Курсовая работа: Оксана Забужко "Сестро, сестро" - художньо стильові особливості твору

Оксана Забужко - автор прози і поезії, філософ, яка вільно володіє, окрім рідної української, ще чотирма мовами - англійською, польською, французькою і російською.

Оксана Забужко народилася в Луцьку. Вчилася на філософському факультеті Університету Тараса Шевченка у Києві.

Її називають неокласиком.

Народилася 1960 року в Луцьку. Закінчила філософський факультет Київського університету та аспірантуру Інституту філософії НАН України. Кандидат філософських наук. Віце-президент українського ПЕН-клубу. Автор поетичних збірок “Травневий іній” (1985), “Дириґент останньої свічки” (1990), “Автостоп” (1994), “Новий закон Архімеда” (2000), повістей “Інопланетянка” (1992), “Казка про калинову сопілку” (2000), роману-бестселера “Польові дослідження з українського сексу” (1996, 1998, 2000, 2002), філософських досліджень “Дві культури” (1990), “Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період” (1992, 1993), “Шевченків міф України: спроба філософського аналізу” (1997, 2001), книги вибраних есеїв “Хроніки від Фортінбраса” (1999, 2001), та публіцистичного збірника “Репортаж із 2000-го року” (2001). Живе і працює в Києві. Роман “Польові дослідження з українського сексу” видано в Угорщині, Чехії та Росії. Твори О. Забужко готують до видання в США, Німеччині та Польщі. У 2002 році було знято фільм за книжкою “Хроніки від Фортінбраса”. У видавництві “Факт” у лютому 2003 року з’явилася збірка повістей та оповідань “Сестро, сестро”.

Всім відомо, що література — це відображення душі народу.[[2] ].

Покоління Оксани Забужко – це справді свободне покоління в українській історії. Парадокс прози письменниці, серед інших ознак і якостей, полягає в тому, що у ній чоловіче, мужське подається, як правило, з не меншою художньою чутливістю, ніж жіноче. Жіноче тут – у пронизливому ліризмі самої оповіді. Твори Оксани Забужко «Сестро, сестро», «Дівчатка», «Казка про калинову сопілку», «Я, Мілена» та ін. вже встигли завоювати любов читачів і визнання критиків в Україні та за кордоном[[3] ].

Скільки хто не писав би про Оксану Забужко, постать цієї української письменниці не перестає бути цікавою і неординарною.

Автрка намагаэться описати цікавий світ жінок, який рухається за своїми законами. В українській міфології є жіночі обряди, до яких не допускали чоловіків, традиції, які баба передавала мамі, мама – доньці. Це - замкнений світ, певна субкультура.

1.2 Феномен сучасної української жіночої прози

Термін “жіноча література” та споріднені з ним “жіноча проза”, „жіноча поезія”, “жіноче письмо” є досить проблематичним, оскільки саме його існування випливає з питання про те, чи означує стать літературну творчість.

У працях багатьох дослідників звучить думка про неможливість поділу літератури за статевою ознакою. Типовою в цьому випадку є пропозиція поділяти літературу на “добру” й “погану”, а не на “чоловічу” й “жіночу”. Причиною неприйняття терміна “жіноча проза” є насамперед традиційно закріплене в патріархальній культурі значення “жіночості” як “меншовартості”. Російський критик М.Зав’ялова іронічно характеризує коріння цього стереотипу: “Так навіщо ж цей поділ на чоловічу й жіночу літературу? Може, й немає її зовсім, а є погана й добра? Під останньою, правда, розуміється, що “ця ваша жіноча література погана, і ви намагаєтеся виторговувати собі пільги”. А ще мається на увазі, що це питання треба закрити і не дошукуватися того, чому жіноча література погана” [[4] , с.8].

