Курсовая работа: Необхідна оборона за кримінальним кодексом

2) те, що таке вiдвернення вчиняється в одному випадку шляхом заподiяння шкоди тому, хто умисно вчиняс злочин, в iншому шляхом спричинення шкоди одним цiнностям, що охороняються законом, для вiдвернення небезпечної шкоди, що загрожус iншим, бiльш важливим суспiльним цiнностям;

3) те, що дiї, вчиненi за вищевказаних обставин, мають зовнiшню схожiсть з дiями та їх наслiдками, зазначеними в нормах кримiнального закону, як такi, що входять до певного складу злочину;

4) те, що такi дiї за наявностi обставин, що виключають злочиннiсть дiяння, визнаються правомiрними.

Немас в теорiї кримiнального права i єдностi щодо поняття обставин, що виключають злочиннiсть дiяння. Однi автори вважають, що це передбаченi кримiнальним, а також iншим законодавством i ззовнi схожi зi злочинами суспiльно кориснi (соцiально прийнятнi) i правомiрнi вчинки, якi здiйсненi за наявностi певних пiдстав i виключають суспiльну небезпечнiсть i протиправнiсть дiяння, а тим самим i кримiнальну вiдповiдальнiсть особи зазаподiяну шкоду. Iншi автори пiд обставинами, що виключають злочиннiсть дiяння, розумiють дiяння, якi за своїми зовнiшнiми ознаками мають схожiсть з дiяннями, передбаченими кримiнальним законом як злочин, i якi за певнихумоввважаються правомiрними.

Обставини, що виключають злочиннiсть дiяння, можуть бути класифiкованi за рiзними пiдставами, насамперед, в залежностi вiд юридичної форми тих правомiрних вчинкiв, що тiльки iз зовнiшнього боку пiдпадають пiд ознаки злочинiв. Вiдповiдно до цього обставини, що виключають злочинннiсть дiяння, подiляються на три групи:

1)здiйснення свого права (необхiдна оборона, крайня необхiднiсть, затримання злочинця, виправданий ризик та iншi види здiйснення суб’єктивного права);

2) виконання юридичного обов’язку (виконання закону, виконання наказу, виконання професiйних функцiй та iншi види виконання юридичного обов’язку);

З) використання владних повноважень (застосування сили, спецiальних засобiв та зброї, iнших заходiв примушування).

Така класифiкацiя дозволяс зрозумiти юридичну природу тiєї чи iншої обставини, що виключас злочиннiсть дiяння, а так само вирiшувати питання про суб’єктiв вiдповiдних правомiрних вчинкiв. Крiм того, вона дає можливiсть з’ясувати кримiнально-правовi наслiдки при вiдмовi вiд їх здiйснення, а також виявити, чи порушенi умови здiйснення цих вчинкiв, передбаченi законом.

Ю.В.Баулiн пропонує подiлити обставини, що виключають злочиннiсть дiяння на три групи. Перша група об’єднус ситуацiї вчинення особою дiяння з великим ступенем суспiльної небезпеки, яке, однак з якихось причин (в силу прогалини в кримiнальному законi чи вiдмови держави боротися з подiбними дiяннями за допомогою заходiв кримiнальної вiдповiдальностi) не передбачене кримiнальним законом в якостi злочину. Такi дiяння характеризуються необхiдним з точки зору злочину соцiально-полiтичним змiстом при одночаснiй вiдсутностi належної юридичної форми (кримiнальної протиправностi). Вони

