Курсовая работа: Національно-визвольні рухи як суб`єкти міжнародного публічного права
Єдиного і універсального порядку набуття національно-визвольним рухом правосуб’єктності не існує. Він конкретно не визначений міжнародно-правовими нормами і на сьогодні, на жаль, є більше політичним, аніж правовим процесом, є наслідком жорстких політичних протистоянь, де дуже часто перемагає не більш аргументована позиція з точки зору права, а та позиція, яку підтримує більш впливова сторона правовідносин. Набуття правосуб’єктності національно-визвольним рухом у кожному випадку виявляється по-різному.
«Набуття правосуб’єктності» означає набуття здатності особи мати права та обов’язки. Відповідно, правосуб’єктність включає в себе правоздатність (тобто здатність особи мати права та обов’язки) і дієздатність, що у свою чергу поділяється на угодоздатність (здатність особи укладати угоди) і деліктоздатність (здатність особи нести відповідальність за свої протиправні дії)20 [Кельман М. С., Мурашин О. Г., Хома Н. М. Загальна теорія держави і права // НОВИЙ СВІТ-2000. – 2004. – С. 227].
Політологія виділяє кілька форм національно-визвольних рухів, щодо яких існують різні режими набуття правосуб’єктності. Це, по-перше, парламентська або законодавча форма, яка має на меті створення економічних і політичних основ національного суверенітету (національного рівноправ’я). У цьому контексті Верховна Рада України під час прийняття Акту проголошення незалежності України виступала як парламентський національно-визвольний рух. По-друге, це культурно-просвітницькі акції та акції підвищення рівня освіти народу. Тут самовизначення відбувається в результаті підвищення рівня освіти і культури і, як наслідок, поширення серед народу самостійницьких ідей. Гарним прикладом тут може виступати Києво-Могилянська академія, у якій навчалась переважна більшість українських гетьманів та культурних діячів – лідерів українського національно-визвольного руху ХVII-XVIII століття. По-третє, це ненасильницькі акції громадянської непокори. Класичним прикладом тут є ідея «ненасильницького спротиву», творцем якої був Махатма Ганді, і яка дозволила Індії здобути незалежність. Нарешті, остання форма – це конфліктна (збройна) боротьба за незалежність. Ця форма, на жаль, застосовується державами у переважній більшості випадків21 [Мовсисян Феликс Вазгенович. Европейские национально-освободительные движения первой половины XIX века и армянская общественная мысль: дис... д-ра ист. наук: 07.00.01 . - Ереван, 2005. – С. 21]. Наведена класифікація, якщо застосовувати її для розмежування форм національно-визвольних рухів у міжнародному публічному праві, має певні недоліки. Адже міжнародне публічне право цікавить передусім міжнародно-правовий аспект національно-визвольних рухів. Усі наведені вище форми, окрім конфліктної, передусім стосуються норм національного права і не мають особливих проблем із набуттям правосуб’єктності. Зокрема не виникає сумніву у правосуб’єктності парламентської форми національно-визвольного руху, адже в цьому випадку цей орган є представницьким і репрезентує народ. Що стосується такої форми як наукові, культурно-просвітницькі акції, то вона скоріше є перехідною формою існування національно-визвольного руху, адже остаточно здійснити право народу на самовизначення (здобути незалежність) має внаслідок діяльності культурно-просвітницьких рухів певна політична сила. Що стосується такої форми як ненасильницькі акції громадянської непокори, то здійснює їх сам народ чи певна його група, яка політологічним поняттям національно-визвольного руху охоплюється, а міжнародно-правовим (як носій гарантованого міжнародним принципом права на самовизначення) – ні. Якщо три попередні форми характеризуються мирним досягненням бажаного результату та переважно внутрішньодержавним характером, то остання прямо торкається різних галузей міжнародного публічного права, зокрема міжнародного гуманітарного права, міжнародного права воєнних конфліктів, міжнародного економічного права тощо. Із реалізацією прав та обов’язків національно-визвольних рухів, що перебувають у стані збройного конфлікту виникає найбільше проблем.
У набутті національно-визвольним рухом правосуб’єктності зацікавлений не лише сам національно-визвольний рух, а й інші суб’єкти міжнародного права. Наприклад, якщо національно-визвольний рух задіяний у відкритому збройному протистоянні, що ставить під загрозу національну єдність і легітимність уряду, інші держави дуже часто вимушені займати певну позицію для захисту своїх інтересів. Особливо така необхідність виникла у другій половині ХХ століття, якщо брати до уваги конфлікти, що мали місце в країнах Третього світу та деяких європейських країнах. Це, зокрема, конфлікти в Еритреї, Анголі, Іраку, Азербайджані, Намібії, Західній Сахарі, Сомалі, Ірландії, Грузії, Боснії та Герцеговині.
3. 2. Повстанці як форма національно-визвольного руху. Їх права та обов’язки.
Мінливість політичної ситуації, небажання втручатися у внутрішні справи інших держав спонукають уряди іноземних держав уникати визнання стану війни, і тим паче вони намагаються утриматися від передчасного визнання тієї чи іншої держави. Саме із цією метою, відокремлено від інших форм конфліктних національно-визвольних рухів, існує інститут повстанців22 [Нгуен Куок Динь Международное публичное право // Сфера. – К., - 2000. - С. 351]. Він зародився на основі практики, що існувала в Сполучених Штатах Аме?