Шкодить самоусвідомленню жіночої прози як явища ототожнення її з так званою “дамською” (“рожевою”) масовою літературою, де “жіночими романами” називають мелодрами зі стереотипною сюжетикою і калькованими персонажами, адресовані, як правило, жіночій аудиторії О.Забужко надзвичайно влучно схарактеризувала такі твори як “жіночі романи a-la “она задрожала в его объятиях” [[5] , с.15]. Такі твори втілюють патріархальні стереотипи жіночності як пасивності, розчуленості.

Письменникам доводилось по-своєму трактувати документальні факти, проникливіше дивитися на них, збагачувати їх силою художньої фантазії. Багатство, поліваріантність можливостей інтерпретувати історичну особу з її неповторним, сокровенним індивідуальним світом давали асоціативно-психологічна структура твору, його монологічна форма, де переважав інтерес письменника до психологічного пізнання людини, душевної боротьби, подолання суперечливих настроїв і почуттів.

Літературознавці розділяють правду оповідання на дві складові – історичну й художню, при цьому першу трактуючи як беззастережно достовірну, а другу як цілком вимислену, хоча й не протиставляють одну одній.

Аналізуючи оповідання О.Забужко «Сестро, сестро», відзначаємо, що їх особливістю є поліваріантність у співвідношенні історичних реалій і художньої інтерпретації[[6] ].

У сюжетній тканині твору історичні події посідають відчутне місце, проте виступають вони не стільки рушійною силою, скільки тлом є світовідчуття, історичні елементи у оповіданні «Сестро, сестро» вказують на час дії, а обставини, місце дії, конфлікт, сюжет, персонажі .

Художнє образотворення у невеличкому оповідання О. Забужко еволюціонувало від белетризованого життєпису-хроніки до розширення амплітуди психологічного аналізу історичних подій, та до опису світовідчуттів сестри, соціальних чинників її поведінки.

Для розкриття етапів життєвого шляху Дарки та її батьків автор О.Забужко використовує асоціативно-ретроспективні екскурси, до внутрішнього світовідчуття героїні.

У оповіданні моделювання історичних подій ще збагачується узагальненнями через призму дитячих вражень. Автор допускає хронологічні та просторові зміщення подій, домислючи численні побутові епізоди з метою досягнення художніх акцентів, аналогій, узагальнень.

Авторська винахідливість, оригінальність проявлялися у групуванні персонажів, у їх розташуванні в межах певної групи. О.Забужко вдало змальовує родину та зіставляє представників НКВД. Вона подає характеристику кожного персонажа оповідання, збагачує їх своїми стосунками, розмовами, відгуками.

Народнопоетичні рецепції проявлялися не лише в інтертекстуальності мотивів і сюжетів чи аплікативному цитуванні народної образної мови, а й у посиленні національного колориту, художньому моделюванні моральних якостей, внутрішнього світу персонажів, у досягненні синтезу героїки й романтики, реалістичного й фантастичного способів зображення.

Проблематичним у сучасній літературознавчій науці є й розрізнення жіночої та феміністичної літератури. У розгляді цих термінів виділяється насамперед тенденція їх взаємного зближення (інколи ототожнення). Таку точку зору висловлює, наприклад, Х.Стельмах, визначаючи „феміністичність” роману польської письменниці Ясміни Тешанович “Сирени” таким чином: „жінка перестає бути зображуваною, вона зображує себе сама “Я” наративне є жіночим, коли виявляє свою стать, внутрішні і конкретні знання про буття жінкою...” [[7] , с.321]. Полярну позицію займає білоруська дослідниця А.Усманова, яка подає приклад суворого, „жорсткого” тлумачення феміністичного мистецтва („це, перш за все і в найбільшій мірі, політика засобами мистецтва” [[8] , с.45]. Вона вважає, що говорити про феміністичність художніх творів можна лише тоді, коли жінка-автор у позамистецькій дійсності висловлює чітку феміністичну позицію, – тоді в її мистецтві фемінізм буде усвідомлюватися “як маніфест, як програма, як ідеологія, котра потім кодується в художніх формах” [7, с.45]. Якщо така маніфестація фемінізму відсутня, то творчість цієї авторки треба трактувати не як феміністичну, а як жіночу. Аналогічним є погляд лінгвіста І.Сандомирської: феміністичною є “...та література, яка сприяє соціальному визволенню жінки” [[9] , с.243]. В американському літературознавстві науковці досить часто пропонують розрізняти поняття “феміністичне” (feminist) і “жіноче” (female) письмо: якщо перший з термінів передбачає зв’язок з політичним дискурсом, то другий апелює до ґендерної відмінності.

