Курсовая работа: Національно-культурне відродження на західноукраїнських землях в кінці ХVІІІ – на початку ХХ ст.
Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи про національно-культурне відродження сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак національне відродження, на нашу думку , є в першу чергу процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалежності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації.
Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми професор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з ХІХ ст. національного відродження: академічний, культурний та політичний.[15]
На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і публікують народні пісні і легенди, прислів’я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Однак усе це робиться мовою іншого народу.
Другий етап національного розвитку – культурна фаза, визначається тим, що мова, яка в першій фазі є предметом вивчання, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов’язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті.
На третьому, політичному, етапі нація, об’єднана спільною мовою висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності.
Сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що у Східні Україні воно почалося в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Дана традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприяло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література і народна поезія.[16]
Другим чинником українського відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половиніXVIII ст. На Заході. Першими серед слов’янських народів, що захопились цими ідеями на початку ХІХ ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з’явилися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у загальноєвропейському та слов’янському руслі.
Одночасно слід зауважити, що шляхта та дворянство України у XVIII ст. ще не усвідомлювали і недооцінювали краси й багатства народної мови. Освічені верстви українського суспільства приваблювала насамперед культура французька, польська, а згодом російська.
Наприкінці XVIII – початку ХІХ ст. ситуація докорінним чином змінилася. В цей час з’являються праці в галузі української історії, філології, етнографії, літератури. Набуває іншого змісту поняття народності. Ширше інтерпретується і поняття „нації”, яке обіймає не тільки вищі верстви суспільства, а й увесь народ. Поняття „батьківщина” охоплює всі українські землі.
Цікаві думки з приводу генези українського національно-культурного відродження ХІХ ст. Висловив один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницький, який вважає, що цей процес тривав 130 років – від кінця козацької держави до першої до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на України кінця XVIII - початку ХІХ ст. він ділить на три основні періоди: перший – шляхетський або дворянський (1780 – 1840 рр.); другий – народницький (1840 – 1880 рр.); третій – модерністський (1890 – 1914 рр.)[17]
На розвиток західноукраїнського національного відродження значно впливали історичні події, факти, які відбувались на цій території з кінця XVIII ст. до ХХ ст.
Кінець XVIII – початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIIIст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XVст. Становило постійну військову загрозу для українських етнічних земель.
Внаслідок цих змін зникли держави , які помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовічча і ранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північнонадчорноморські степи; у 1775р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі(1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь. Поділля), після третього поділу (1795) – Берестейщина.
Західноукраїнські землі від кінця XVIII ст. аж до початку першої світової війни 1914р. постійно були предметом територіальної суперечки між Росією та Австрією. Порівняно зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру — Санкт-Петербурга, західноукраїнські землі належали до різних адміністративних одиниць Австрійської монархії. Закарпатська Русь (Закарпаття) була частиною Угорського королівства; Буковина становила окрему адміністративну одиницю з 1775 до 1789 рр., коли вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй було надано статусу окремої провінції (краю). Інші ж українські землі були об'єднані разом з польськими, які дістались Австрії після першого поділу Польщі, у так зване Королівство Галичини і Лодомерії.[18]
