Курсовая работа: Міжнародна міграція робочої сили

- при імпорті кваліфікованої робочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту та професійну підготовку. За сучасними оціцнками чиста вигода для країни, що приймає, від залучення одного «середнього» вченого-гуманітарія становить 230 тис. дол. США, вченеого угалузі суспільних наук – 235 тис. дол., інженера – 253 тис. дол., лікаря – 646 тис. дол.

- іноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття;

- іноземні робітники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм [17].

Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн і регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвинених країн уповільнювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країн Західної Європи.

Залучення іноземної робочої сили призводить до зростання конкуренції на внутрішньому ринку праці до певної міри стимулює зростання продуктивності праці та еффективності виробництва в країні.

Економіка цілого ряду промислово розвинутих держав була створена за рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично стовідсотковий внесок у створення та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, зробили іммігранти [13].

Разом з тим, наплив робітників із-за кордону ускладнює проблему зайнятості в країні, призводить до зростання безробіття, негативно впливає на економічне становище місцевих працівників. Поряд з економічними, виникають соціальні, культурні, правові та інші проблеми.

Слід зазначити, що трудящі-іноземці, як правило зазнають різні форми дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці і закінчуючи сферою медичного обслуговування, страхування [5].

Таким чином, ми переконались, що розподіл економічних вигод від міграції відбувається нерівномірно. Позитивні економічні ефекти від міграції межують з негативними наслідками.

Найбільш прийнятим кількісними показниками міждержавного переміщення трудових ресурсі є показники, що фіксуються в платіжному балансі. Якщо людина перебуває в країні менше року вона вважається нерезидентом. Якщо людина пербуває в країні більше року, то з метою статистичного обліку вона перекласифіковується в резиденти. У статистиці платіжного балансу показники, зв’язані з міграцією робочої сили, є часткою балансу поточних операцій і класифікуються за трьома статтями:

· Трудовий доход, виплати зайнятим – зарплати та інші виплати готівкою чи натурою, отримані приватними особами-нерезидентами за роботу, виконану для резидентів і оплачену ними. У цю категорію включаються також і всі відрахування ирезидентів у пенсійні, страхові й інші фонди, пов’язані з найманням на роботу нерезидента. До кола приватних осіб-нерезидентів відносяться всі іноземні працівники, що знаходяться в даній країні менше року.

· Переміщення мігрантів – оцінний грошовий еквівалент вартості майна мігрантів, що вони перевозять із собою, переміщаючись в іншу країну. При цьому вивіз майна емігрантів у натурі показується як експорт товарів із країни, а його оцінний гроршовий еквівалент (як би оплата за цей експорт) – за даною статею.

· Перекази працівників – пересилання грошей і товарів мігрантами своїм родичам, що залишилися на батьківщині. У випадку пересилання товарів враховується їх оціння вартість [4].

По статті «трудові доходи» враховуються доходи нерезидентів, по статтях «переміщення мігрантів» і «перекази працівників» показуються доходи і витрати резидентів. На практиці точно визначити, за якою саме статтею мають фіксуватися ті чи інші міжнародні перекази, досить складно. Облік мігрантів ведеться на момент перетинання кордону, і якщо з’ясовується, що запис було зроблено неправильно, його за звичай не переглядають [8].

За приблизними оцінками, щорічне міграційне сальдо до середини 90-х р. становило приблизно 1 млн. чоловік, тобто в країни, що приймають, приїжджало в середньому на 1 млн. чоловік більше, ніж виїздило [10].

За даними Системи спостереження міграційних процесів (СОЕМІ) питома вага іноземців у загальній кількості трудових ресурсів на початку 90-х рр. складала: в Австралії – 24 %, Канаді – 18,5 %, США – 9,3 %. Цікаво, що ці цифри вищі за показники присутності іммігрантів у загальній кількості населення цих країн, відповідно: 22,3 %, 15,6 %, 7,9 % [11]. Обсяги щорічних грошових потоків, пов’язаних з міжнародною міграцією, вимірюються сотнями мільярдів доларів і цілком співставні за масштабами з щорічними прямими іноземними інвестиціями (Додаток В) [10].

