Курсовая работа: Національно-визвольні рухи як суб`єкти міжнародного публічного права
Принцип самовизначення народів є одним із основних приципів міжнародного права. Його становлення як окремого правового інституту відбулося в кінці ХІХ — на початку ХХ століття. Формування цього принципу відбувалося впродовж кількох століть і проходило в кілька етапів1 [Бирюков П. Н. Международное право: учебное пособие // М., Юристь. – 1998. – С. 51].
Перший етап ми пов'язуємо із Нідерландською революцією ХVI століття, що була першою в Європі революцією, що призвела до створення незалежної держави шляхом відокремлення північних провінцій Нідерландів від Іспанської корони. Правове значення цієї події полягає в тому, що тоді сформувалося два важливих правових принципи — право народу на суверенітет і право народу на створення незалежної держави, які стали правовою основою для досягнення країною незалежності, що настала 26 січня 1581 року разом із прийняттям Генеральними Штатами Утрехтської унії2 [http://wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/ wiki/Union_of_Utrecht]. Уперше в суспільних відносинах народ виступив як суб'єкт влади, завдавши відчутного удару пануванню в Європі феодальної системи 3 [Саїд Б. А. Абуфара Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня // К., - 2004. – С. 7 ].
Другий етап пов'язаний із ХVII століттям — Англійською революцією, чому сприяли поширення ідей кальвінізму у вигляді пуританізму. Правове досягнення — ідея так званого «суспільного договору», за яким правитель та його піддані зв'язані взаємними правами та обов'язками підтримання певного суспільного порядку, і порушення цих прав чи невиконання обов'язків із боку правителя може потягти за собою припинення цього договору та усунення правителя від влади. У цей період спостерігається тенденція до розмежування, із одного боку, прав короля, а з іншого боку — прав народу, що значно вплинуло на формування теорії природного права в плані самовизначення народу. Кульмінаційним моментом цієї концепції став Акт проголошення Англії вільною державою від 16 травня 1649 р., яким вводилася республіка4 [http://en.wikisource.orghttp://en.wikisource.org/wiki/An _Act_declaring_England_to_be_a_Commonwealth].
Наступний етап ми пов’язуємо із Американською революцією XVIII століття, коли скликаний у Філадельфії 4 липня 1776 року Другий континентальний Конгрес, ухвалив Декларацію про незалежність Сполучених Штатів Америки, у якій проголошувалося право американського народу встановлювати таку форму правління, як б відповідала його інтересам5 [http://en.wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/wiki/United_States_Declaration _of_Independence]. Це був новий правовий принцип суверенітету народу, який проголосив право обирати як політичну форму правління республіку. Новим тут було те, що, виходячи із принципу рівноправності народів, принцип суверенітету народу визнавався і за всіма іншими народами. Однак цей принцип іще не набув ознак міжнародно-правового, оскільки регламентувався внутрішньодержавним правом та реалізувався внутрішньодержавними механізмами.
Що стосується революції XVIII століття у Франції, то тут так само прив’язувалися до доктрини народного суверенітету. Відповідно до цієї доктрини уряд мав засновуватися не на волі монарха, а на волі людей, і люди, не задоволені урядом, повинні бути в змозі організовуватися самостійно та за власними уявленнями. Відповідно до Декларації прав людини і громадянина 1789 року проголошено принцип рівноправності громадянина6 [http://www.hrcr.org - http://www.hrcr.org/docs/frenchdec.html]. Поруч із цим Французька революція закріпила не лише основні права людини, а й поєднала індивідуальні та колективні права громадян, уперше зв’язавши між собою категорію прав людини і категорію прав народу.
Наступний крок у еволюції права на самовизначення було зроблено у 1848 році. Концепція індивідуального самовизначення поступилася концепції національності як об’єктивного права націй на державну незалежність. Цим самим було значно пришвидшено розвиток принципу самовизначення, у якому право націй на незалежність розумілося вже як об’єктивна необхідність. Права людини, проголошені Декларацією прав людини і громадянина 1789 року, були трансформовані в права нації. Це передусім стосувалося самовизначення таких народів як данців, чехів, словаків, угорців, словенців, італійців, німців. Утім, уже тут ми прослідковуємо обережне ставлення держав до принципу самовизначення, особливо, якщо це безпосередньо стосується тієї чи іншої держави. Європейська ліберальна думка XIXстоліття підтримувала вимоги одних, відмовляючи в цьому другим.