Як у випадку з підросійською Україною, в українських землях Австрії етнічні відмінності збігалися з соціальними. У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині — румунські бояри, а в Закарпатті — угорські пани. Поляки, румуни й угорці жили також у більших та менших містах, де становили значну частину місцевих ремісників, купців і службовців. Українці в усіх трьох частинах становили переважно селянську націю з нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції. У Галичині існувала вірменська меншина, яка на момент приєднання краю до Австрії переважно була засимільована до польської національності. З кінця XVIII ст. внаслідок масового напливу у новоприєднані землі австрійських чиновників і службовців та селян-колоністів тут істотно зросла німецька етнічна меншина. Серед новонабутих земель Австрійської імперії Галичина посідала центральне місце. Вона була її найбільшою провінцією. Австрійська влада робила активні кроки в напрямі інтеграції Галичини у склад Габсбурзької монархії. Предметом найпершої турботи австрійського уряду в Галичині було встановлення порядку і соціальної дисципліни. Австрійська імператриця Марія-Тереза та її син Йосиф II (1780—1790) провадили політику просвітництва, основною засадою якої було узалежнення могутності держави від поширення освіти та усіляких свобод серед її підданих. Головним напрямом їх політики у Галичині було ослаблення позицій польської шляхти. У 1779 р. був виданий патент (імператорський наказ), який змушував поміщиків поводити себе з селянами "по-людськи".[19]
Але найбільше значення для Галичини мали реформи Йосифа II, який патентами 1781 —1782 рр. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік). Доля галицьких селян була щасливіша за долю їх співвітчизників у Російській імперії: у той час, коли в одній частині українських земель Йосиф II ліквідував найогидніші вияви кріпацтва, в іншій частині Катерина II, що теж проголошувала себе "просвіченим монархом", одним розчерком пера ввела кріпацтво для декількох мільйонів українських селян. В Австрійській імперії були проголошені й інші зміни на користь селянства: заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель, суд над селянами мав здійснюватися не паном, а спеціально призначеним чиновником та ін. Найголовнішим наслідком цих реформ було те, що вони хоч і не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, все ж перевели його в сферу закону. Зворотним результатом реформ став наївний монархізм селян та лояльність до Габсбурзької династії, яка збереглася аж до кінця існування Австрійської імперії. Іншими елементами австрійської політики було проголошення релігійної терпимості, заохочування методів агрокультури, підтримки ремесла і торгівлі, введення нової системи управління містами тощо. Були введені обмеження для євреїв займатися певними професіями (аптекарством, пивоварством, млинарством і торгівлею).[20]
Реформи Йосифа IIзалишили глибокий слід у Галичині. Місцеві жителі називали себе "русинами", розмовляли українською мовою й співали українські пісні, але їм бракувало національного самоусвідомлення. Так, 1822 р. селяни зі Станіславського округу, у відповідь на утиски місцевого поміщика, просили австрійських чиновників переселитися в іншу "націю". Під цією "нацією" вони розуміли Буковину. Натомість буковинські селяни-українці називали Галичину "Лядчиною" (Польщею). Але ще тяжче було галицьким русинам усвідомити свою спільність з населенням, яке проживало на українських землях Російської імперії. Для галицьких селян-українців Правобережна Україна була "Московщиною".
Українські селяни чітко розуміли свою відмінність від польських панів. Але те саме відчували стосовно своїх панів і "мазури" — польські селяни з Західної Галичини. Вони називали себе "цісарськими", а панів — "ляхами" (поляками).[21] Однак основною відмінною ознакою між етнічними українцями й етнічними поляками в Галичині було віросповідання. Майже всі українці були греко-католиками, а поляки — римо-католиками. На момент, коли Галичина ввійшла до складу Австрійської імперії, греко-католицька церква перебувала у стані глибокого занепаду. Польська влада трактувала греко-католиків як другосортних підданих, надаючи очевидну перевагу римо-католицькій церкві. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Становище греко-католицької церкви докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 р. Марія-Тереза оголосила про свій намір "покінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків".[22] Було заборонено вживати термін "уніат" як образливий. Церква була підпорядкована державі, а священики прирівняні до державних службовців. Було вжито цілеспрямованих заходів щодо підвищення освітнього рівня греко-католицького духовенства. Греко-католицьким священикам, на відміну від римо-католицьких ксьондзів, було дозволено одружуватись; священича професія часто передавалась від батька до сина і її здобуття не вимагало специфічної освіти. Наприкінці XVIIIст. багато священиків ледве вміли читати церковні книги, а вміння відправляти церковну службу вони переймали від батьків. У 1774 р. при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства . У 1783 р. її було переведено до Львова. У зв'язку зі скасуванням ордену єзуїтів 1773 р. було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. було відкрито Львівський університет. При ньому з 1784 по 1805 р. діяв Руський інститут ("Студіум рутенум"), де на філософському і богословському факультетах навчалися русини. Але україномовне викладання у Львівському університеті, на факультеті, який готував кадри найвищої церковної ієрархії, протрималося недовго. На вимогу самих студентів тут з 1809 р. лекції стали читатися німецькою, як і на інших факультетах. Причиною цих змін стало зневажливе ставлення влади до української мови як до селянської – „мови пастухів”.[23]
Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконував Дяко - вчительський інститут в Перемишлі.
