Курсовая работа: Основні закономірності суть і наслідки початкових етапів та процесів українського державотворення

З виникненням патріархального родового ладу в середині суспільства розпочався поступовий процес концентрації суспільного багатства, головним чином худоби, в руках робочої знаті. З часом ці багатства зосереджуються в руках окремих сімей, а потім і окремих осіб.

В період неоліту і енеоліту родові общини об’єднувалися в племена, що займали певну територію, мали свою мову, звичаї, традиції, самоврядування. Племена очолювали ради родових вождів – старійшин. Останні користувалися авторитетом влади. Вони розділяли між родами племінні угіддя для полювання, скотарства, землеробства, визначали місця для спорудження жител, розв’язували суперечки між родами і племенами. На сучасній території України налічувалося сотні багатолюдних груп племен як землеробських так і скотарських. Ці племена названі загальною назвою трипільськими.

Археологи дослідили не менше сотні великих трипільських поселень (полісів) в т.ч.: Трипільське, Червонохутірське, Бортницьке на Київщині, Луко-Врублевецьке і Кадиївське на Хмельниччині; Володимирськеі Гренівське на Кіровоградщині; Борисівське і Сандрацьке на Вінниччині; Середньостогівське на Дніпропетровщині; Усатівське на Одещині та ін. Ці поліси розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних горбах. Деякі поселення мали оборонні рови і вали.

Активне формування трипільської спільноти відбувалося на сучасній території України на базі синтезу місцевих і прийшлих етносів. Археологи та антропологи доводять, що носіями трипільського суспільства були середземноморське та північночорноморське населення. Уже в V – VI тис. до н.е. осілі трипільці населяли середнє Подністров’я й басейн Південного Бугу. Протягом другої половини ІV – ІІІ тис. до н.е. вони просунулися на Верхнє Подністров’я, Волинь, у басейн Середнього Дніпра і на частину території Лівобережжя. У цей час помітно збільшилися розміри трипільських поселень, житлових та господарських споруд. У 70-хрр. ХХ ст. було відкрито декілька великих полісів (протоміст) на території Черкаської області. Вони займали територію 150-450 гектарів. У таких містах проживало до 20 тисяч населення. Вважається , що такі поліси були столицями племінних об’єднань. На наш погляд це були замкнені спільноти, які мали свою організацію суспільства.

В основі суспільного устрою трипільських племен були матріархальні, а згодом і патріархальні родові відносини. Про це свідчать численні археологічні знахідки, зокрема, статуетки чоловіків із жезлами в руках, як символ влади і певного соціального стану.

Зі збільшенням чисельності трипільського населення, виділенням нових племінних груп і розширенням території, з одного боку, та зростанням внутрішньо общинного і міжобщинного поділу праці та обміну – з другого, господарсько-суспільна організація племен ускладнюється. Виникають міжплемінні об’єднання племен окремих районів. Більшість дослідників доводять що таких об’єднань було щонайменше три: в Подніпров’ї, Побужжі та Подністров’ї. Своєрідність матеріальної і духовної культури окремих трипільських міжплемінних об’єднань зумовлювалась відмінностями та особливостями їх культурно-історичного середовища. Ці об’єднання мали тісні зв’язки між собою. Племена Подніпров’я та Побужжя в мирні, а часом у ворожі стосунки з войовничими середньостогівськими племенами Лівобережжя. Про ворожі стосунки свідчать поховання озброєних чоловіків, загиблих в бою (серед таких є багато з потрощеними черепами). Вони мали густо розфарбовані червоною охрою голови, обличчя і тіла. Думається що то була ритуальна військова косметика ще за життя воїна. Існування цього обряду підтверджують антропоморфні статуетки воїнів із розписаними фарбою головами.

Виходячи з вищезазначеного можна стверджувати, що лад трипільського суспільства був близький до військової демократії – перехідної ланки до держави. Багато дослідників доводять що трипільська цивілізація стала основою утворення держави Аратти (Оріяни, Оратанії). Землеробсько-скотарська культура давніх українців мала всі атрибути держави: військові дружини для охорони городищ, поселення (поліси - міста), писемність, календар, своєрідну релігію, мистецтво. Трипільська цивілізація мало в чому поступалася раннім цивілізаціям Стародавнього Сходу.