Після Першої світової війни лобіювати принцип самовизначення народів стало вигідно. Президент США Вудро Вільсон 8 січня 1918 року запропонував прийняти відомі «чотирнадцять пунктів», одним із яких було питання про суверенітет зацікавленого в цьому населення. Цей документ виявився дуже ефективним і допоміг здобути незалежність цілому ряду країн Центральної та Східної Європи, а великі землі Османської імперії були включені в мандатну систему Ліги Націй. Окрім того, у договорах 1920-1922х років великої уваги надавалося захисту етнічних меншин. Одним із основних механізмів здійснення цього принципу стали плебісцити, які мали би підтвердити етнічну основу для самовизначення населення. Однак цей принцип, незважаючи на поширену практику застосування, застосовувався не як загальне правило поведінки для всіх, а скоріше виходячи з принципу доцільності. Зокрема у двадцятих роках ніхто не висував претензії країнам-переможницям Другої світової війни із приводу самовизначення народів та націй, що перебували у колоніальній залежності. Це передусім, звісно, стосувалося Англії, Франції і Сполучених Штатів Америки, які, лобіюючи Через Лігу націй надання суверенітету територіям, що до війни входили до складу країн Троїстого союзу, не висували територіальних претензій, що випливали із приводу здійснення принципу самовизначення народів, одне одному. Саме тому, на нашу думку, незважаючи на пропозицію американського президента, принцип самовизначення народів не було включено до Статуту Ліги Націй, бо він іще не став юридично зобов’язуючою нормою. Уже на цьому етапі постає проблема самовизначення Палестини, яка на той час, будучи підмандатною територією Ліги Націй, перебуває під управлінням Великобританії. Розв’язання цієї проблеми від самого початку ускладнюється тим, що на території Палестини мешкало дві громади: арабська і єврейська, і остання намагалася розширитися за рахунок іммігрантів із інших країн, що зустрічало опір із боку палестинських арабів7 [Саїд Б. А. Абуфара Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня // К., - 2004. – С. 9].
Нарешті, остаточне закріплення принципу самовизначення народів відбулося після включення його до Статуту ООН, де в п. 2 ст. 1 визначається зобов’язання держав «розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправності та самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру». Тобто цьому принципу було надано найширшого значення. Сфера його дії може охоплювати держави, нації та будь-які людські групи, які можуть бути організовані в держави, або бути формою нації чи лише групи. Тому принцип рівноправності та самовизначення може застосовуватися як до народів, так і до держав. Принцип самовизначення народів, включений до Статуту ООН, конкретизований Главою XI, у якій міститься «Декларація щодо несамоврядних територій». Поруч із цим главою XII«Міжнародна система опіки» передбачалося створення в рамках ООН міжнародної системи опіки, що нагадувала мандати Ліги Націй. 1950 р. Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції визнала право народів на самовизначення основним правом людини. Такий підхід був узагальнений і підтверджений у Декларації Генеральної Асамблеї ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. У ній, зокрема, наголошувалося, що «підкорення народів іноземному гнобленню і пануванню та їх експлуатація являють собою заперечення основних прав людини, суперечить Статуту ООН та перешкоджає розвиткові співробітництва і встановлення миру в усьому світі. Важливими міжнародно-правовими документами у сфері прав людини, які теж закріпили цей принцип, були Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 року та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р., у п. 1 ст. 1 яких встановлено, що «всі народи мають право на самовизначення». У 1970 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, яка є кодифікаційним актом семи таких принципів, у тому числі принципу рівноправності та самовизначення народів. Тим самим цей принцип було віднесено до основоположних принципів міжнародного права, на яких будується і підтримується сучасний міжнародний правопорядок.
Таким чином, у XX столітті можна виділити 2 основні етапи розвитку цього принципу: перший, що відбувався після І світової війни і другий, після ІІ світової війни
1. 2. Сутність принципу самовизначення народів
Міжнародно-правовий принцип «права самовизначення народів», якщо тлумачити його, застосовуючи філологічний метод, складається із трьох окремих термінів: «право», «народ» і власне «самовизначення».
