Курсовая работа: Місце соціальної психології в системі наукового знання і суспільної практики
До такого розуміння свого предмету соціальна психологія прийшла не відразу, і тому для з'ясування питання корисно проаналізувати вміст|зміст| тих дискусій, які мали місце в її історії.
1.2 Дискусія про предмет соціальної психології
У історії радянської соціальної психології можна виділити два етапи цієї дискусії: 20-і рр. і кінець 50-х - початок 60-х рр. Обидва ці етапу мають не лише історичний інтерес, але і допомагають більш глибоко зрозуміти місце соціальної психології в системі наукового знання і сприяють виробленню точнішого визначення її предмету.
У 20-і р.р., тобто в перші роки Радянської влади, дискусія про предмет соціальної психології стимулювала двома обставинами. З одного боку, саме життя в умовах післяреволюційного суспільства висунуло завдання розробки соціально-психологічній проблематики. З іншого боку, ідейна боротьба тих років неминуче захопила і область соціально-психологічного знання. Як відомо, ця ідейна боротьба розвернулася в ті роки між матеріалістичною і ідеалістичною психологією, коли вся психологія як наука переживала період гострої ломки своїх філософських, методологічних підстав. Для долі соціальної психології особливе значення мала точка зору Г.І. Челпанова, який, захищаючи позиції ідеалістичної психології, запропонував розділити психологію на дві частини: соціальну і власне психологію. Соціальна психологія, на його думку, повинна розроблятися в рамках марксизму, а власне психологія повинна залишитися емпіричною наукою, не залежною від світогляду взагалі і від марксизму зокрема (Челпанов, 1924). Така точка зору формально була за визнання права соціальної психології на існування, протее ціною відлучення від марксистських філософських основ іншої частини психології (Буділова, 1971).
Позіция Г.І. Челпанова виявилася неприйнятною для тих психологів, які приймали ідею перебудови філософських підстав всієї психології, приєднання її в систему марксистського знання (Виготський, 1982. С. 379). Заперечення Челпанову прийняли різні форми.
Перш за все була висловлена ідея про те, що, оскільки, будучи інтерпретована з погляду марксистської філософії, вся психологія стає соціальною, немає необхідності виділяти ще якусь спеціальну соціальну психологію: просто єдина психологія має бути підрозділена на психологію індивіда і психологію колективу. Ця точка зору отримала своє віддзеркалення в роботах В.А. Артемова (Артемов, 1927). Інший підхід був запропонований з точки зору тієї, що отримала в ті роки популярність реактології. Тут, також всупереч Челпанову, пропонувалося збереження єдності психології, але в даному випадку шляхом поширення на поведінку людини в колективі методу реактології. Конкретно це означало, що колектив розумівся лише як єдина реакція його членів на єдиний подразник, а завданням соціальної психології був вимір швидкості, сили і динамізму цих колективних реакцій. Методологія реактології була розвинена К.Н. Корніловим, відповідно ньому ж належить і реактологічний підхід до соціальної психології (Корнілов, 1921).
