Курсовая работа: Образний світ поезії шістдесятників

Як справедливо зазначала народжена хрущовською “відлигою” критика, Симоненко вразив читача не запаморочливими формалістичними новаціями, не вишуканими мереживом слів, а осяянням краси власної душі, справжністю почуттів, інтелектуальною вишуканістю і молодечим завзяттям. Громом із тиші прийшов до нас Василь Симоненко, в кожному вірші демонструючи свою скромну і величну синівську любов до України:

Я закоханий палко без міри

У небачену вроду твою.

Все, що в серці натхненне і щире,

Я тобі віддаю[6] .

Україна для Симоненка – це мати, святиня, вона йому дає крила й снагу, глибінь роздумів і художні барви, відданість Їй для поета – синівське щастя, і сила, і честь. Нещадний він до її ворогів, глушителів та відступників, проти яких спрямована його спопеляюча ненависть”[7] :

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Вірш Симоненка “Україні” – це чергове признання Батьківщині в своїй вірності, незламності в будь-якій ситуації, при будь-яких випробуваннях. Багато людей, піддаючись спокусі, міняли рідну землю на достаток, жили за приказкою : “моя хата скраю – нічого не знаю”. Але ще більше людей мали щиру переконаність у своїх ідеях та ідеалах. Такі люди мали і прихильників і ворогів. Треба було мати терплячість і щирість до перших, твердість та суворість – до других. Василь Симоненко мав повне моральне право бути суворим, нещадно вимогливим до себе і до інших, бути тим, чиє слово може судити і висміювати, обурюватись і таврувати. “Натурою він боєць, таким він виступає найдраматичніших колізіях, де фронти нерідко пролягають через душі людські, де від людини не менше, ніж будь-коли, вимагається мужності і гніву, і любові”[8] . І мужність, і гнів, і любов присутні у вірші “Україні”. Які б не були труднощі в житті автора, які б не були щасливі миті, він постійно їх сприймає через щастя чи нещастя самої України:

Я тоді твоїм ім’ям радію

І сумую іменем твоїм[9] .

Є у цьому вірші рядки, які важко переказати, повторити чи пояснити. Вони сказані твердо, коротко, ясно і переконливо:

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу![10]

Симоненко знав, що він може саме так сказати, оскільки ці слова щирі, правдиві. І це не просто слова. Ці рядки підтвердило саме життя поета. В Симоненка забрали життя, бо в його серці було забагато любові до України. Сама Україна закрила очі своєму молодому синові, і сама Україна благословила Василя Симоненка на безсмертя, на вічність. Він дійсно живе в іменні Україна. Далеко не кожному випадає така честь. Василь Симоненко був одним із перших, що згоріли від любові і гніву, радостей і страждань:

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, горш візьми!

На землі сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми![11]

Любов Симоненка видно не тільки там, де він чітко признається, що закоханий в Україну, що не проміняє її на модні багатства світу, а і там, де скромно описує людську чесну працю, своє дитинство, яке навчило його пісень українського народу:

Я вірив, що краще всього

Пісні, які знав дідусь .

Поет з гордістю описує природу рідної землі. І навіть без пишномовства вона постає перед нами у всій своїй красі і величі:

Верби і тополі, діброви і гаї,

Стежка між нивами плідними,

Гордо я вас називаю – “мої”,

Щиро вважаю вас рідними.

Ваша краса, ваша врода не рушена,

Ваше буяння, сади,

Владно ввійшли в моє серце зворушене

Та й залишилися в нім назавжди[12] .

Хіба можна сказати, що цей вірш написав не патріот?!

Та не досміявся, недожив, недолюбив Василь Симоненко. На своєму короткому віку він зміг лише своє достраждати.

У підготованих до видання спогадах Станіслава Тельнюка є, зокрема, таке нищівно-гостре й безжальне своєю правдивістю місце: “Смерть вибила Василя з найпередовіших лав борців-лицарів, але далі воювала його поезія, його творча спадщина, пам’ять про нього. І як же ненавиділа його поезію, його пам’ять сталіністи, які за часів Брежнєва здобулися таки на реванш за удар, завданий їм на ХХ з’їзді КПРС. Не вмер би Василь Симоненко – його б вони загнали туди. Куди загнали Василя Стуса, чи Івана Світличного, чи Євгена Сверстюка, чи Івана Дзюбу, чи Олеся бердника, чи багатьох інших. Чи загнали б у петлю, як Григора Тютюнника... Вони б знайшли спосіб розквитатися із ним. Але і в цьому я непохитно впевнений – не змусили б його відмовитися від свого “я”.

Він рано збагнув своє призначення, не боявся його і ніби аж накликав свою долю:

Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя, для біди[13] .

Така от багато колоритна поезія В.Симоненка, особливо патріотична лірика. Вона ще не до кінця вивчена, зрозуміла, досліджена. Але кожна спроба цього – це крок уперед.

“Хто сказав, що все уже відкрито?” – запитує поет. І нове можна відкривати, і старе, ніби уже відоме. Так і ми будемо відкривати собі Симоненка, знову і знову перечитуючи уже знайомі нам безсмертні його твори.