«Право» вживається тут у суб’єктивному значенні – тобто як “міра допустимої поведінки суб’єкта права, що забезпечується правовими нормами”8 [Кельман М. С., Мурашин О. Г., Хома Н. М. Загальна теорія держави і права // НОВИЙ СВІТ-2000. – 2004. – С. 227].
У Статуті ООН та інших нормативних документах цього органу зафіксоване право «народів», а не «націй» на самовизначення. Зроблено це тому, що існують моноетнічні і поліетнічні народи. І якби було закріплено принцип «самовизначення націй», то його застосування до поліетнічних народів викликало би чималі труднощі. Для того, щоб цього уникнути, вжито термін «самовизначення народів», який передбачає самовизначення нації чи націй як складової того чи іншого народу9 . Норвезький професор А. Ейде, аналізуючи міжнародно-правове поняття «народ», зазначає, що під ним необхідно розуміти «демос», а не «етнос»10 [Возможные пути и средства обеспечения мирного и конструктивного решения проблем, связанных с меньшинствами. ООН Е/CN. 4/ Sub. 2/1993/34// -C. 17]. Однак терміни «народ» і «нація» до кінця не розмежовані, оскільки в різних правових системах вони визначаються по-різному. Особливо гострою була дискусія з приводу розмежування понять «нація», «народ» і «держава» під час обговорення Координаційним комітетом першої статті Статуту ООН. Одні члени комітету виступали проти вживання терміна «народ», оскільки у такому разі нібито вводиться право на відділення, а не на самовизначення. Деякі члени комітету висували заперечення саме технічного характеру. На їх думку, вживання цього терміна неправильне з юридичної позиції, оскільки міжнародні відносини встановлюються не між народами, а між державами. Дехто зазначив, що слова «нація» і «народ» вживаються у Сполученому Королівстві і Сполучених Штатах Америки одне замість іншого, у той час як континентальне право розмежовує ці два поняття. “На основі компромісу, члени комітету домовилися про вживання цих термінів так, як це робить континентальна система права, тобто як «право на самовизначення народів» з акцентом на територіальній ознаці населення”11 [КристескуА. Право народов на самоопределение // ООН., - Нью-Йорк., - 1981. – С. 1981].
Нарешті, термін «самовизначення» характеризується зовнішнім та внутрішнім аспектами. Із позиції міжнародного права зовнішній аспект містить у собі право народу на вільне відокремлення від держави, у межах якої він мешкає, та створення ним незалежної держави або об׳єднання з іншою державою, або вільний вибір будь-якого іншого статусу, який визначається народом. Що стосується внутрішньої сторони цього принципу, то вона теж має різні варіанти, залежно від обсягу реалізації права на самовизначення – від зміни форми правління, форми державного устрою та форми політичного режиму до забезпечення політичних, мовних, культурних та інших прав у межах внутрішньої системи самоуправління як складової сучасного демократичного правління держави12 [Саїд Б. А. Абуфара Право народів на самовизначення і практика його здійснення в сучасний період: автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня // К., - 2004. – С. 10].
Водночас право народів на самовизначення «не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або сприяє будь-яким діям, які вели б до розчленування, часткового чи повного порушення територіальної цілісності або політичної єдності суверенних чи незалежних держав, що діють із дотриманням принципу рівноправності та самовизначення народів, і внаслідок цього мають уряди, які представляють весь народ, що належить до даної території, без різниці раси, віросповідання та кольору шкіри»13 [Декларація про принципи міжнародного права, 1970 р.]. На думку багатьох західних науковців ця норма, закріплена у Декларації про принципи міжнародного права, дозволяє розмежувати національно-визвольні рухи від звичайних сепаратистських об׳єднань. Утім, під час застосування цих норм виникають певні труднощі. Дійсно, наведена вище норма зазначає, що право на самовизначення не поширюється на сепаратистські рухи, тобто рухи, які ведуть до розчленування, порушення територіальної цілісності, політичної єдності держав, які дотримуються принципу рівноправності та самовизначення народів. Загалом, діяльність національно-визвольного руху теж у більшості випадків призводить розчленування та порушення державної цілісності. Єдиною відмінністю між законними національно-визвольними рухами і сепаратистськими об׳єднаннями є те, що леґітимний національно-визвольний рух не може виникнути у державі, яка дотримується принципу рівноправності та самовизначення народів. Зрозуміло, у такій державі невдоволення окремої групи населення офіційною владою чи бажання відокремитися, приєднатися до іншої держави виникнути не може. Однак проблема полягає в тому, що міжнародно-правові норми не дають прямого механізму визначення того, які країни дотримуються принципу рівноправності та самовизначення народів, а які не дотримуються.
