Курсовая работа: Наукові публікації про трагедію Голодомору

Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби істинні масштаби голодомору стали загальновідомими, це нанесло б непоправного збитку тому образу «світоча світу і прогресу», який Москва намагалася затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, так і за рубежем. Тому довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.

Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак тут також не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна, що не припинявся в 1930-і роки і відмову режиму прийняти будь-яку іноземну допомогу вводили в помилку західний світ, де насилу могли повірити, що при таких умовах в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно організовані і обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила, як Бернард Шоу або колишній прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо, яскраво описували досягнення радянської влади, не забуваючи, звичайно, розказувати про задоволених життям, процвітаючих селян. Московський кореспондент в «Нью-Йорк таймі» Уолтер Дюранті, стараючись сподобатися Сталіну, неодноразово заперечував в своїх статтях факт голоду (хоч в приватних бесідах допускав можливе число жертв голоду в 10 млн). «За глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його репортажів з СРСР Дюранті в 1932 р. був нагороджений Пулітцеровською премією [7;63].

Хоч західні уряди знали про голод, їх позиція в цьому питанні була схожою на ту, що була викладена в одному з документів британського міністерства іноземних справ:

«Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить про голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі... Проте ми не вважаємо можливої робити її надбанням громадськості, оскільки це може зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним». До того ж під час Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена прорадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики СРСР, тим більше в питанні про голод. Як відмітив Р. Конквест, «ганьба полягала не в тому, що вони були готові виправдати будь-кого дії Рад, а в тому, що вони не бажали навіть чути про що-небудь подібне, не були готові поглянути правді в очі».

Світова історія знає чимало жахливих масових злочинів. Але рідко який за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в 1932-1933 роках московсько-комуністичним режимом супроти української нації. Скільки загинуло українців у цей голодомор ніхто точно не знає. Єрізні здогади ще 1935 року кореспондент газети «Нью-Йорк Америкен» писав, ніби Скрипник, з яким він був знайомий сказав йому, що кількість жертв голодомору в Україні й на Кубані перевищила 8 мільйонів [9;23].

Дослідники, підраховуючи кількість загиблих, зіставляють дані переписів 1926 і 1939 років як найбільш достовірні. Але при цьому випускається з уваги той каламутний потік, що йшов до нас з Росії. Адже в Україну направлялися різні емісари для «зміцнення» й «надання допомоги». Правильне уявлення про цілеспрямованість голодомору і його наслідків може дати зіставлення змін у кількості населення за його національною ознакою, а не за територією. У матеріалах Міжнародної комісії для розслідування голоду в Україні 1932-1933 років так дані наводяться. З1926 по 1939 роки кількість росіян у СРСР збільшилася майже на 22 мільйони, білорусів- більш як на 0,5 мільйонів,а українців зменшилась на 3 мільйони, тобто було 33,2 мільйона, стало 28,1 мільйона. Якщо врахувати, що в попередні більш менш благополучні роки кількість українців щороку зростала приблизно на 0,6 мільйона осіб, то за 12 років ми недорахуємося понад 10 мільйонів українців

Вивчаючи становище в СРСР у другій половині 1932 р. за радянськими газетами, ми побачимо лише рапорти про введення в дію новобудов першої п’ятирічки. Рапорти ДПУ, на які посилався Сталін у цьому листі до Кагановича, малюють іншу картину. Місто голодувало, голодувало й село. Компартійно-радянський апарат перебував у розгубленості або відкрито фрондував. Серед рядових членів партії наростало обурення діями влади.[11;78] Якби становище сталінської команди у Кремлі захиталося, компартійно-радянське керівництво УСРР могло б згадати про конституційні права і стати з червоного жовто-блакитним. Це розумів і Сталін. Це розумів видатний український історик Іван Лисяк-Рудницький, який ще 1950 р. висловив таку думку: «Скасування комуністичного устрою в сучасних «союзних республіках», як і в сателітних державах, являло б собою ніяк не болючий переворот, але, навпаки, радісний і природний поворот до власної індивідуальності». Зрештою, так воно й сталося у 1990—1991 рр. Отже, друга половина 1932 р. виявилася точкою перетину двох криз — у соціально-економічній та національній політиці Кремля. І Сталін найбільше боявся соціального вибуху в голодуючій Україні. Репресії, що незабаром розпочалися, були спрямовані одночасно проти українських селян (терор голодом) та української інтелігенції (індивідуальний терор у масових масштабах, партійна чистка). Вістря репресій скеровувалося не проти людей певної національності, а проти громадян Української держави. Не заперечуватиму, якщо мені скажуть, що йдеться про тих-таки українців. Але вся суть у тому, що громадяни України, навіть у гамівній сорочці радянської республіки, самим своїм існуванням створювали загрозу для зграї злочинців у Кремлі [12;32].