Під впливом політики „просвіченого абсолютизму”, нових європейських течій, політичних соціальних і культурних змін у Галичині з’являється перше покоління будителів.
Саме в середовищі українського греко-католицького духовенства з’явилися й перші пробудники національно-культурного відродження у Східній Галичини та на Закарпатті.
Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемиського владики — єпископа Івана Снігурського у 20—30-х роках згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський. Вони вживають заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого населення.
З їх ініціативи були відкриті парафіяльні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Лише на терені Переміської єпархії нарахувалося понад 380 таких шкіл.[24]
З'являються перші граматики (спочатку — у рукописах, пізніше — друком) української мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834).
Автором першої в Галичині граматики української мови був І. Могильницький (1777-1831 рр.). В науковій розвідці „Відомості о руськом язиці” (1829 р.) від висловив свою думку щодо української мови як народної, яка має право на самостійне існування у сім’ї братніх слов’янських мов, а також про єдність галицьких і „малоросійських” українців. У даній праці І. Могильницький прагнув „оживити пам'ять про руський народ „ існування і колишня самостійність якого спирається на такі ж історичні та політичні засади, як чеського та угорського народів. З ініціативи І. Могильницького було утворено товариство галицьких священиків греко-котолицького обряду (1816 р.), яке ставило за мету поширення книжок, котрі служили б душ пастирям для „навчання вірних” а парафіянам – для „духовної поживи”.[25] Діячі товариства виявили чітке розуміння мовного питання, яке було у той час важливим елементом питання національного. Високу оцінку культурно-просвітницької діяльності товариства дав І. Франко. Він назвав його „зірницею відродження в Галичині”.[26]
Помітний внесок у національно-культурне відродження Галичини зробили М. Герасевич – автор твору з історії української церкви, В. Компаневич – дослідник історії монастирів, І. Лаврівський, який підготував популярну історію Русі та переклав польською мовою „Повість временних літ”.
Виходять друком перші збірки народної творчості: "Пісні польські і руські люду галицького" Вацлава Залеського (1833), вихід якої для Галичини мав таке ж значення, як "Малороссийские песни" Миколи Максимовича для Наддніпрянщини, "Руське весілля" Йосипа Лозинського (1835). Одночасно у Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії "Енеїди" Котляревського.
Прогресивні кола Росії того часу прихильно ставилися до виявів українського національного відродження на західноукраїнських землях. Цьому сприяла й інтелігенція Закарпаття, звідки багато талановитих діячів емігрували до Російської імперії та обіймали провідні посаді у вищих навчальних закладах Петербурга, Харкова, Одеси, Ніжина. Публікації закарпатських емігрантів Івана Орлая, Юрка Гуца-Венеліна ознайомлювали освічених росіян і українців Російської імперії з життям українського населення Закарпаття, пропагували ідею національної єдності українського народу від Дону до Карпат.[27]
А на самому Закарпатті національну самосвідомість активно формували місцеві патріоти. Вони усним і друкованим словом захищали рідну мову від асиміляції з угорською, вдавали українські книжки і підручники для широких народних мас, публікували різними мовами наукові праці про українську мову. 1830 р. вперше в Австрійській імперії було надруковано граматику української мови, її написав латиною український греко-католицький священик із Закарпаття Михайло Лучкай.