РОЗДІЛ 2
Поняття та міжнародно-правові ознаки національно-визвольного руху
2. 1. Співвідношення понять «народи і нації, що борються за незалежність» та «національно-визвольні рухи». Термінологічні проблеми та дискусії.
Таким чином, право народів на самовизначення, що було сформоване і найактивніше застосовувалося в період деколонізації, і означало в той час відокремлення від держави. Зараз зміст цього поняття є значно ширшим. Народ реалізує своє право на самовизначення не лише в процесі здобуття незалежності, а й після того, у процесі функціонування держави. Зокрема за вільне забезпечення свого економічного, соціального і культурного розвитку борються усі без винятку народи, навіть після здобуття державності. Утім, нас цікавить здійснення права народу на самовизначення саме в процесі боротьби за незалежність. Будь-який народ, який виборює свою незалежність, вступає у відносини з державою, котра володіє територією, яку цей народ виборює, з іншими державами, з міжнародними організаціями. Він виступає учасником міжнародних правовідносин, через які здійснює свої права та обов’язки. Тобто він фактично самостійно виступає суб׳єктом міжнародного права – особою, яка наділена нормами міжнародного права суб’єктивними юридичними правами і обов’язками і яка можне стати учасником міжнародних правовідносин14 [Н. А. Ушаков Международное право: основные термины и понятия // М., - 1996.]. Але, проаналізувавши саму суть відносин, які виникають між суб’єктами міжнародного права, неможливо уявити, яким чином народ як сукупність людей, об’єднаних територіальною ознакою, може весь одразу виступати стороною правовідносин. Наприклад, учасником Організації Об’єднаних Націй є не народ України, а держава Україна, стороною переговорів із приводу врегулювання Палестино-ізраїльського конфлікту є не народ Палестини, а представники Організації визволення Палестини, стороною пакту про ненапад між Німеччиною і СРСР був не народ Радянського Союзу, а уповноважений представник офіційної влади СРСР. Втім, наприклад, коли здійснювана офіційною владою політика держави йде врозріз із баченням цієї політики народом, він має право замінити офіційну владу, відповідно до Підсумкового акту НБСЄ 1975 року: «Усі народи завжди мають право в умовах повної свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус», а також «здійснювати на власний розсуд свій політичний економічний, соціальний і культурний розвиток». Отже, народи одноосібно є володарями цих прав. Однак здійснювати ці права безпосередньо народ може тільки під час виборів та плебісциту. У інших випадках народ уповноважує відповідні органи діяти від їх імені, і носієм прав є не народ а уповноважені ним органи. А, оскільки суб’єктом права є носій прав та обов’язків, то виступати безпосередньо стороною правовідносин народ практично не може. Тому суб’єктом міжнародного права виступатиме не народ (нація), що бореться за незалежність, а національно-визвольний рух – політична організація, що самостійно здійснює квазідержавні функції.
У вітчизняній юридичній науці закріпився термін «національно-визвольний рух». Але із його вживанням теж пов’язана певна проблема. Справа в тому, що перша частина терміна зовні нібито вказує на «національний» характер цього руху (тобто рух, який бореться за право нації на самовизначення). Утім, «національно-визвольний рух» діє на підставі закріпленого в міжнародно-правових актах принципу самовизначення народів. Відповідно, «володарем» права тут виступає народ, а «носієм» права –визвольний рух. Тобто національно-визвольний рух, по суті, бореться за самовизначення народу, а не нації. Таким чином, вживання терміна «національно-визвольний рух» у контексті позначення політичної сили, яка діє в інтересах самовизначення народу, є не зовсім коректним. Його запозичено із англійського відповідника “warsofnationalliberation”, де “national” мається на увазі «народний»15 [http://en.wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/wiki /Wars_of_national_liberation]. Отже, вживаючи термін «національно-визвольний» рух, необхідно виходити з того, що він позначає певну політичну силу, яка бореться за самовизначення народу, а не нації.