Своєрідне спростування точки зору Челпанова було запропоноване і видним психологом П.П. Блонським, який одним з перших поставило питання про необхідність аналізу ролі соціального середовища при характеристиці психіки людини. Для нього "соціальність" розглядувалася як особлива діяльність людей, пов'язана з іншими людьми. Під таке розуміння соціальності личила і "діяльність" тварин. Тому пропозиція Блонського полягала в тому, щоб включити психологію як біологічну науку в коло соціальних проблем. Протиріччя між соціальною і який-небудь іншою психологією тут також знімалося (Блонський, 1921). [5]
Ще одне заперечення Челпанову виходило від видатного радянського фізіолога В.М. Бехтерева. Як відомо, Бехтерев виступав із пропозицією створити особливу науку - рефлексологію. Певну галузь її він запропонував використовувати для вирішення соціально-психологічних проблем. Цю галузь Бехтерев назвав "колективною рефлексологією" і вважав, що її предмет - це поведінка колективів, поведінка особистості в колективі, умови виникнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, взаємовідношення їх членів. Для Бехтерева таке розуміння колективної рефлексології представлялося подоланням суб'єктивістської соціальної психології. Це подолання він бачив в тому, що всі проблеми колективів тлумачилися як співвідношення зовнішніх впливів з руховими і мимико-соматичними реакціями їх членів. Соціально-психологічний підхід мав бути забезпечений з'єднанням принципів рефлексології (механізми об'єднання людей в колективи) і соціології (особливості колективів і їх відношення із умовами життя і класової боротьби в суспільстві). Зрештою предмет колективної рефлексології визначався таким чином: "вивчення виникнення, розвитку і діяльності зібрань і зборищ..., що проявляють свою соборну співвідносну діяльність як ціле, завдяки взаємному спілкуванню один із одним вхідних в них індивідів" (Бехтерев, 1994. С. 40). [5]
Хоча в такому підході і містилася корисна ідея, що стверджує, що колектив є щось ціле, в якому виникають нові якості і властивості, можливі лише при взаємодії людей, спільна методологічна платформа виявлялася вельми уразливою. Всупереч задуму, ці особливі якості і властивості інтерпретувалися як що розвиваються за тими ж законами, що і якості індивідів. Це було данню механіцизму, який пронизував всю систему рефлексології: хоча особистість і оголошувалася продуктом суспільства, але при конкретному її розгляді в основу були покладені її біологічні особливості і, передусім соціальні інстинкти. Більш того, при аналізі соціальних зв'язків особистості для їх пояснення по суті допускалися закони неорганічного світу (закон тяжіння, закон зберігання енергії), хоча сама ідея такої редукції і піддалася критиці. Тому, незважаючи на окремих, таких, що мають велике значення для розвитку соціальної психології знахідки, загалом рефлексологічна концепція Бехтерева не стала основою достовірно наукової соціальної психології. [5]
Особливо радикальними виявилися ті пропозиції, які були висловлені відносно перебудови соціальної психології у зв'язку з дискусією, що розвернулася в ті роки з приводу розуміння ідеології. М.А. Рейснер, наприклад, пропонував побудувати марксистську соціальну психологію шляхом прямого співвідношення з історичним матеріалізмом ряду психологічних і фізіологічних теорій. Але, оскільки сама психологія повинна будуватися на вченні про умовні рефлекси, в соціально-психологічній сфері допускалося пряме ототожнення умовних рефлексів, наприклад, з надбудовою, а безумовних - з системою виробничих стосунків. Зрештою соціальна психологія оголошувалася наукою про соціальні подразники різних видів і типів (Рейснер, 1925).
Таким чином, незважаючи на суб'єктивне бажання багатьох психологів створити марксистську соціальну психологію, таке завдання в 20-і р.р. не було виконане. Хоча відсіч точці зору Челпанова і був зроблений достатньо рішучий, ключові методологічні проблеми психології не були вирішені. Прагнучи протистояти ідеалістичному підходу, дослідники часто-густо опинялися в полоні позитивістської філософії, конкретним і специфічним проявом якої з'явився механіцизм. Крім того, не було чіткості і щодо предмету соціальної психології: по суті бувальщини змішано дві проблеми, або два різне розуміння предмету соціальної психології. З одного боку, соціальна психологія ототожнювалася із вченням про соціальну детерміацію психічних процесів; з іншого боку, передбачалося дослідження особливого класу явищ, що породжуються спільною діяльністю людей і перш за все явищ, пов'язаних з колективом. Ті, які приймали перше трактування (і лише її), справедливо стверджували, що результатом перебудови всієї психології на марксистській матеріалістичній основі має бути перетворення всієї психології на соціальну. Тоді жодна особлива соціальна психологія не потрібна. Це вирішення добре узгоджувалося і з критикою позиції Челпанова. Ті ж, хто бачили друге завдання соціальної психології - дослідження поведінки особистості в колективі і самих колективів, - не змогли запропонувати адекватне вирішення проблем, використовуючи як методологічні основи марксистську філософію.
