Курсовая работа: Норми цивільно-процесуального права

Зміст

Вступ

1. Мирова угода: поняття, види, історія становлення та розвитку

1.1 Еволюція інституту мирової угоди у правових пам’ятках Європи та Росії

1.2 Поняття "мирової угоди" в процесуальній науці

1.3 Інститут мирової угоди у правових системах сучасності

2. Мирова угода в цивільному процесі України

2.1 Мирова угода сторін у позовному провадженні

2.2 Виконавче провадження

Висновки

Додаток

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Уніфікація національної правової системи України до правової системи європейського співтовариства поряд зі змінами матеріального законодавства вимагає змін законодавства процесуального.

В умовах проведення правової реформи основним завданням цивільного судочинства є забезпечення можливості вільної реалізації прав осіб, які беруть участь у справі.Одним із найважливіших принципів цивільного процесуального права України є принцип диспозитивності, змістом якого є широке коло правомочностей, від здійснення сторонами яких залежить розвиток процесуальної діяльності по справі.

Однією з форм прояву принципу диспозитивності є гарантована законом можливість сторін при досягненні домовленості припинити спір шляхом укладення мирової угоди. Здійснення права на укладення мирової угоди є ефективним способом врегулювання спору та ліквідації правового конфлікту між сторонами матеріального правовідношення.

Актуальність даної теми обумовлена тим, що у національній процесуальній науці мирова угода сторін, порядок її визнання та примусового виконання залишаються дискусійними, що спричиняє проблеми на рівні правозастосування.

Незважаючи на певні позитивні законодавчі зрушення в цьому напрямі, даний інститут залишається і тепер досить неврегульованим та подекуди неоднозначним.

Це призводить до деякого незбігу правозастосовної практики регулюючих норм за галузевою ознакою (коли однотипні та схожі відносини слід врегулювати кількома різними положеннями чинного законодавства з різним галузевим корінням), певних протиріч та несумісностей.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що характеризуються диспозитивним методом правового регулювання, а саме, виникають у зв’язку з укладенням сторонами мирової угоди, визнанням її судом та закриттям провадження по справі, а предметом – норми цивільно-процесуального права, що визначають порядок укладення та виконання мирової угоди, правові наслідки її укладення тощо.

1. Мирова угода: поняття, види, історія становлення та розвитку

1.1 Еволюція інституту мирової угоди у правових пам’ятках Європи та Росії

Співіснування в рамках одного суспільства окремих індивідів зі своїми потребами, інтересами, поглядами, економічним становищем зумовлює виникнення конфліктів. Наявність у державі конфліктів саме приватного характеру є дестабілізуючим чинником і має лише один позитивний наслідок – висвітлює наявність проблеми, яку потрібно розв’язати. Саме суспільство завжди прагнуло й було покликане врегульовувати такі конфлікти, спочатку своїми силами – за допомогою громади, її думки, авторитету окремих членів суспільства, а згодом – за допомогою спеціально створених інститутів та прийнятих процедур.

Слід зазначити, що підходи до розв'язання конфліктів, що виникали між членами суспільства, завжди різнилися і були зумовлені особливостями історико-культурного розвитку відповідної громади, залежали від історичного етапу розвитку суспільства та економічного стану конфліктуючих сторін.

На сьогодні досягненням правової думки є розробка процедур примирення, у тому числі способу вирішення різного роду спорів шляхом укладення мирової угоди, який до того ж має законодавче закріплення та сформований як окремий правовий інститут. Проте і до сьогодні залишаються невирішеними окремі питання застосування цього інституту. З огляду на це актуальним є дослідження інституту мирової угоди як окремої процедури примирення не лише в статиці, а й враховуючи його розвиток, який відображений у правових пам'ятках.

Історія вирішення спорів – це історія співвідношення трьох основних його форм: насильницької (одним із проявів якої тривалий час була кровна помста), судової (за допомогою примусового відновлення порушеного права в судовому порядку) і форми примирення. Водночас аналіз праць дослідників історії вирішення спорів дає змогу здійснити іншу класифікацію, відповідно до якої можна виокремити насильницький і мирний спосіб вирішення спору. При цьому останній у свою чергу поділятиметься на власне мирові процедури та судове вирішення спору. Вирішення спору за допомогою втручання державної влади або іншого посередництва виключає свавілля сторін при вирішенні конфлікту, у зв'язку з чим за своєю сутністю судове вирішення спору розглядається як форма мирного його врегулювання. Отже, особливою ознакою тут є мирне, тобто без кровопролиття, характерного для давнього періоду – періоду індивідуалізму та неврегульованості відносин вирішення спору. Водночас самі судові процедури на відповідних історичних етапах розвитку правової думки і формування законодавства вже містять можливість застосування мирових процедур безпосередньо під час здійснення судового провадження.

Мирові процедури вирішення спору розглядаються як альтернативний, тобто досудовий, спосіб його вирішення. Але мировим буде не лише досудове вирішення спору. Мирова угода може також укладатись і в рамках провадження судових процедур, головною її ознакою є спрямованість на запобігання реалізації функції державного примусу.

Певному історичному періоду розвитку суспільства і відповідно інститутів держави та права відповідають притаманні саме цьому періоду форми вирішення спору та їх характерні ознаки.

Для давнього неорганізованого суспільства переважним є застосування насильницьких способів як реакції на образу, а саме завдання рівнозначної образи, пошкодження тощо. Проте з розвитком суспільних відносин більшість суперечок починає вирішувалась за участю громади й рідні. Зокрема, старійшини громади відігравали важливу роль у переговорах або виступали посередниками при врегулюванні, реєстрували договори як тільки їх було укладено. Із формуванням та зміцненням державної влади виникає необхідність не лише закріпити та обмежити відповідальність осіб за порушення суспільного спокою, а й забезпечити певний баланс інтересів окремих членів суспільства, в тому числі за допомогою надання сторонам можливості врегулювати спір мирних шляхом. Саме формування політичної організації є передумовою появи суду, який забезпечував мирне вирішення правових конфліктів, оскільки суд можливий тільки за наявності суспільної влади, яка могла б стримувати свавілля і обмежувати приватну помсту.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--