2. 2. Міжнародно-правові ознаки національно-визвольного руху
Міжнародно-правові норми чітко не закріплюють, якими ознаками повинен володіти національно-визвольний рух, щоб виступати у ролі суб’єкта міжнародного права. Однак, проаналізувавши окремі прецеденти, які мали місце в ХХ столітті і ті міжнародно-правові норми, які ці відносини регулюють, можна все ж ці ознаки виокремити.
Сама назва «національно-визвольний рух» передбачає наявність певної політичної сили, тобто об׳єднання, що об’єктивно може здійснювати політичну владу. Це може бути потужна організація, що активно діє за межами окупованої території (Полісаріо, Організація визволення Палестини) чи безпосередньо на такій території (Організація народів Південно-Західної Африки, Народний рух за звільнення Анголи).
Другою важливою ознакою є наявність народу, який, по-перше, не має власної незалежної держави, а, по-друге, прагне її здобути. Причому народ може складатися з кількох націй, які навіть можуть знаходитися на відмежованих одне від одного територіях (народ овамбо, що становив переважну більшість населення Намібії, складався з багатьох різних етносів та субетнічних груп: ндонга, кваньяма, квамбі, нгандьєра, нбаланту, квалууді, колонкаді, мунда, мбандья16 [http://www.ethnologue.com - http://www.ethnologue. com/show_map.asp?name=NA&seq=10] та інші, які говорили різними мовами17 [http://en.wikipedia.org - http://en.wikipedia.org/wiki/Ovambo], мали різну культуру, розташовувалися на території двох різних африканських країн (Анголи і Намібії), утім, ці абсолютно різні за культурою етноси почували себе єдиним народом18 [http://www.mtholyoke.edu - http://www.mtholyoke. edu/acad/intrel/vietdec.htm]).
Третьою важливою, на нашу думку, ознакою, є те, що національно-визвольний рух має репрезентувати якщо не все населення, то хоча б його більшість або найбільш впливову групу, яка володіє політичною владою. Зокрема організація «В׳єтмінь» на момент проголошення Декларації незалежності Демократичної республіки В’єтнам 2 вересня 1945 року19 [Мовсисян Ф. В. Европейские национально-освободительные движения первой половины XIX века и армянская общественная мысль: дис... д-ра ист. наук: 07.00.01 . - Ереван, 2005. C. 15] не була єдиною політичною силою, яку підтримувало все населення В’єтнаму, адже певна його частина притримувалася ліберальної ідеї розвитку країни, на відміну від тієї ідеї, яку пропонувала організація «В׳єтмінь» на чолі з Хо Ші Мінем, однак вона виявилася найбільш впливовою і змогла після проголошення незалежності втримати владу у своїх руках.
Наступна ознака – територія, на якій народ прагне утворити нову державу, має належати іншій державі. Якщо ця територія за своїм статусом є resnullis, тоді фактично втрачається суть національно-визвольного руху, бо в цьому випадку народ не потрібно ні від кого визволяти. Із іншого боку, якщо діяльність політичної сили не спрямована на зміну існуючих кордонів держави, наприклад, у випадку Англійської революції, коли її метою була заміна форми державного правління та форми політичного режиму, політичні сили, що підтримували ідеї парламентаризму, не можуть називатися національно-визвольними рухами, бо їхні дії носили переважно внутрішньодержавний характер.
Наступною важливою ознакою є здатність національно-визвольного руху бути учасником міжнародних відносин. Ця ознака випливає із самої суті національно-визвольного руху. Адже якщо політична сила не може виступати стороною міжнародних відносин, вона не є суб’єктом міжнародного права. Наприклад, радикальна ісламістська організація «Техрік Талібан-і-Пакістан» не може вважатися національно-визвольним рухом, оскільки жоден суб’єкт міжнародного права не наважується вступити з нею у правові відносини.
РОЗДІЛ 3
Набуття та реалізація правосуб’єктності національно-визвольних рухів. Форми національно-визвольних рухів.