Результатом цієї боротьби думок з'явився той факт, що лише перша із позначених трактувань предмету соціальної психології отримала права громадянства - як вчення про соціальну детерміацію психіки. Оскільки в цьому розумінні жодного самостійного статусу для соціальної психології не передбачався, спроби побудови її як особливої дисципліни (або хоч би як особливій частині психологічної науки) припинилися на досить тривалий термін. Соціологія ж в ці роки взагалі опинилася під ударом, тому про існування соціальної психології в її рамках питання взагалі не піднімалося. Більш того, той факт, що соціальна психологія в той же час продовжувала розвиватися на Заході, притому в рамках немарксистської традиції, привів деяких психологів до ототожнення соціальної психології взагалі лише з її "буржуазним" варіантом, виключивши саму можливість існування соціальної психології в нашій країні. Само поняття "Соціальна психологія" почало інтерпретуватися як синонім реакційної дисципліни, як атрибут лише буржуазного світогляду.
Саме у цьому змісті і говорять про "перерву", що настала на тривалий період, в розвитку соціальної психології. Протее термін цей може бути використаний лише у відносному значенні. Дійсно, мала місце перерва в самостійному існуванні соціальної психології в нашій країні, що не виключало реального існування окремих досліджень, що є по своєму предмету суворо соціально-психологічними. Ці дослідження були продиктовані потребами суспільної практики, передусім педагогічної.
1.3 Педагогічне значення соціальної психології
Так само ряд проблем соціальної психології продовжували розроблятися в рамках філософії, зокрема проблеми суспільної психології класів і груп. Тут становлення марксистської традиції в соціально-психологічному знанні здійснювалося з меншими труднощами, оскільки філософія в цілому розглядала як складова частина марксизму. Особливо слід сказати і про те, як розвивалася соціально-психологічна думка в рамках психологічної науки. Найважливішу роль тут зіграли дослідження Л.С. Виготського. Можна виділити два кола питань в роботах Виготського, які мають безпосереднє відношення до розвитку соціальної психології. [8;175]
З одного боку, це вчення Виготського про вищі психічні функції, яке значною мірою вирішувало задачу виявлення соціальної детерміації психіки (тобто, виражаючись мовою дискусії 20-х р.р., "чинило всю психологію соціальної"). Довівши, що вищі психічні функції (довільне запам'ятовування, активна увага, відвернуте мислення, вольова дія) не можна зрозуміти як безпосередні функції мозку, Л.С. Виготський прийшов до виводу, що для розуміння суті цих функцій необхідно вийти за межі організму і шукати коріння їх в суспільних умовах життя. Засвоєння суспільного досвіду змінює не лише зміст психічного життя, але і створює нові форми психічних процесів, які набирають вигляду вищих психічних функцій, що відрізняють людину від тварин. Таким чином, конкретні форми суспільно-історичної діяльності стають вирішальними для наукового розуміння формування психічних процесів, природних законів роботи мозку набувають нові властивості, включаючись в систему суспільно-історичних стосунків. Почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, Виготський розвинув далі думку про культурно-історичну детерміацію самого процесу розвитку всіх психічних процесів. Дві відомі гіпотези Виготського (про опосередкований характер психічних функцій людини і про походження внутрішніх психічних процесів їх діяльності, спочатку "интерпсихічної") (Виготський, 1983. С. 145) дозволяли зробити вивід, що головний механізм розвитку психіки - це механізм засвоєння соціально-історичних форм діяльності. Таке трактування проблем загальної психології давало солідну основу для вирішення власне соціально-психологічних проблем. [8;145]
З іншого боку, в роботах Л.С. Виготського розв'язувалися і в більш безпосередній формі соціально-психологічні питання, зокрема висловлювалося специфічне розуміння предмету соціальної психології. Воно виходило з критики того розуміння, яке було властиве В. Вундту, що розвивало концепцію "психології народів". Соціальна психологія, або "психологія народів", як її розумів Вундт, розглядала як свій предмет мову, міфи, звичаї, мистецтво, релігію, які Виготський назвав "згустками ідеології", "кристалами" (Виготський, 1987. С. 16). На його думку, завдання психолога полягає не в тому, щоб вивчати ці "кристали", а в тому, щоб вивчити сам "розчин". Але "розчин" не можна вивчити так, як пропонує Бехтерев, тобто вивести колективну психіку із індивідуальної. Виготський не погоджується із тією точкою зору, що справа соціальної психології - вивчення психіки збиральної особистості. Психіка окремої особи також соціальна, тому вона і складає предмет соціальної психології. У цьому змісті соціальна психологія відрізняється від колективної психології: "предмет соціальної психології - психіка окремої людини, а колективною - особиста психологія в умовах колективного прояву (наприклад, війська, церкви)" (Виготський, 1987. С. 20).
