Курсовая работа: Организація соціального проектування в Україні
Важливим моментом було визначення орієнтирів у з’ясуванні того, на чию допомогу і підтримку можуть розраховувати інваліди. Найбільш надійними помічниками визнані рідні й близькі, потім іде держава, надія тільки на себе, на допомогу громадських фондів, комерсантів і оточуючих. Ті, хто має друзів – інвалідів, вважають, що їм необхідно більше розраховувати на державу, рідних і близьких. А ті, хто не має друзів з фізичними вадами, рекомендує їм розраховувати на самих себе чи оточуючих. Ті, хто не може допомогти, пропонують інвалідам розраховувати на суспільні фонди; ще більше наполягають на цьому ті, кому важко визначитися.
Отож, можна зробити висновок про те, що в цілому соціальна установка на інвалідів характеризується неоднозначністю, суперечливістю та негативністю щодо об’єкту сприйняття. Тому для формування позитивного відношення до інвалідів необхідно:
1) змінити ціннісні орієнтації соціального оточення;
2) ставити і вивчати проблеми соціалізації інвалідів.
I.2 СІМ’Я І ПРОБЛЕМИ ІНВАЛІДНОСТІ
Напередодні другого тисячоліття усвідомлюється необхідність побудови цивілізованих, гуманних стосунків у суспільстві, що великою мірою ґрунтуються на основі духовного досвіду народу, милосердному, співчутливому ставленні до ближнього, особливо до людей, які потребують соціальної допомоги і підтримки внаслідок інвалідності. На фоні протиріччя значно зросли труднощі сімей, які виховують дітей з вадами психофізичного розвитку та дітей, яким встановлено інвалідність.
Найтяжчим для батьків є період, пов’язаний з народженням дитини з вадами психофізичного розвитку. Перші труднощі виникають в сім’ї при встановленні діагнозу, коли батьки потребують духовної і психологічної підтримки, кваліфікованої консультації стосовно хвороби або вади дитини, повної інформації про її наслідки як для дитини, так і для сім’ї.
Стресова ситуація поглиблюється тим, що батьки залишаються наодинці зі своїми проблемами і бідами. Медична таємниця не дозволяє отримувати у лікарів інформацію про інших батьків, які мають подібні проблеми. Часто мами випадково, від інших людей взнають, що їхня дитина має право на отримання пенсії, але при цьому не знають, до кого звернутися, хто може вирішити питання соціальної допомоги.
У дошкільні роки більшість матерів дітей-інвалідів усвідомлюють, що втрачають роботу, тому що змушені сидіти вдома і доглядати за дитиною. Все своє життя мати присвячує дитині, весь тягар сімейних справ, пов’язаних з лікуванням доньки чи сина, лягає на її плечі.
Другий життєвий цикл сім’ї часто виявляється вирішальним для батьків, особливо для тих, у кого дитина психічно хвора або з глибокою розумовою відсталістю. Чоловіки здебільшого не витримують психологічного навантаження і залишають такі сім’ї.
У дошкільні роки виникають кризові ситуації, пов’язані з госпіталізацією дитини, тимчасові чи стійкі психічні травми внаслідок того, що дитина, особливо маленька, відривається від сім’ї, особливо від матері, опиняється у незнайомому середовищі, залишається з іншими людьми, почувається покинутою. Цей стан посилюється операцією, фізичним болем, загальним важким фізичним станом і медичними процедурами, які викликають у неї острах, а іноді і додатковий біль.
Батьки дітей від трьох до п’яти років із збереженим інтелектом постають перед проблемою – як планувати навчання дитини, де їй навчатися: у масовому садку, а потім у загальноосвітній школі, чи у спеціалізованому садку, а потім у інтернаті чи загальноосвітній школі.
Спеціалізований дошкільний заклад для будь-якої категорії дітей , як правило, один на місто. Батьки часто вимушені долати великі відстані, возячи дитину у садок, що шкодить здоров’ю і так ослабленої дитини, забирає час у батьків. Не всі спеціалізовані садочки укомплектовані необхідним обладнанням, допоміжними засобами і не всі педагоги мають спеціальну підготовку для роботи з неповноправними дітьми.