Частина ІІ.

Особливості поетики Микол и Вінграновськ ого.

Перший з-поміж рівних у плеяді «шістдесятників», Вінграновський витворив художній світ, законом якого є краса. Тут красиве все – національна гідність і повага до людей, ніжність і обурення, шаленство і скруха, розпач і огида. Цей світ принципово відмінний од реального і є бунтом краси проти недосконалості й приземленості життя.

Творчість Вінграновського не припускає риски між ху­дожнім та філософським, соціальним та естетичним, бо є суцільним актом напруженої взаємодії душі і дійсності, що переформовується за законами краси й такою утривалюється в слові. Незалежність художника від своєї доби – ось творче кредо М.Вінграновського.

Уперше вірші М. Вінграновського побачили світ 1957 р. Але справжній розголос принесла його ве­лика добірка віршів у «Літературній газеті» 1961 р. «З книги першої, ще не виданої». Наступного року та книга, названа «Атомні прелюди», ви­йшла у світ і стала каталізатором шуму навколо нової поетичної генерації. Космізм шістдесятників, прикрашений НТР, витворив громадянина самостійного, здатного діяти на власний розсуд. Критика звинувачувала Вінграновського у нагнітанні трагічних образів-символів. На поета сипалися звинувачення в абстракціонізмі та сюрре­алізмі, вкладені в уста людей, які поняття не мали про смисл уживаних термінів. Читачі у більшості радо визнали право поета на власну неповторність, значимість кож­ного «я», спробу осмислити індивідуальне буття, зрештою, пошук естетичних аргументів на користь життя.

В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного. Не споживання, а розуміння і творення краси є моральним кодексом ліричного персонажа.

Народе мій! Поки ще небо

Лягає на ніч у Дніпро –

Я на сторожі коло тебе

Поставлю атом і добро[14] .

Лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих прагнень і шляхетних закликів, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності, разом з тим вона виходила з поперед­ньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. Тому в “Атомних прелюдах” відчувається невдоволеність, непритульність, що є зворотним боком життєлюбних поетових поривань:

Кого мені, глибокомудра земле?

Чи, може, поля? Ось мої поля...

Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім'я

І мир, і злагода... Собі ж не ворог я!

Я Кого мені ?[15]

І людський світ, і людина в ньому – недосконалі, і подо­лання цієї недосконалості можливе тільки творенням іншої реальності, якою виступає мистецтво. У цьому сенсі худож­ник, поет – ворог собі як людині певного часу з усіма прита­манними йому оманами. У своєму бутті він має спиратися на щось інше, ніж те, що йому пропонує і нав'язує дійсність.

На крилах журавлів весна вже сушить весла,

Загомоніли про життя діди,

І на стежин пахучі пере­весла

З снопів тополь тече зелений дим[16] .

Це – естетично й етично перевтілена реальність, смислом якої є сам феномен перевтіленості, інобуття, а не вірність утилітарне тлумаченій «правді життя». Краса – то є правда.

Розглянемо вірш «Вже зеленіє синій сніг» (1963), наскрізь сучасний інвективний пафос якого монументалізується, підно­ситься над історичною миттю «вийнятим» із цієї миті ху­дожнім образом народу:

...П'явки із черевом китів,

Іхтіозаври кабінетів,

Вам не минути в часолеті

Моїх неспинних слів-катів!

Кривавсь, мій гніве, чорно, тлусто,

Кривавсь вогнем своїх щедрот,

І дмухай в світ, і дмухай в людство,

В мій кукурудзяний народ![17]

«Мій кукурудзяний народ» – цей образ настільки етично глибокий, віковий, художньо достатній, що, звичайно, вихо­дить за межі асоціацій з хрущовськими безумами. Він від­повідає всьому українському родові в його незлобивому тру­довому бутті, так само величному, як і упослідженому. Це вже – інша реальність, над якою не владні жодні ідеологічні химери доби, що викликали у поета щире громадянське обу­рення.

Здається, Вінграновському байдуже, з чого видобувати поетичний зміст, що блискуче продемонстровано віршем «У синьому небі я висіяв ліс...», де все – небо, море, птиці, стебла, фантазії і мрії – з волі художника і його почуття, яке ось зараз і саме так себе виявляє:

Дубовий мій костур, вечірня хода,

І ти біля мене, і птиці, і стебла,

В дорозі і небо над нами із тебе,

І море із тебе... дорога тверда[18] .

Хто «ти» – «любов моя люба»? Кохана? Україна? Доля? Душа? Будь-яка конкретизація цього розлитого в навко­лишньому світі образу почуття збіднює його. Він універсаль­ний, бо відбиває стан душі – тонкої, чуйної, сповненої лю­бові і до жінки, і до вітчизни,– до життя в усій його величі. Стан душі, яка сама себе пізнає в дзеркалі світу. Це – «тверда», надійна дорога, бо чим більше віддається, тим більше лишається.

К-во Просмотров: 257
Бесплатно скачать Курсовая работа: Образний світ поезії шістдесятників