На перший погляд здається, що ця позиція сильно відрізняється від сучасного погляду на соціальну психологію, як вона була нами умовно визначена. Але насправді відзнака тут чисто термінологічне: Виготський порівнює не "загальну" і "соціальну" психологію (як це зазвичай робиться тепер), а "соціальну" і "колективну". Але легко бачити, що "соціальна" психологія для нього - це та сама загальна психологія, яка засвоїла ідею культурно-історичної детерміації психіки (у термінології 20-х р.р. - це така загальна психологія, яка "вся стала соціальною"). Терміном же "колективна психологія" Виготський позначає той самий другий аспект розуміння соціальної психології, який не зуміли побачити багато інших психологів 20-х р.р. або відносно якої вони не зуміли знайти достовірно наукової методології дослідження.
Тому можна по праву стверджувати, що ідеї Виготського, висловлені їм в 20-і р.р. і пізніше, в 30-і р.р. з'явилися необхідною передумовою, що сформувалася усередині психологічної науки, для того, щоб згодом найточніше визначити предмет соціальної психології.
1.4 Висновки розділу
Соціальна психологія-це важливий компонент підсистеми наук про духовне життя суспільства. Духовна сфера суспільного життя, пов'язана з виробництвом суспільної свідомості, його поширенням, засвоєнням духовних цінностей, обусловлює потреба в пізнанні такого компоненту свідомості суспільства, як суспільна психологія, у виявленні суспільних механізмів всієї духовної сфери, а отже, і в розробці соціальної психології як науки.
Тенденцією розвитку соціальної психології обумовлено всезростаючою роллю духовної сфери в житті суспільства. У міру розвитку всіх сфер духовного життя розвиватиметься і відповідна система суспільствознавства, у тому числі і соціальна психологія.
Б.Ф. Поршнев був прав, відстоюючи ідею про те, що соціальна психологія не є психологією «другого порядку», що соціальній психології належить велике майбутнє!
Розділ 2. Сучасні уявлення про предмет соціальної психології
2.1 Підходи до визначення предмету соціальної психології
Наприкінці 50-х - початку 60-х р.р. розвернувся другий етап дискусії про предмет соціальної психології. Дві обставини сприяли новому обговоренню цієї проблеми.
По-перше, запити практики, що все розширюються. Вирішення основних економічних, соціальних і політичних проблем дозволило пильніше аналізувати психологічну сторону різних проявів суспільного життя. Активна зворотна дія на хід об'єктивних процесів має бути особливе детально досліджено в сучасних умовах, коли психологічний, "людський" фактор набуває настільки значної ролі. Механізми конкретної взаємодії суспільства і особистості в цих умовах мають бути досліджені не лише на соціологічному, але і на соціально-психологічному рівні.
По-друге, до моменту, коли всі ці проблеми з особливою гостротою були поставлені життям, сталися серйозні зміни і в області самої психологічної науки. Радянська психологія, здійснюючи свою радикальну перебудову на базі марксистської філософії, перетворилася до цього часу в розвинену дисципліну, що має в своєму розпорядженні і солідні теоретичні роботи, і широко розгалужену практику експериментальних досліджень. Значно зросла кваліфікація дослідників як в професійному, так і в методологічному плані. До цього ж часу сталися зміни в загальному духовному житті суспільства, що було пов'язане з деяким пом'якшенням ідеологічного преса і "відлигою", що почалася, і дозволило обговорювати долю соціальної психології не як "буржуазну науку". Таким чином, були створені і необхідні суб'єктивні передумови для нового обговорення питання про долі соціальної психології, про її предмет, завдання|задачі|, методи, а також про її місце в системі наук. Обговорення цих питань на новому рівні ставало не лише необхідним, але і можливим. [19;95]
Дискусія почалася в 1959 р. статтею А.Г. Ковальова, опублікованою в журналі "Вісник ЛГУ" (Ковальов, 1959), після чого була продовжена на Другому Всесоюзному з'їзді психологів в 1963 р., а також на сторінках журналу "Питання філософії" (1962 № 2, 5). Основна полеміка стосувалася двох питань: