Курсовая работа: Основні закономірності суть і наслідки початкових етапів та процесів українського державотворення
У 964році на чолі держави став Святослав Ігоревич, який коротке своє правління провів у постійних походах і війнах. Було розгромлено Хазарський каганат, Волзько-Камську Булгарію, приборкано народи Північного Кавказу і Східного Криму тощо. Цим він розширив територію держави Русів.
Після загибелі Святослава (972р.) і кількарічної міжусобиці Великим князем Русі став Володимир Святославович. Під час його правління в загальних рисах завершилося формування держави. З 980 р. розпочався третій період, який увійшов в історію як період розквіту. Він припадає на час князювання Володимира Святославовича і Ярослава Володимировича. Діяльність цих князів була спрямована на зміцнення внутрішнього порядку й міжнародного становища Русі. Разом з цим, в цей же період з’являлися ознаки політичної роздробленості спричинені економічним зростанням удільних земель. Феодальне роздроблення спричинило розпад Русі на багато дрібних князівств.
Після смерті Мстислава Володимировича (1132р.) утворилося Галицьке, Володимир-Волинське, Київське, Переяславське, Тмутараканське, Чернігово-Сіверське та інші князівства. Ці процеси поклали початок четвертому періоду розвитку Русі. Політичну роздробленість спричинило кілька факторів: а) великі простори держави та етнічна неоднорідність населення; б) зростання великого феодального землеволодіння; в) відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади; г) зміна торгівельної кон’єктури, занепад торгівлі; д) постійні напади кочовиків (печенігів, половців, татар).
Найбільшим і наймогутнішим серед удільних князівств було Галицько-Волинське (1199р.). Значного розвитку ця держава досягла за правління Данила Романовича (1205-1264рр.), прозваного Галицьким. Він і його наступники в складних умовах творили державний лад і право на цій землі.
В процесі розвитку держави Русів на кожному із її етапів основою суспільства було автохтонне населення.
На початку становлення держави Русів суспільство мало чим відрізнялося від суспільного ладу княжінь. Суспільство або община, за “Руською правдою”, поділялися на дві основні групи людей: а) людей (“людінов”), або вільних общинників; б) “луччих мужів”(княжих мужів), до яких належали дружинники, місцеві князі, верхівка общини та ін. Найчисленнішою суспільною верствою Русі були вільні общинники (селяни). Їх ще називали смердами.
В процесі захоплення земель київськими князями змінюється і природа власності. Общинне і сімейне землекористування замінюється на приватну власність великих князів. Частину приватних земель князі передавали своїм управителям, дружинникам, старійшинам тощо. Колишні общинники зобов’язуються виконувати завдання (уроки) на користь власників земель. Цими уроками були відробіток і різні форми оброку.
Звернімо увагу на те, що князі, надаючи землі, здебільшого не закріплювали прав успадкування земельних володінь, тим паче продажу чи дарування. Такі держателі земель у своїй більшості були тимчасовими користувачами. Але з часом ці користувачі отримували імунітетне право і таким чином ставали повними власниками. До цих власників, як правило, належали дружинники, які отримували земельні наділи, колишні представники місцевої знаті, що перейшли на службу князю, дворова адміністрація князя. Найбільшими власниками були князі – великі і удільні. Ці власники, спираючись на військо, адміністрацію і суд здійснювали внутрішню і зовнішню політику.
Інакше кажучи, протягом другого і третього періодів, розвитку Русі формується багатопрошарковий клас феодалів. Останні ревно оберігали пожалувані, захопленні і багатопридбані землі.
З утвердженням феодальних господарств смерди поступово перетворилися в економічно і особисто залежних. Колишня общинна або сімейна власність перетворюється в надільну.
Чисельним прошарком феодально залежних людей були рядовичі і закупи. Ця соціальна верства була джерелом виникнення рабства (холопства). Раби були власністю господарів і не мали ні особистих, ні майнових прав. джерелом рабства були також полонені, набуті, продані в рабство тощо. Рабство на Русі було переважно патріархальним, тому рабів ще називали челяддю.
Зазначимо. Що з князівської челяді в ХІ-ХІІІ ст. виростали управлінці господарського двору і маєтків. За вірну службу таких рабів князь звільняв і наділяв землею. З цієї категорії слуг формувався державний апарат. Додамо, що такі слуги були джерелом зростання феодального стану.
Значну соціальну групу людності Русі становили ізгої – люди, які не мали засобів для ведення власного господарства. Окрему соціальну групу становили служителі церкви. Поряд із селянським господарством у означені періоди на Русі розвивалося ремесло, воно базувалося в містах, яких налічувалося на кінець ХІІ ст. понад 200. Вони були в основному адміністративними або феодальними центрами. Соціальний склад міст був неоднорідним. Переважали ремісники (майстри і підмайстри) і купці.
Формами права були збірники звичаєвого права (“Руська правда”), “Мірило праведне”, “Корчма”, Номоканон, князівські привілеї (грамоти) тощо.
Державний устрій Руси-України
Початковий етап розвитку Русі в державно-організаційному аспекті мало чим відрізнявся від організаційних рис, які були властиві княжінням.
Об’єднавчі процеси вносили зміни і в організацію суспільства Русі. При Володимирі Святославичі та Ярославі Володимировичу князівські функції ускладнилися. З метою посилення великокнязівської влади й ліквідації широкої автономії колишніх княжінь Володимир Великий здійснив адміністративну, військову, релігійну і судову реформи.
Адміністративна реформа була спрямована на ліквідацію “племінних княжінь” і запровадження нового адміністративно-територіального поділу. Територія була розділена на уділи. Врядувати в них Володимир призначав своїх синів, родичів, довірених осіб – посадників. Їм належала військова, адміністративна та судова влада, яку вони чинили іменем “Великого князя”.
Військова реформа сприяла ліквідації племінних збройних формувань. Натомість великий князь наймав дружинників, яких наділяв маєтками з правом експлуатації населення. Дружинники давали клятву “вірою і правдою” виконувати волю князя.
Внаслідок релігійної реформи з 988-989рр. почалося утвердження християнства як державної релігії.
Судова реформа розмежовувала світське (княже) й церковне судочинство. Для цього було запозичені норми візантійського права, об’єднані у збірниках “Номоканонах”.
Означені реформи були спрямовані на посилення родової влади. Суть цієї влади полягала в іманентному (внутрішньому) співволодінні територією держави всіма представниками роду. Відносини сюзеренітету – васалінітету були замінені відносинами родинного сюзеренітету. Зазначимо, що після смерті того чи іншого члена роду або удільного землевласника земля не передавалася у спадок, а поверталася в ро