Вивченням цієї проблеми займався і професор Станіслав Кульчицький, він пише: “...Згадка про голод 1932-1933 років каралася за 58 ст. Карного кодексу (антирадянська пропаганда). Необережно мовлене слово могло запроторити людину в концтабір. І розмови зникли. Численна українська діаспора в Канаді і США била в усі дзвони, щоб донести правду про голодомор до світової громадськості. Однак до українців довго не прислухалися. Тільки на 50-ту річницю голодомору світова громадськість привернула увагу до цієї теми. Діаспору почули, але їй не повірили. Факти здавалися неймовірними. Після приходу до влади Михайла Горбачова у Радянському Союзі почала поширюватися гласність. Проте інформація про голодомор в Україні залишалася забороненою. Завдяки зусиллям українських і зарубіжних істориків голодомор 1932-1933 років перестав бути білою плямою. Створено Асоціацію дослідників голодомору, яка об’єднала творчі зусилля київських вчених та істориків-краєзнавців у багатьох областях. Уперше в Україні було відзначено 60-ту річницю голодомору...”

Кількість померлих від голоду неможливо точно підрахувати. Різні дослідники називали цифри від 2,5 до 8 млн. жертв. За підрахунками Роберта Конквеста, автора книги про радянську колективізацію і голодомор “Жнива скорботи”, від голоду померло 5 млн. селян в Україні і ще 2 млн. за її межами. На початку 90-х років С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) спробували уточнити ці цифри на підставі щойно розсекречених матеріалів радянської демографічної статистики. За оцінкою Кульчицького, прямі втрати від голоду 1933р. в Україні коливаються в діапазоні від 3 до 3,5 млн.осіб, повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) – від 4,4 до 5 млн. На думку Максудова, від голоду померло 4 - 4,5 млн. осіб, повні втрати становили 5,5 - 6 млн. Дослідники дійшли висновку, що всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в Українській РСР на початку 30-х років. Голод 1933р. – найстахітливіший серед численних злочинів сталінщини.

… У 1997 році у Франції вийшла “Чорна книга комунізму” (“Le Livre noir du communisme”, Ed.R.Laffont). Автори зосередили свою увагу на найважливішому “питанні без відповіді”: чому комуністи уникнули покарання за масові вбивства? На це запитання частково відповідає англійський публіцист П.Джонс: «Провина вмерла у комфортабельних ліжках чи живе у добре влаштованих пенсіонерах і навіть тих, хто при владі».

Комуністи досконало оволоділи мистецтвом маскувати свої дії, змушувати критиків мовчати. І тому світ знає про сталінізм, хоч зачинателем масового терору, концентраційних таборів, етноцидів, геноцидів був В.Ленін. “Можна обдурювати деяких людей весь час, можна обдурювати всіх людей деякий час, але не можна обдурювати всіх людей весь час”. Цей крилатий вислів американського президента А.Лінкольна особливо актуальний, коли говоримо про голод 1932-1933 років в Україні. Адже правда, як пише французький публіцист у газеті “Таn”, все одно стає “явною, прилюдною тайною”, незважаючи на дезінформацію таких нерозумних “туристів”, як Е.Ерріо, У.Дюранті та ін ших.

3. Відношення сучасників до проблеми Голодомору як навмисного винищення української нації на прикладі аналізу сучасних ЗМІ

Треба відзначити, що недивлячись на те, що нам зараз вже багато відомо про події які сталися під час 1930-1933рр., залишається багато питань, на які немає відповідей і досі. Чи був Голодомор геноцидом проте саме українського народу? Адже ми знаємо що через голод померли тисячі і тисячі росіян... Журналісти, а це притаманне цій професії мають різні думки, іноді навіть протилежні. В цій частині нашої роботи ми ознайомимося з різними поглядами та думками, наведемо цитати, спробуємо проаналізувати вибраний нами матеріал.

Ось наприклад Василь Марочко відомий дослідник голодоморів різних років пише у своїй статті присвяченій 75-річчю цієї дати: “Виповнюється скорботна річниця національної трагедії українського народу – 75 років штучного голоду 1932-33 років, заподіяного насильницькою масовою колективізацією, сталінською політикою розкуркулювання, горезвісними хлібозаготівлями. Фізичне винищення українських селян голодомором – свідома і цілеспрямована терористична акція більшовицького режиму в Україні, стратегія і тактика якої виношувалися та впроваджувалися протягом 1929-1933 рр. Для Москви з її антилюдськими соціальними експериментами та прагненнями зберігти під новою, комуністичною, приправою Російську імперію, українське село було могутньою перешкодою. Заважала його національна самобутність як хранителя українських звичаїв, мови, моральних цінностей, як джерела українського національного відродження.

