувань, що закріплюють її нерухомо, в іншу ж убивається штифт відповідно до поздовжній осі й по русі штифта визначається рухливість.

Для визначення розмаху рухів у суглобах живої людини використалися різноманітні конструкції гоніометрів. Найбільше розповсюджена конструкція складається із двох що брала й укріпленого на одній з них транспортира (гоніометр Амара, гоніометр Каравицкого). Широко використаються також електрогоніометри Р.А. Белова, Г.С. Туманяна. Загальний недолік гоніометрів той, що їхня вісь обертання необхідно встановити відповідно осі обертання суглоба, у якому виробляється вимір. Точне ж визначення осі неможливо, особливо в тому випадку, якщо в процесі руху вона переміщається.

Світлова реєстрація рухів дозволила не тільки фіксувати якесь положення (фотографія), але й виміряти амплітуду руху в процесі руху (кінозйомка). Крім кінозйомки існують ще такі методи як циклографія, кіноциклографія (дуже швидких рухів), а також одержання фотограм, тобто фотографування рухів світної крапки. Істотні недоліки світлової реєстрації полягають у їхній подальшій обробці для одержання даних про ступінь рухливості в суглобах.

Поява рентгенологічного методу дослідження відкрило нові можливості для вивчення суглобів на живій людині. Він володіє тим важливою перевагою, що дозволяє бачити розташування костей, отже, і точно виміряти кути між їхніми поздовжніми осями. Однак рентгенографія дозволяє вивчати співвідношення суглобних поверхонь костей тільки у фіксованому положенні. Заповнити цей недолік дозволяє кінорентгенозйомка, що дозволяє простежити за співвідношенням суглобних поверхонь від початку й до кінця руху.

Кінорентгенозйомка дозволяє не тільки візуально простежити за співвідношенням суглобних поверхонь у процесі виконання руху, але й зробити розрахунки. Не можна не враховувати дорогої вартості рентгенографії й кінорентгенозйомки, а також не байдужних наслідків для здоров'я. От чому все-таки більше розповсюдженим методом для виміру гнучкості, незважаючи на зазначені недоліки, є гоніометричний.

Згинання й розгинання в плечовому суглобі. Під час виміру рухливості в плечовому суглобі при згинанні руки тіло випробуваного закріплене у вертикальній стійці гоніометричної платформи в області верхньої третини стегна й у поперековому відділі хребетного стовпа. Даний спосіб фіксації випробуваного виключає можливість згинання гомілки й розгинання хребетного стовпа. Голова й спина стосуються стійки. Нерухома бранша із гравітаційним гоніометром, прикріпленим перпендикулярно до неї, установлюється в проекції осі плечового суглоба й приставляється до крапки її проекції на зовнішню поверхню плеча, а рухлива - до проекційної крапки поперечної осі ліктьового суглоба. Випробуваний піднімає обидві руки паралельно один одному й виконує максимальне згинання в плечовому суглобі. На шкалі гоніометра читається результат активної рухливості в градусах.