1.3 Методологія дослідження творчості О. Забужко

Проблема людини, коловороу її життя є центральною в сучасній гуманітарній думці, що пережила справжній „антропологічний поворот” у ХХ столітті, ще на світанку якого німецький філософ, засновник філософської антропології М.Шелер проголошував: „в жодний період історії людина не була такою проблематичною, як у наш час” [[10] , с.98]. Саме „некласична філософія” (“філософія життя”, екзистенціалізм, герменевтика, психоаналіз, персоналізм тощо) переключила увагу гуманітарної думки з гносеологічної проблематики на дослідження підвалин людського буття.

Західноєвропейська „некласична” філософія у визначенні особистості акцентує її індивідуальну природу наприклад, визначення німецького мислителя Е.Фромма: “Під особистістю я розумію цілокупність як успадкованих, так і набутих психічних якостей, що є характерними для окремо взятого індивіда і які роблять цього окремо взятого індивіда неповторним, унікальним” [[11] , с.71] або ж метафізичний вимір (за визначенням неотоміста Ж.Марітена, „особистість є субстанцією, що характеризується наявністю душі як субстанціальної форми й живе не лише біологічним та інстинктивним, але також інтелектуальним та вольовим життям” [[12] , с.241].

Для М.Бердяєва особистість є релігійно-духовною категорією: “Особистість є Божа ідея і Божий замисел, що виникли у вічності”, “особистість – духовна і передбачає існування духовного світу” [[13] , с.62].

Трактування образів людини пов’язано з розумінням художньої концепції – висловив В.Воронов, зауваживши, що вона „не розсудкова, умоглядна побудова”, а „виражена об’єктивно в художньо-образній системі твору з її багатозначним смислом, іноді лише інтуїтивно наміченим у глибинах словесної тканини твору” [[14] , с.96].

Те, що художня концепція особистості не існує окремо від твору, а „розчиняється” в образній тканині, не суперечить думці про її роль як інтегруючого елементу в естетичній цілісності – думці, яку обстоюють багато вчених наприклад, М.Жулинський, В.Марко, Д.Марков та інші.

Художня концепція особистості знаходить своє вираження і в сюжеті, і в композиції, і в жанровій специфіці, і в оповідній структурі, і в характеристиці персонажів конкретного літературного твору.

Той факт, що оповідання є сучасним літературним жанром, робить це дослідження досить актуальним. Окрім того, тема даного розшуку наслідує сучасну тенденцію розглядати всі явища на межі кількох наук, а саме на межі лінгвістики, літературознавства, художньої стилістики тощо.

Ще в середині ХХ сторіччя виникнули такі нові напрямки дослідження тексту, як лінгвістика тексту та його інтерпретація. Усе почалося з того, що дослідники розглянули речення в пошуках одиниці тексту не як суму слів, а як компонент тексту. Потім мовознавці зайнялися вивченням структурних одиниць, більших за речення: фрази, абзаца та тексту в цілому. Розглядання тексту як внутрішньо єдиного явища поставило вивчення художнього твору на зовсім інший рівень. З’явилося багато лінгвістичних робіт, присвячених вивченню мови або стилю художнього твору. Але згодом прийшли до розуміння того, що вживання традиційного категоріального апарата мовознавства для стильового аналізу художнього твору не дає бажаного результату.