Голодомор – не історична минувшина, а глибока демографічна і духовна рана, яка нестерпним болем пронизує пам’ять його очевидців і жертв. Українців позбавляли Батьківщини, мови, винищували родовід, обкрадали духовно, морили голодом, вбивали і примушували мовчати. Деякі політики і тепер намагаються не допустити поширення правдивої інформації про творців голодомору, тому вигадують псевдонаукові теорії про спільну історію і спільну трагедію, про нібито спільний голод в СРСР. Але чомусь Росія офіційно не визнала голодомору 1932-1933рр. Геноцидом. Не було висловлено щирого співчуття... ”

Станіслав Кульчицький (професор) у своїй статті більш спокійно розмірковує про роль саме Росії в цьому злочині і робить акцент на тому, що ми в першу чергу повинні пам’ятати про цю трагедію, щоб такого ніколи не повторилося: “...Восени 1998 року в Україні були проведені заходи, присвячені 65-й річниці голодомору. Ось тоді Президент України Леонід Кучма встановив своїм указом пам‘ятний день, щоб правда про голодомор завжди залишалася з нам

На жаль, в українському суспільстві є досить впливові сили, які прагнуть знищити пам‘ять про злочини радянської доби, викреслити їх з шкільних підручників. Але правда про минуле необхідна, щоб перешкодити поверненню цього минулого, перетворенню його на майбутнє...”

Привернула нашу увагу і стаття Євгена Федоренко (доктора філології) “Геноцид проти українського народу”. Він пише: “Цього року минає 70 років з того часу, коли центр комуністичної влади в Москві свідомо і планово зорганізував національно-політичне народовбивство, спрямоване супроти українців у формі створеного цією владою штучного голоду в Україні в 1932-1933 роках.

Це безприкладна найжахливіша в історії людства трагедія, остаточна дія розігралася за час одного неповного року (1932-1933), що був не тільки роком смертельних жнив голодомору, жертвою якого стали 7 мільйонів селян-українців, що вмирали в той час цілими селами й районами. Різні джерела подають, що за три роки – 1930-1933 – 10 мільйонів стали жертвами голодомору – геноциду, примусової колективізації та так званої ліквідації куркульства, як класу...”

Отже бачимо, що журналісти та вчені одностайно визнають той факт, що Голодомор – трагедія українського народу. Але різняться в поглядах на те, чому Росія не визнає своїх дій проти українських селян як геноцид.

Висновки

Голодомор – це соціально-господарське явище, що виявляється у позбавленні населення мінімуму необхідних продуктів харчування і призводить до зміни демографічної та соціальної структури населення регіонів, а інколи і країн.

Світова історія знає чимало жахливих масових злочинів. Але рідко який за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в 1932-1933 роках московсько-комуністичним режимом супроти української нації. Скільки загинуло українців у цей голодомор ніхто точно не знає.

Голод 1932 1933 рр. для українців був тим же, чим нацистський геноцид для євреї або різанина 1915 р. для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, соціальні, психологічні і демографічні наслідки якої дають знати про себе і сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи і методи їх досягнення.

Саме жахливе в голодоморі 1932-1933 рр. те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що. загальний урожай зерна 1932 р. перевищує 1931».

Голодомор – не історична минувшина, а глибока демографічна і духовна рана, яка нестерпним болем пронизує пам’ять його очевидців і жертв. Українців позбавляли Батьківщини, мови, винищували родовід, обкрадали духовно, морили голодом, вбивали і примушували мовчати. Деякі політики і тепер намагаються не допустити поширення правдивої інформації про творців голодомору.

Кількість померлих від голоду неможливо точно підрахувати. Різні дослідники називали цифри від 2,5 до 8 млн. жертв. За підрахунками Роберта Конквеста, автора книги про радянську колективізацію і голодомор “Жнива скорботи”, від голоду померло 5 млн. селян в Україні і ще 2 млн. за її межами. На початку 90-х років С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) спробували уточнити ці цифри на підставі щойно розсекречених матеріалів радянської демографічної статистики. За оцінкою Кульчицького, прямі втрати від голоду 1933р. в Україні коливаються в діапазоні від 3 до 3,5 млн.осіб, повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) – від 4,4 до 5 млн. На думку Максудова, від голоду померло 4 - 4,5 млн. осіб, повні втрати становили 5,5 - 6 млн. Дослідники дійшли висновку, що всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлося в Українській РСР на початку 30-х років. Голод 1933р. – найстахітливіший серед численних злочинів сталінщини.

На жаль, в українському суспільстві є досить впливові сили, які прагнуть знищити пам‘ять про злочини радянської доби, викреслити їх з шкільних підручників. Але правда про минуле необхідна, щоб перешкодити поверненню цього минулого, перетворенню його на майбутнє.