Курсовая работа: Особливості призначення покарання

3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

4) вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов'язку;

5) тяжкі наслідки, завдані злочином;

6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;

7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;

8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;

10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;

11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;

12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.

У ч. 3 ст. 67 КК зазначено, що при призначенні покарання суд не має права визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67 КК. Отже, на відміну від обставин, які пом'якшують покарання, перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним і розширенню ні за яких умов не підлягає (п. 6 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Тому ще наявні у практиці спроби розширити перелік обставин, які обтяжують покарання, за рахунок таких, наприклад, як невизнання підсудним своєї вини, відмова давати показання, відсутність щирого каяття у вчиненому злочині тощо, суперечать закону і є неприпустимими (ВВСУ. - 2003. - № 5. - С. 18-19).

Відповідно до ч. 2 ст. 67 КК суду надається право (залежно від характеру вчиненого злочину і з обов'язковим мотивуванням цього рішення у вироку) не визнати будь-яку із зазначених у пунктах 1, 3–5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК обставин такою, що обтяжує покарання. Отже, із приписів ч. 2 ст. 67 КК випливає, що передбачені в ч. 1 ст. 67 КК обставини закон поділяє на дві групи: а) до першої належать ті з них, які за будь-яких умов суд зобов’язаний урахувати як такі, що обтяжують покарання (пункти 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 ст. 67 КК); б) другу групу утворюють обставини, які оцінюються як такі, що обтяжують покарання, за розсудом суду, який має право визнати чи не визнати їх обтяжуючими (пункти 1, 3-5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК). При цьому підставою для такого рішення суду є наявність чи, навпаки, відсутність зв'язку відповідної обставини з характером вчиненого злочину (п. 6. пост. ПВСУ від 24.10.03 р.) Так, суд може не визнати повторність злочину п. ч. 1 ст. 67 КК) обставиною, що обтяжує покарання, наприклад, через тривалий розрив у часі між злочинами, які її утворюють.

Обставини, які пом'якшують покарання і безпосередньо перелічені у ч. 1 ст. 66 КК, а також обставини, які обтяжують покарання, повинні наводитися у формулюваннях, зазначених у відповідних пунктах ч. 1 ст. 66 і ч. 1 ст. 67 КК, із конкретизацією їх щодо тієї справи, яка розглядається судом. Необхідність, а іноді й обов'язковість такої конкретизації пояснюється тим, що ряд обставин описується в законі в загальній формі (наприклад, вчинення злочину неповнолітнім, заподіяння злочином тяжких наслідків тощо).

У зв'язку з характеристикою обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання, великого значення набуває мотивування покарання у вироку. Ст. 334 КПК зобов'язує суд мотивувати у вироку призначене покарання і вимагає, щоб були наведені підстави обрання судом відповідної його міри. Мотивування покарання повинне бути конкретним і відповідати принципу його індивідуалізації. Тому не можна визнати задовільним таке мотивування покарання, коли у загальній формі, без належної конкретизації суд посилається у вироку на врахування «тяжкості вчиненого злочину або даних про особу винного».

У вироку суд може посилатися як на мотив обрання ним певної міри покарання лише на ті обставини, які були досліджені та підтверджені в судовому засіданні. Отже, будь-яка з обставин, що пом'якшує чи обтяжує покарання, має бути предметом розгляду й доведення в судовому засіданні і лише за умови, якщо ця обставина була дійсно встановлена, вона може бути покладена в основу вироку і включена у мотивування призначеного судом покарання.

Кожна обставина, яка пом'якшує або обтяжує покарання, не може розглядатися ізольовано. Закон орієнтує суд на врахування всіх обставин у їх сукупності, що і є підставою обрання судом конкретної міри покарання. Лише за таких умов одні обставини підкріплюють чи нейтралізують інші або виступають як більш чи, навпаки, менш вагомі.

На практиці виникають і такі ситуації, коли одна й та ж обставина передбачена у диспозиції статті Особливої частини КК як ознака простого або кваліфікованого складу конкретного злочину і водночас фігурує в переліку тих обставин, які зазначені у статтях 66 або 67 КК як такі, що пом'якшують чи обтяжують покарання. Наприклад, ст. 116 КК передбачає відповідальність за вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, наявність якого і визначає кваліфікацію злочину саме за цією статтею КК. Проте і в п. 7 ч. 1 ст. 66 КК вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання визнається обставиною, яка пом'якшує покарання. Крадіжка підлягає кваліфікації за ч. 2 ст. 185 КК, якщо вона вчинена повторно, але у п. 1 ч. 1 ст. 67 КК вчинення злочину повторно визнається обставиною, яка обтяжує покарання. В усіх таких ситуаціях виникає питання, чи може суд, кваліфікуючи дії винного за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК, при призначенні покарання ще раз (тобто, вдруге) врахувати ту обставину, яка вплинула на кваліфікацію цього злочину, як таку, що пом'якшує або обтяжує покарання, бо вона зазначена і в статтях 66 або 67 КК? Закон (ч. 3 ст. 66, ч. 4 ст. 67 КК) вирішує це питання однозначно: якщо будь-яка з обставин, що пом'якшує або обтяжує покарання, передбачена в диспозиції статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом'якшує чи обтяжує (ВВСУ. - 2004. - № 7. - С. 21-22; 2005. - № 9. - С. 15). Це рішення ґрунтується на тому, що коли б одна й та ж обставина враховувалася двічі – і при кваліфікації злочину, і при призначенні за нього покарання – це призвело б до порушення відомого принципу права про неможливість засудження двічі за те ж саме (ч. 3 ст. 2 КК).