можуть бути передбаченi державою в якості іншого, оскільки одного високого ступеня суспiльно небезпеки дiяння ще недостатньо для визнання його злочином— тут потрiбно враховувати весь комплекс пiдстав і принципiв криміналізаціїдiяння. Оскiльки розглянута група суспiльно небезпечної поведiнки виключає кримiнальну вiдповiдальнiсть, кримiнально-правову заборону, то такi дiяння, на думку Ю.В.Баулiна, є обставинами, що виключають кримiнальну проти-правнiсть. Друга група обставин охоплюс випадки вчинення особою дiяння, яке формально вiдповiдас ознакам вiдповiдної кримiнально-правової заборони, проте за своїм змiстом або зовсiм позбавлене суспiльнї небезпеки, або, яке досягло лише такого її ступеня, який характерний не для элочину, а для iншого правопорушення, наприклад, адмiнiстративного проступка. В якостi такого кримiнальний закон називас малозначнiсть дiяння, яке мiстить об’єктивнi i суб’єктивнi ознаки вiдповiдного элочину, але в силу малозначностi не являє собою необхiдного ступеню суспiльно небезпеки. В цих випадках вчинене вiдповiдас ознакам вiдповiдної юридичної форми, проте характеризується iншим (в порiвняннi iз злочином) соцiально-полiтичним змiстом — вiдсутнiстю чи невисоким ступенем суспiльно небезпеки. Такi обставини, на його думку, виключають суспiльну небезнеку злочинного дiяння. До третьої групи обставин, що виключають кримiнальну вiдповiдальнiсть, потрiбно включати такi суспiльно значимi вчинки, якi, зовнiшньо схожi на злочин, характеризуються позитивним соцiально-полiтичним змiстом i вiдповiдають ознакам юридично форми правомiрної поведiнки. Це суспiльно кориснi i правомiрнi вчинки людини, такi як, зокрема, необхiдна оборона, крайня необхiднiсть, виконання службового обов’язку. Такi вчинки виключають соцiально-полiтичний змiст i юридичну форму не лише злочину, а й будь-якого iншого правопорушення. Тому третя група — це обставини, що виключають i суспiльну небезпеку, i протиправнiсть дiяння.

Роздiл 2

Загальна характеристика необхiдно ї оборони

Інститут необхiдної оборони є одним iз найдавнiших в теорії та практицi кримiнального права. Право на захист жигггя, здоров’я, майна вiд элочинних посягань виникло поряд iз становленням держави i права, змiнюючись

процесi розвитку суспiльства. Право на необхiдну оборону згадується ще в договорах київських князiв Олега та Ігоря з греками 911,945 р.р., в «Руській правдi» Ярослава Мудрого та в бiльш пiзних правових актах. За «Руською правдою» за вбивство, побиття, покалiчення дозволялася кровна помста — батьковi за сина, синовi за батька, братовi за брата. Коли ж помсти не було, тодi платили князевi «віру» рiзних розмiрiв «вiдповiдно до якостi обиди i стану обиженого, за вбивство вiльного чоловiка платили 40, а за княжого — 80 гривень.»