Скіфо-сарматська держава: суспільний і державний лад (VIII ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.)

Скіфія (Скитія) – велике суспільно-політичне об’єднання племен і їх союзів: неврів, будинів, меланхленів, калліпідів, олазонів, ольвіополітів, борисфенітів, танаїтів та ін. За легендою, наведеною Геродотом у ІV книзі “Історія”, Скіфія поділялася на племінні групи – авхатів, катіарів, тресніїв, каралтаїв, назви яких походили від синів предтечі цього народу – царя Таргітія. Як свідчить Геродот, на території нинішньої України жили скіфи орачі, скіфи землероби, скіфи кочовики (скотарі) і царські скіфи, які панували над всіма іншими. Виникла Скіфія у VIІІ- VIІ ст. до н.е.

Царські (або панівні) скіфи, перебуваючи на останньому щаблі первіснообщинного ладу й відіграючи панівну роль серед племен, утворили свою державу, засновану на військовій демократії. Найважливіші питання життя держави розглядалися на зборах воїнів. Особлива роль при цьому належала скіфським воєначальникам (царям, базилаям, василевсам). Авторитет і вплив цих осіб особливо зріс під час скіфо-персидських воєн кінця ІV ст. до н.е. Під їх керівництвом відбувалася консолідація всіх скіфських племен. Найбільша заслуга в цьому царя Атея, який, усунувши інших вождів, узурпував владу, надану йому воїнами союзу племен. З їх допомогою він перетворив Скіфію на могутню імперію з центром на нижньому Дніпрі (біля нинішнього м. Нікополя). У цей період Скіфія зазнала розквіту. Вона була рабовласницькою державою з визначеною територією, добре розвиненим землеробством, скотарством та ремеслами. Виробництво в ній було товарного характеру.

Як свідчить Геродот, Скіфія поділялася на адміністративно-політичні території (області), в округах кожної з яких було святилище бога війни Ареса (Арея), а також на менші адміністративно-територіальні одиниці (номи) на чолі з номархами (управителями).

Царська адміністрація, панівні класи постійно посилювали тиск на землеробські і скотарські племена (вважаючи їх своїми рабами), що призводило до загострення соціальних суперечностей. Останні послаблювали скіфське царство. Цим скористалися зовнішні сили (македоняни, сармати, тощо). В результаті цього скіфська держава в ІІІ ст. до н.е. розпалася і поступово зникла. На її основі виникли нові суспільно-політичні утворення.

Особливості розвитку суспільних зв’язків у Північному Причорномор’ї (в VІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.)

Окрему частину історії суспільно-політичного розвитку на території сучасної України становить Північне Причорномор’я. В умовах становлення скіфської держави активну участь у державотворенні брали греки, які у цей період здійснювали колонізацію регіону. На цій території були засновані міста (поліси) Басисфеніда, Тіра, Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Феодосія та ін. Кожне місто мало свою полісну організацію за різними формами правління: монархії, демократичні і аристократичні республіки. Але ці полісні організації створювалися рабовласниками та іншими, переважно заможними, громадянами мі ст. Раби перебували в пригнобленому становищі.

У містах-державах найвищим органом управління були народні збори всього вільного грецького населення. Іноземці та жінки не мали права участі у народних зборах. В результаті цих зборів створювалися різні органи управління, призначалися посадові особи і здійснювався контроль за їх діяльністю. Цих посадових осіб називали кубернетами або магістрами. Останні представляли виконавчу владу і виконували управлінські функції в державній, політичній, економічній, культурній та інших сферах життя. У 80-х рр. V століття до н.е. грецькі поліси об’єдналися в одну державу – Боспорське царство. Верховна влада в царстві належала архонтові (василевсові). Останні видавали закони для всього об’єднання міст-держав, які не порушували їх політичного ладу.

Період найбільшого економічного і культурного розвитку Боспорської держави припадає на ІV-ІІІ ст. до н.е. Головну роль в господарствах міст-держав відігравали ремісники і торговці, другорядну – землеробство, скотарство, рибальство. Останні види діяльності були переважною справою скіфів, таврів, зокрема. Торгівля була важливим зв’язуючим чинником двох держав – Скіфії і Боспору.

В ІІ ст. до н.е. Боспорську державу спіткала гостра соціально-економічна криза, посилена загрозою з боку Скіфської держави. Ця загроза змусила Боспорського царя Перисада V близько 107р. до н.е. звернутися за підтримкою до понтійського царя Мітрідіата VI Євпатора. На основі угоди Боспорського держава стала складовою частиною Понтійського царства. У цей же період на всю територію Причорномор’я зазіхала Римська імперія. В результаті третьої війні Понтійської і Римської держав в 63 р. н.е. Боспорська держава перейшла в залежність до Риму.

В ІІ-ІІІ ст. н.е. Римська імперія переживала кризу, що послабило її владу в окремих регіонах в т.ч. і в Боспорській державі. Цим скористалися готи, борони, гуни та інші народи, які повадилися на південь нинішньої України і призвели до остаточної загибелі Боспорської держави.

Велике переселення народів на території України і його вплив на суспільні зв’язки першої половини І тисячоліття н.е.

В перші століття н.е. після занепаду Скіфської і Боспорської держав на території України з різних частин (регіонів) Європи і Азії стали проникати різні народи. Переважно римські і грецькі автори називають германців: кельтів, готів, вандалів (венедів), варяг, угрів, болгар, гунів, аварів тощо. Так, в кінці ІІ ст. н.е. германський союз племен готів, який перебував між Одером і Віслою і тиснений римлянами, змушений був мігрувати на південь через Полісся нинішньої України і заселяє територію між Дністром і Дунаєм. На цій території вони утворюють свою державу, яка ґрунтувалася на принципах військової демократії. Цю державу Східно-Римська імперія використовувала для боротьби із слов’янськими племенами.

В ІV ст. гуни (народ урало-алтайського чи тюрко-фіно-монгольського походження) витіснили готів з України за Дунай. Пізніше в середині V ст. під керівництвом царя Аттіли переселяються далі на захід. На зміну гунам прийшли нові народи: болгари, а за ними авари. В VІ ст. болгари засновують на нинішньому Дунаї в колишній римській провінції Мезії свою державу. Так само це роблять угро-фіни.

Життя і суспільний лад цих народів перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу. Ці народи займалися традиційними для тієї епохи видами господарювання: кочовим скотарством, мисливством, рибальством, збиральництвом дарів природи, обміном (торгівлею). Ці ж народи зробили відчутний культурний і політичний вплив на життя і побут, культур місцевого населення тодішньої України, сприяли новим тенденціям етногенезу українського народу тієї епохи.

Слов’янський період в розвитку української державності. Держава Антів (ІІ ст. до н.е. – VІІ ст. н.е.)

“Слов’яни” – назва споріднених народів, які проживали в Європі. Дослідники цих народів виділяють три гілки слов’ян – західну, південну і східну. Ранні писемні відомості про життя слов’ян містяться у творах К.Тацита, Плінія Старшого, Клавдія Птоломея, Прокопія Кесарійського, Маврикія Старшого та ін. Східні слов’яни заселяли нинішню, переважно Правобережну Україну. Витоки історії східних слов’ян відносяться до рубежів бронзового і раннього залізного віку.

Крім загальної назви “слов’яни” стародавні писемні джерела називають їх венедами, склавинами, антами, полянами та ін. Арабські автори східнослов’янські землі розділяють на Куявію, Славію, Артанію. Деякі дослідники ототожнюють Куявію з “Руською землею”. Готський письменник Іордан (551р.) писав, що анти, венеди і словени походять з одного племені. Анти були найчисленнішою групою народів, навколо яких утворився Антський союз племен.

Після розпаду держави гунів і смерті Аттіли (453р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор’ї. Прокопій Кесарійський зазначає, що в першій половині VІ ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азовського моря). Разом із спорідненими склавинами вони займали величезні простори від Грону та верхньої Одри на заході до Сейму – на сході. На цій території в ІІ ст. – на початку VІІ ст. склалося об’єднання –Черняхівська культура, пам’ятки якої свідчать про дуже високий для того часу рівень соціального розвитку. Археологами досліджено понад 2 тис. поселень цієї культури або культури антів. Вони засвідчували порівняно високий рівень орного землеробства, скотарства, ремісництва. Цей союз слов’янських племен підтримував зв’язки з сусідами: готами, аланами. Вони торгували з ними хлібом, худобою, медом, воском, хутрами, рибою, рабами.

Основою економіки антських племен було орне хліборобство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила зародження державної структури, на чолі якої стояли зверхники – царі, імена яких дійшли до сучасників, зокрема, такі як Ардогаст, Межимир, Доброгаст, Пирогаст та ін. Псевдо-Маврикій пише, що анти не мали єдиного глави держави. За Менандром південні слов’яни наприкінці V ст. корилися волі князів, а всіх їх очолював Давріт. З ним і “найважливішими князями слов’янського народу” вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов’ян. З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов’ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта перебували князі, які правили на місцях. З цього випливає, що влада антських царів не була абсолютною. Царі разом з князями, які очолювали княжіння, вирішували питання зовнішніх зв’язків і проблеми внутрішні. Князі радилися із своїми народами. Це дало грецьким авторам твердити що анти “живуть у народоправстві”. Ця демократія антів мало чим відрізнялася від попередніх періодів розвитку українського суспільства. Народні збори (віче) вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави.

Антський союз племен проіснував до 600-х рр. На його основі утворилося ряд нових союзів племен (княжінь): дуліби, білі хорвати, поляни, древляни, сіверяни, тиверці та ін. Основою цих племінних союзів була сільська община, яка складалася з одного або декількох селищ (поселень).

Община володіла всією землею, члени якої займалися землеробством, скотарством, різними ремеслами, торгівлею. Центрами торгівлі стають укріпленні городища, які згодом перетворюються у міста. Останні, стають адміністративними і політичними осередками. Такими були Іскоростень у древлян, Київ у полян, Чернігів у сіверян, Білгород у тиверців, Олешшя в уличів, Теребовля у волинян і дулібів, Ужгород у білих хорватів. Для регулювання відносин у цих містах створювалися суспільні організації – віче, рада старійшин, князівська дружина тощо.

Вище зазначене дає право стверджувати що у слов’ян були створені додержавні суспільні організації, які стали фундаментом майбутньої держави Русів.

Утворення держави Русів і етапи її розвитку. Суспільний і державний лад (VІ ст. – XIV ст.)

Розвиток матеріальної і духовної культури слов’ян в епоху раннього середньовіччя зумовили переростання племінних союзів у державні об’єднання (князівства). У VII – IХ ст. в суспільстві давніх слов’ян відбулися глибокі економічні і соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували владу в своїх руках. Протягом VIIІ – IХ ст. у Середньому Подніпров’ї сформувалося державне об’єднання Руська земля, в яку увійшли землі полян, древлян і сіверян. Не вдаючись до полеміки і дискусії зазначимо: державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст. Цю державу очолив князь Кий на честь якого і було пізніше названо місто Київ.

Розташований у вигідному географічному місці, де перетиналися торговельні шляхи, він став головним політичним центром усіх східних слов’ян. Консолідація слов’янських княжінь навколо Києва спричинила появу нової держави – Русі. Наукова назва “Київська Русь” з’явилася значно пізніше. Сучасники ж назвали свою державу “Руською землею” або “Руссю”, а з ХІІ ст. – “Вкраїною”.

На першому етапі державотворення у Русів переважали організаційні риси, властиві княжінням. На жаль, цей період розвитку державності залишається маловідомим через відсутність певних історичних джерел. Більше оповідають літописці про другу половину ІХ-ХІІ ст., коли в Русі верховна влада зосереджувалася в руках великого князя київського. Київські князі Аскольд і Дір здійснювали походи на Візантію і змушували останню укладати вигідний Русам мир. Є відомості, що ці ж князі вели тривалу боротьбу проти печенігів, дунайських болгар, уличів, древлян та ін. згідно літописних даних Аскольд і Дір були вбиті у 882р. варязькою дружиною, яку очолював Олег. Ним же був захоплений Київ, який за свідченням літописця був оголошений “матір’ю городів руських”. До Русі були приєднані Новгород-сіверська держава, якою керував Рюрик.