Розділ ІІ. Особливості призначення покарання в окремих випадках

2.1 Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті

Ст. 68 КК доповнює загальні засади призначення покарання (ст. 65-67 КК), встановлюючи ті особливі вимоги (спеціальні критерії), якими має керуватися суд, призначаючи покарання за незакінчений злочин (готування до злочину або замах на злочин статті 13-16 КК), а також такий, що вчинений у співучасті (статті 26-31 КК).

При призначенні покарання за незакінчений злочин суд враховує: а) ступінь тяжкості вчиненого особою діяння; б) ступінь здійснення злочинного наміру; б) причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.

Закон не робить якихось винятків і не встановлює обмежень у караності незакінченого злочину. Як і при закінченому злочині, покарання за готування чи замах призначається у межах санкції статті Особливої частини КК, відповідно до положень Загальної частини КК і з урахуванням тяжкості вчиненого, особи винного та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання. Отже, і за незакінченого злочину суд має право (враховуючи конкретні обставини справи і мотивуючи своє рішення у вироку) призначити покарання того ж виду і у тих же межах, що встановлені в санкції статті Особливої частини КК за закінчений злочин. Проте очевидно, що в переважній більшості випадків суспільна небезпечність готування чи замаху набагато нижча порівняно із закінченим злочином, хоча б тому, що не були ще вчинені всі дії чи не настали наслідки, передбачені в диспозиції статті Особливої частини КК. Саме тому у ч. 1 ст. 68 КК згадується про необхідність урахування судом ступеня тяжкості вчиненого особою діяння, оцінка якого залежить і від категорії тяжкості (ст. 12 КК), до якої належить вчинений злочин (наприклад, готування до тяжкого чи особливо тяжкого злочину), і від характеру злочину (наприклад, замах на крадіжку чи на вбивство), і від інших обставин справи (спосіб вчинення злочину, його мотиви, наявність чи відсутність кваліфікуючих ознак тощо.), які суд має врахувати й оцінити в їх сукупності.

Ступінь здійснення злочинного наміру визначає до якої стадії був доведений злочин – до стадії готування або замаху. За готування до злочину за загальним правилом призначається більш м'яке покарання, ніж за замах на злочин. Коли йдеться про замах на злочин, то при призначенні покарання суд ураховує, був він закінченим (невдалий замах) або незакінченим (перерваний замах). Так, особі, що стріляла в потерпілого з метою його вбивства, але лише поранила його (закінчений замах), за інших рівних умов може бути призначене більш суворе покарання, ніж тієї, яка з цією ж метою лише навела пістолет на потерпілого, але вистрілити не встигла, бо була затримана (незакінчений замах).

Необхідно також установлювати чому, через які причини готування або замах не були доведені до кінця. Хоча всі ці причини не залежать від волі винного, проте злочин може бути не доведений до кінця, наприклад, через неосвіченість, хвилювання, невміння винного, непридатність застосованих ним засобів чи знарядь або внаслідок того, що винний не зміг подолати опір із боку потерпілого чи був затриманий працівниками правоохоронних органів. Очевидно, що невміння або неосвіченість як причина того, що злочин не був доведений до кінця, може потягти за собою більш м'яке покарання, ніж ситуація, коли злочинне посягання було перерване через затримання винного або через опір, що чинив потерпілий.

При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись загальними засадами (статті 65-67 КК), враховує: а) характер і б) ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

Характер участі визначається тією конкретною роллю, яку виконував співучасник у злочині: чи був він організатором злочину, його виконавцем, підбурювачем або пособником. Наприклад, підбурювачу, як правило, призначається більш суворе покарання, ніж посібнику, тому що перший схилив до вчинення злочину, викликав у виконавця рішучість його здійснити, тоді як другий лише сприяв цьому. Ще більш суворе покарання повинне бути призначене співучаснику, який сполучав дві або більше ролей у вчиненні одного злочину (наприклад, був одночасно організатором та виконавцем злочину або підбурювачем і пособником).

Ступінь участі в злочині характеризує інтенсивність дій співучасника. Так, особа може бути активним виконавцем злочину, а може виконувати цю роль під тиском з боку інших співучасників; може бути пособником, який лише надав знаряддя злому для крадіжки, а може бути і таким, який вказав місце крадіжки, назвав зручний для цього час, надав необхідні засоби, обіцяв збути викрадене. Таким співучасникам за інших рівних умов буде призначене різне за суворістю покарання, міра якого визначається ступенем їх участі в злочині.