Питанням про iснування права на необхiдну оборону цiкавилися фiлософи та юристи минулого. В епоху середньовiччя необхiдну оборону обгрунтовували Священним Писанням, вбачаючи в нiй релiгiйний обов’язок боротьби з грiхом. Ж.Ж. Руссо в iнститутi необхiдної оборони вбачав повернення людинi її природного права на захист. Конституцiя України встановлює, «що кожен має право захищати своє житгя i здоров’я, життяздоров’я iнших людей вiд протирпавних посягань». Конкретизацiя цього конституцiйного положения знайшла своєвiдображення в ст. 36 КК України яка виступає в якостi гарантiї реалiзацiї права кожної людини на самозахист, захист iнших осiб, державних та суспiльних iнтересiв вiд суспiльно небезпечних посягань. Ст. 36 КК закрiплює двi протилежнi кримiнально правовi категорiї: необхiдна оборона як суспiльно корисна поведiнка того, хто захищається i перевищення меж необхiдної оборони, як дiяння протиправне і таке, що не виключас кримiнальну вiдповiдальнiсть.Право на необхiднуоборону вiд злочинних посягань є не тiльки гарантiєю можливостi захисту для самого громадянина, а й важливим iнструментом кримiнально-правової полiтики держави, вiдповiдно до якої протидiя злочинцям — не виключна прерогатива державних органiв, а й у вiдповiдних випадках може здiйснюватися будь-якою особою. Виходячи iз рiвностi всiх людей перед законом норма про необхiдну оборону повинна дiяти для всiх громадян однаково, незалежно вiд того, чи це їхморальний чи службовий обов’язок. Тому,правом на необхiдну оборону в рiвнiй мiрi володiють як громадяни, такпрацiвники мiлiцiї, iншi службовi особи. Незважаючи на це, до тих, хто при виконаннi своїх службових обов’язкiв використовує зброю, ставляться додатковi вимоги для визнання їх дiй по припиненню злочинних посягань правомiрними. Так, закон України вiд 20 грудня 1990 року «Про мiлiцiю» передбачено право на застосування вогнепальної зброї для захисту громадян вiд нападу, який загрожував їх життю i здоров’ю, для вiдбиття групового або збройного нападу на працiвника мiлiцiї, якщо життю i здоров’ю загрожус небезпека i т.д. Аналiзуючи положения цього закону, можна припустити, що працiвники мiлiцiї, як i громадяни поставленi в гiрше, нiж провопорушник становище. На думку деяких авторiв, працiвник мiлiцiї повинен бути особою недоторканною для злочинця i йому самому слiд приймати рiшення, якi засоби є необхiдними для захисту в конкретнiй ситуацiї i обмеженням при цьому повинен бути лише закон про необхiдну оборону. Питання про застосування зброї громадянами на практицi також вирiшується неоднозначно. Застосування зброї або iнших засобiв чи предметiв не пiдлягас кримiнально-правовiй оцiнцi, якщо таке застосування було зумовлене нападом озброєної особи або групи осiб, а також проти протиправного насильницького вторгнення в житло чи iнше примiщення. З одного боку, придбання з метою захисту звукової зброї (газової, пневматичноїзброї, стартових пiстолетiв, електрошокових пристроїв)дозволясться державою, а з iншого застосування збро для самозахисту непередбачено законодавством, отже, є незаконним i особи, якi їх використали для захисту, за певних обставин, з потерпiлих можуть перетворитися у пiдозрюваних у вчиненнi злочину. Необхiдною обороною визнаються дiї вчиненi з метою захисту охоронюваних законом прав та iнтересiв особи, яка захищається, або iншої особи, а також суспiльних iнтересiв та iнтересiв держави вiд суспiльно небезпечного посягання шляхом заподiяння тому, хто посягас, шкоди, необхiдно i достатньо в данiй обстановцi для негайного вiдвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхiдно оборони. дiяння, вчинене в станi необхiдно оборони i пов’язане iз заподiянням шкоди посягаючому, зовнiшньо дуже схоже на злочинне. Проте право на необхiдну оборону, як i будь-яке iнше право, не є безмежним. З метою характеристики необхiдної оборони як кримiнально правового iнституту i для розмежування и вiд подiбних дiянь, законодавець надiлив її власними ознаками. Практикою застосування кримiнального законодавства та наукою кримiнального права винайдено два види умов правомiрностi заподiяння шкоди в станi необхiдної оборони -- це умови, що стосуються властивостей нападу i умови, що стосуються власти- востей захисту. До властивостей нападу відноситься те, що напад повинен бути суспiльно небезпечним, наявним та дiйсним. До умов, якi характеризують захист: захист при необхiднiй оборонi визнасться правомiрним тодi, коли шкода заподiяна нападаючому, а не комусь iншому; захист мае бутисвоєчасним. Необхiдна оборона, яка не єзлочинним дiянням, має пiдставу i характеризується рядом ознак, якi вiн подiляє на об’єктивнi та суб’єктивнi. До об’єктивних ознак_вiн пропонус вiдносити тi, якi характеризують спосiб захисту, який полягає в заподiяннi шкоди посягаючому, межi захисту в часi, невiдповiднiсть заподiяної посягаючому шкоди характеру та небезпечностi посягання. Суб’єктивну ознаку необхiдної оборони складас мета захисних дiй. В юридичнiй лiтературi властивостi необхiдної оборони часто називають умовами її правомiрностi.

Посягання повинне бути суспiльно небезнечним. Необхiдна оборона не допускається проти дiй тих осiб, якi не мiстять суспiльної небезпеки. Право на необхiдну оборону виникає не проти будь-якого протиправного дiяння, а лише в тому випадку, коли воно набирає характеру суспiльно небезпечного посягання. Необхiдна оборона — дiяння активне, яке виражається у вiдбиттi посягання. Дiяння у кримiнальному правi -- це вольова усвiдомлена поведiнка особи, безпосередньо спрямована на спричинення певних негативних наслiдкiв. Заподiяння шкоди особi, що активно посягає на важливi суспiльнi вiдносини шляхом бездiяльностi неможливо. Необхiдна оборона i бездiяльнiсть виключають одне одного, оскiльки необхiдна оборона можлива лише в формi активних дiй. Тому необхiдна оборона неможлива проти суспiльно небезпечних посягань, якi вчиняються шляхом пасивно поведiнки. Часто в юридичнiй лiтературi замiсть термiну “посягання” вживають термiн “напад”, оскiльки бiльшiсть злочинних посягань виражаються у формi нападу. Проте стан необхiдно оборони виникас i тодi, коли дiї не носять характер нападу. Це — крадiжки, таємний замах на жигггя, ненасильницький грабiж.

Право на захист вiд суспiльно небезпечних посягань виникас лише в тих випадках, коли це загрожус негайним i невiдворотним заподiянням шкоди, навiть при зверненнi до вiдповiдних органiв. до таких посягань можна вiднести вбивство, хулiганство, заподiяння тiлесних ушкоджень. На практицi рiдко слухаються судовi справи про оборону вiд погрози, заподiяння легких тiлесних ушкоджень, незаконне позбавлення волi. Необхiдна оборона виникає i в випадках вчинення суспiльно небезпечних посягань малолiтнiми, неосудними. На думку деяких авторiв, стан необхiдної оборони виникас i проти дiй особи — не суб’скта элочину, оскiльки в ст. 36 КК України йдеться про заподiяння шкоди посягаючому, а не злочинцевi (тобто особi, яка не обов’язково є суб’єктом злочину). Iснус декiлька точок зору вiдносно допустимостi необхiдноi оборони щодо неосудних. Однi автори пропонують розглядатитакий захист за правилами крайньої необхiдностi, iншi — за правилами про необхiдну оборону. Перша позицiя мотивусться тим, що при необхiднiй оборонi iнтереси посягаючого ставляться в менш вигiдне становище, нiж iнтереси потерпiлого при крайнiй необхiдностi. Проте така позицiя не вiдповiдає ст. 36 КК, де вказусться, що головне, щоб посягання носило суспiльно небезпечний характер, а вже вiд кого воно походить не має значення. Виходячи iз вищенаведеного, можна зробити висновок, що дiяння, вчиненi малолiтнiми або неосудними особами, також визнаються суспiльно небезпечними, оскiльки закон передбачає можливiсть захисту саме вiд суспiльно небезпечних, а не злочинних посягань, дiї таких осiб не можуть бути визнанi злочинними, оскiльки вони не є субєктами злочину, а суспiльно небезпечними, тому захист вiд таких дiй вважається правомiрним.

Щодо допустимостi необхiдно оборони стосовно дiй службових осiб, то однiєї думки з цього приводу також немас. Домiнуючою є думка, що необхiдна оборона допустима лише проти явно незаконних дiй посадових осiб. Законнi дiї працiвникiв мiлiцi суддiв, слiдчих не можуть бути пiдставою для захисту вiд таких дiй. З метою недопущення беззаконня дiї службових осiб здiйснюються у вiдповiднiй формi i в певному порядку. Порушення такої форми робить такi дiї незаконними, що виступас пiдставою для необхiдної оборони. Другою умовою правомiрностi необхiдно оборони є її своєчаснiсть, тобто можливiсть здiйснення захисту вiд суспiльно небезпечного посягання лише протягом часу, в межах якого здiйснюсться саме посягання.

Кожне суспiльно небезпечне дiяння протiкає в часi i має свiй початковий та кiнцевий моменти. В межах цього часу захиснi дiї визнаються правомiрними i не тягнуть за собою кримiнальну вiдповiдальнiсть. Пленум Верховного Суду України в постановi вiд 28 червня 1991 року “Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечус право на необхiдну оборону вiд суспiльно небезпечних посягань” зазначив, що “стан необхiдної оборони виникає не лише

в момент суспiльно небезпечного посягання, але i при наявностi реальної загрози заподiяння шкоди тому, хто оборонясться. Для з’ясування цього необхiдно врахувати поведiнку нападаючого, зокрема спрямованiсть умислу, iнтенсивнiсть i характер його дiй, що дає пiдставу сприймати загрозу як реальну”. Так само вирiшує це питання Пленум Верховного Суду України i в п. 2 нової постанови “Про судову практику в справах про необхiдну оборону” вiд26 квiтня 2002 року. За загальним правилом, необхiдна оборона можлива вiд наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось i ще не закiнчилось. Кiнцевим моментом посягання є його остаточне, безповоротне i фактичне припинення незалежно вiд обставин. Припинення може мати мiсце у випадках, коли посягаючий досяг мети, яку ставив перед посяганням, добровiльн вiдмовився вiд продовження посягання, приведення посягаючого в таке становище, коли вiн не може продовжити посягання. Якщо посягання фактично припинилося, то вiдпадає i пiдстава для здiйснення необхiдної оборони.

Інколи може мати мiсце призупинення посягання. Рiзниця призупинення вiд припинення полягас в тому, що припинення є остаточним, шкода не заподiюється тому, хто захищається. Призупинене посягання — це перерване в часi посягання; загроза заподiяння шкоди не перестає iснувати, i, вiдповiдно, iснус пiдстава для необхiдної оборони. Мотивами призупинення можуть виступати: пiдшукування нових засобiв чи знарядь для ефективного продовження посягання, необхiднiсть перепочити, щоб потiм розпочати посягання з новими силами, перечекати несприятливi для посягаючого обставини. Захист вiд припиненого посягання квалiфiкується як перевищення меж необхiдної оборони. У випадку призупинення посягання загроза iнтересам продовжує iснувати, а вiдповiдно — i правова пiдстава для необхiдної оборони. Проблему переходу зброї вiд посягаючого до того, хто захищасться вiд заподiяння тяжкої шкоди цiєю эброєю, яка часто виникає в слiдчiй та судовiй практицi намагався розглянути Пленум Верховного Суду України в постановi вiд 28 червня 1991 року, акцентуючи увагу на тому, що посягання не може однозначно вважатися закiнченим у випадку переходу зброї чи iнших знарядь,якi використовувалися для нападу, вiд посягаючого до того, хто захищасться. Факт переходу зброї i використання її для вiдбитгя суспiльно небезпечного посягання чи використання зброї при неозброєному нападi часто розглядаються як перевищення меж необхiдної оборони, хоча в дiйсностi дiї таких осiб були праврмiрними. Якщо пiсля вилучення зброї посягаючий не зупиняється i продовжує суспiльно небезпечне дiяння, то той, хто захищасться може оборонятися i далi, в тому числi i з використанням вилучено зброї. Але, якщо пiсля вiдiбрання у посягаючого зброї вiн вiдмовлясться вiд продовження посягання, то з цього моменту зникає пiдстава для необхiдної оборони.

В судовiй практицi викликає дискусiю застосування особами для захисту спецiальних механiчних та iнших пристроїв, якi автоматично працюють на ураження особи, що вчиняє посягання. Такi дiї, як вважають однi автори, не можуть вважатися вчиненими в станi необхiдної оборони через їх явну передчаснiсть, iншi — що такi дiї за певних умов можуть вважатися такими, що вчиненi в станi необхiдної оборони. За загальною точкою зору пристрої встановлюються в момент, коли посягання ще немає. Оскiльки дiяння (встановлення пристрою) i наслiдки його дiї можуть бути рознесенi в часi, судова практика розглядає дiяння на момент його вчинення. А, оскiльки посягання ще немає, то такi дiї не вважаються вчиненими в станi необхiдної оборони. В. Володарський висловлює iншу точку зору, прив’язуючи питання про необхiднiсть негайного припинення або вiдвернення посягання до дiй, якi безпосередньо заподiюють шкоду посягаючому. Вiн вважає, що для визнання оборони правомiрною посягання повинно бути наявним саме на момент заподiяння посягаючому шкоди внаслiдок спрацювання вказаного пристрою, а не лише його встановлення. Третьою умовою необхiдної оборони є її мета, а саме захист прав та iнтересiв особи, яка захищасться, iншої особи, суспiльних та державних iнтересiв для визначення права на необхiдну оборону за критерiй потрiбно брати суспiльну небезпеку та нанесену шкоду, а не тiльки спосiбїїзаподiяння. Дiї, викликанi суспiльно небезпечним посяганням можуть мати рiзнi мотиви (помста, розправа, корисливi мотиви). При необхiднiй оборонi метою виступас вiдбитгя посягання. Необхiдна оборона вiдсутня у випадках правомiрного затримання особи працiвниками мiлiцiї та iншими службовими особами.

Стан необхiднї оборони вiдсутнiй також при її провокації, тобто, коли вчиняються такi дiї, якi мають мету — викликати на себе напад, щоб потiм дати гiдну вiдсiч, пiдкреслюючи те, що особа була змушена оборонятися. Четвертою умовою необхiдно оборони є те, що напад повинен бути дiйсним, реальним, а не iснувати лише в уявi того, хто захищасться. Якщо фактично напад вiдсутнiй, то не може й бути мови про стан необхiдної оборони, а має мiсце уявна оборона. Шкода при необхiднiй оборонi завдасться тiльки тому, хто посягає i виявляеться в позбавленнi життя, заподiяннi тiлесних ушкоджень, нанесеннi побїв, позбавленнi чи обмеженнi волi, знищеннi майна. Нанесення ушкоджень посягаючому — це природний прояв необхiдно оборони, яка являє собою активнi дiї особи по попередженню безпосередньї загрози або по припиненню посягання, що триває. Найбiльша шкода при необхiднiй оборонi завдаеться життю або здоровю осiб, рiдко зустрiчасться спричинення майнової шкоди. Дiї людини, яка активно захищасться, правомiрнi лише в тому випадку, коли вони спрямованi на заподiяння шкоди самому посягаючому, а не третiм особам. Вiдповiдальнiсть за таку шкоду залежить вiд об’єктивних та суб’ективних ознак. Коли особа, що захищасться, заподiює шкоду особi, яка помилково прийнята за посягаючого, вiдповiдальнiсть настає залежно вiд вини того, хто захищасться. У випадку вiдхилення в дiї при необхiднiй оборонi такi дiї квалiфiкуються на загальних пiдставах у залежностi вiд вини того, хто захищасться. Коли ж захисник свiдомо заподiює шкоду третiй особi з метою припинити таким шляхом злочин, то такi дії квалiфiкуються за правилами крайньо необхiдностi. Верховний Суд так розвязує це питания: якщо при оборонi випадково заподiяно шкоду непричетнiй до нападу особi в залежностi вiд наслiдкiв вiдповiдальнiсть може наставати за заподiяння шкоди з необережностi (п.3 згаданої постанови).

Захист при необхiднiй оборонi не може перевищувати меж необхiдностi. Кожен випадок має свої межi. Для цього враховують: несподiванiсть та iнтенсивнiсть нападу; кiлькiсть i силу тих, хто посягає, мiсце, час, обставини нападу, можливостi захисту — фiзична сила того, хто захищасться, кiлькiсть осiб, якi захищаються та наявнiсть в них засобiв захисту.

Посягання на особу i застосування посягаючим зброї чи iнших предметiв, оцiнюється, як правило, як посягання на життя чи заподiяння тяжкї шкоди здоров’ю. Посягання, вчинене групою осiб, за ступенем суспiльної небезпеки є небезпечнiшим, нiж вчинене однiсю особою. Напад зi сторони фiзично здорової особи на малолiтнього, хворобливу чи лiтню людину також мiстить небезпеку заподiяння смертi або тiлесних ушкоджень цим особам.

При необхiднiй оборонi допускається лише заподiяння такої шкоди, яка є необхiдною i достатньою в данiй обстановцi для припинення протиправного посягання чи його негайного вiдвернення. Межi заподiяння шкоди посягаючому при захистi у законi чiтко не визначенi, тому на практицi виникають колiзiї, якi призводять до неправильної оцiнки дiй особи, що захищалася, i внаслiдок юридичної помилки при їх квалiфiкацiї — до винесення неправомiрних вирокiв. На думку О. В’ялого неврегульованим при необхiднiй оборонi є питання, пов’язане з проявами психологiчних та фiзичних можливостей кожної людини. Дiючи в екстремальних умовах внаслiдок душевного хвилювання особа, яка захищасться, не завжди правильно може оцiнити ступiнь суспiльної небезпеки i характер дiй, необхiдних для вiдвернення нападу. Внаслiдок цього фiзична сила суб’єкта охорони може перевищувати фiзичну силу посягаючого, який не розраховус на такий перебiг подiй i саме це дає пiдстави квалiфiкувати дiї особи, яка захищалася, як перевищення меж необхiдної оборони.

Аналiзуючи змiст ст. 36 КК України можна зробити висновок про вiдповiднiсть захисту оборонi: вона не може бути зведена до пропорцiйностi. Достатнiм визнасться захист, в результатi якого тому, хто посягає, заподiюється не лише менша чи рiвна шкода в порiвняннi з суспiльною небезпекою шкоди, яка с результатом дiй посягаючого, а й бiлльша. Визнання вiдповiдностi захисту i заподiяння посягаючому бiльшої шкоди в порiвняннi з тiєю, якою вiн загрожував, продиктовано кiлькома обставинами. Перш за все, потрiбно враховувати те, що той, хто посягас, як правило, готується до посягання, а саме: пiдшуковуе необхiднi знаряддя, вибирає мiсце, яке найбiльш пiдходить для вчинення нападу, час, обдумує, яким способом найкраще вчинити посягання з тим, щоб воно дало максимально бажанi для злочинця результати. Дiяння посягаючого в бiльшостi випадкiв характеризусться раптовiстю для потерпiлого, тому сприятливi для посягаючого обставини (попередня пiдготовка, раптовiсть нападу) ставлять посягаючо