У перші роки життя дитини батьки є її першими вихователями. Саме у цей період вони потребують державної допомоги, що може бути надана у різних формах, як: надання батькам матеріальної допомоги у вирішенні практичних завдань, необхідної інформації і навчання їх спеціальним навичкам, особиста підтримка і консультування.
У батьків, діти яких страждають на різні недуги, виникає необхідність у контактах з багатьма закладами і установами. Вони можуть спочатку не орієнтуватися в складній системі соціальної допомоги дітям-інвалідам, тому постає питання координації такої взаємодії соціальним працівником.
Проходження психолого-медико-педагогічної консультації є стресом як для батьків, так і для дітей. Батьки відчувають розгубленість і пригніченість, відмовляються віддавати дітей до інтернатів, сидять з ними вдома або ж скрізь беруть із собою. Для батьків віддати дитину в інтернат означає назавжди відмовитись від неї.
Діти з вадами психофізичного розвитку, як правило, навчаються у спеціальних навчально-виховних закладах саме тому, що у батьків немає альтернативи. Але часто сама дитина відмовляється жити в інтернаті. Необхідність відриву від сім’ї викликає у неї небажання залишатися в інтернаті, що пояснюється також утриманням там дітей з різним рівнем порушень психічного і розумового розвитку. Батьки бояться, що їхня дитина залишиться поза увагою вихователів, і тому йдуть на компроміс – кожен день возять дитину на заняття в інтернат.
У батьків дітей з порушенням зору або слуху є можливість віддати дитину у загальноосвітню школу. Однак їм важко прийняти правильне рішення і в прийнятті його вони втрачають час.
Отже, у цей період в інтересах дитини батькам необхідна інформація про форми спеціальної освіти. Становлення дорослої людини – це довготривалий, поступовий процес, який ускладнюється і утруднюється для багатьох підлітків наявністю у них фізичної чи розумової недостатності і реакцією на них інших людей і суспільства. Ця сфера розвитку дітей може бути розподілена за такими напрямами:
- профорієнтація;
- участь у плідній, суспільно-корисній праці;
- особиста самостійність;
- участь у громадському житті, активність у соціальній діяльності і галузі дозвілля;
- домашній побут.
Після закінчення навчального закладу батьки стикаються з такою проблемою, як вступні іспити до вищих навчальних закладів. Ті діти, які навчалися у школах-інтернатах, позбавлені досвіду складання іспитів. Кожна така подія є великим психотравмуючим чинником для багатьох здорових дітей, а тим більше для дітей хворих.
До таких абітурієнтів має бути індивідуальний підхід, їм треба надавати більше часу для виконання контрольних тестів, потрібні витримка і тактовність на усних іспитах.
Навчання у вищому навчальному закладі може викликати додаткові проблеми: необхідність для матері звільнитися з роботи або змінити режим праці для того, щоб супроводжувати дитину з порушенням зору чи опорно-рухового апарату до навчального закладу, допомагати у навчанні.
Більшість хронічно хворих дітей і дітей-інвалідів після закінчення інтернату залишаються вдома наодинці, їхня самотність і безпорадність турбує батьків, і тут знову виникає ситуація дефіциту інформації. У батьків немає відомостей про місцезнаходження благодійних фондів і організацій, які б могли допомогти їхній дитині створити нове коло спілкування, нову життєву ситуацію.
Доглядати за важкохворими дітьми старшої вікової групи батькам дуже важко: дитину не підняти, як раніше; годувати треба більше, а пенсії не вистачає; роки вже не молоді, та й здоров’я від постійних нервових і фізичних перевантажень гіршає. У цей період також загострюються проблеми, пов’язані із статевою сферою, із взаємостосунками між хлопчиками і дівчатками.
Досвід розвинутих країн світу ілюструє необхідність поступового, виваженого підходу до ідеї інтеграції людей з обмеженими психофізичними можливостями у суспільство, що базується на створенні певної громадської думки у суспільстві про інвалідів, соціальних умов для реалізації їхніх збережених можливостей і здібностей, системі соціальної роботи, яка центрована на сім’ї.