РОЗДІЛ 3. Шляхи удосконалення державного регулювання міграції робочої сили

Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий, та професійний склад мігрантів, рівень в’їзду та виїзду іноземних трудящих.

Окремі країни почали укладати двохсторонні конвенції з регулювання в’їзду та виїзду працівників ще з кінця ХІХ століття. Згодом такі угоди почали укладатися між багатьма країнами. Так, питання соціального забезпечення щодо громадян Італії та Франції були вирішені угодою, підписаною цими країнами ще в 1904 р. Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноправність громадян цих держав в усіх питаннях найму на роботу та соціального забезпечення. Одним з основних моментів Римського договору про утворення ЄС став принцип «вільного переміщення осіб».

Шенгенською угодою, укладеною в в березні 1995 р. Бельгією, Німеччиною, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією і Францією, до яких приєднались Італія, Греція, Австралія, з 1 липня 1995 р. повністю ліквідована система контролю на внутрішніх кордонах цих країн.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості.

Нормативно-правова база для імміграції в більшості приймаючих країн представлена величезною кількістю законів і підзаконих актів. Основні риси імміграційного законодавства такі:

· Професійна кваліфікація. Законодавства всіх приймаючих країн встановлюють тверді вимоги до рівня освіти та стажу роботи зі спеціальності. Мінімальною вимогою до освіти вважається закінчення повного курсу середньої школи чи професійно-технічного училища, що має підтверджуватися відповідним дипломом. У більшості випадків диплом необхідно перепідтверджувати чи оцінювати в приймаючій країні на предмет відповідності вимог до фахівця у відповідній сфері в даній країні вимогам, що пред’являлися до випускника поданої спеціальності в країні-експортері робочої сили. Пріоритет при прийомі на роботу віддається приймаючими країнами фахівцям, що мають як мінімум 3-5 років стажу роботи зі спеціальності. Можуть бути необхідними також і рекомендаційні листи.

· Обмеження особистого характеру. Законодавство приймаючих країн висуває тверді вимоги до стану здоров’я іммігрантів. У країнах не допускаються наркомани, психічно хворі люди, люди, заражені вірусом СНІД. Іммігранти зобов’язані надати довідку про стан свого здоров’я, завірену консульською установою приймаючої країни чи пройти спеціальне медичне обстеження. Віковий ценз іммігрантів установлюється законодавством залежно від галузі промисловості, в якій вони мають наміри працювати. Він коливається в межах 20-40 років. Нарешті, надзвичайно серйозними є законодавчі вимоги до політичного та соціального статусу іммігрантів. Найчастіше законодавчо заборонено іммігрувати особам, раніше засудженим за кримінальні злочини, членам теористичних і профашистських організацій.

· Кількісне квотування. Більшість країн, що приймають іммігрантів, встановлюють їх максимальну кількість. Кількісні квоти можуть вводитися в рамках всієї економіки, визначаючи максимальну частку іноземної робочої сили в числі всіх трудових ресурсів; у рамках окремих галузей, визначаючи максимальну частку іноземних робітників у числі всіх зайнятих у даній галузі; в рамках окремих підприємств, визначаючи максимальну частку іноземних робітників на одному підприємстві; або як обмеження на загальну кількість іммігрантів, що приїжджають у країну протягом одного року. Кількісне квотування є дуже жорстким иетодом державного регулювання імпорту робочої сили та зазвичай визначається відповідними законами, за дотриманням яких наглядають правохоронні органи.

· Економічне регулювання. Воно вводить певні фінансові обмеження, що забезпечують скорочення чисельності іммігрантів. Що стосуеться юридичних осіб, то в деяких країнах фірми мають право наймати іноземну робочу силу тільки по досягненню певного обсягу обороту і продажів або після внесення певних платежів у державний бюджет. Приватні особи мають право іммігрувати, тільки якщо вони готові інвестувати в економіку приймаючої країни визначену законом суму, довести легальність походження цих грошей і створити певну кількість робочих місць. За законодавством деяких країн за оформлення імміграції та працевлаштування на місцеве підприємство іммігранти зобов’язані платити. Деякі пільги надаються для ке?