Є ряд і інших доленосних для підтримки миру в Європі питань, де Росія повинна мати право вето у відносинах ряду рішень, і насамперед - НАТО. Очевидно, що не визнання цього права означає визнання за НАТО виняткової відповідальності за забезпечення й збереження європейської безпеки й фактичне виштовхування Росії з європейського військово-політичного простору.

У цьому випадку право вето Росії не тільки правомірно, але й конче потрібно. Таке право повинне бути надане, якщо не після факту прийняття відповідних рішень, то до їхнього прийняття, що дасть Росії можливість виступити в процесі їхнього обговорення. У противному випадку може створитися ситуація, при якій ті або інші доленосні Росії рішення будуть прийняті без її участі, всупереч її волі й за рахунок її інтересів. Очевидно, що при такому розвитку подій Росії прийдеться поодинці вжити відповідних заходів для ліквідації подібних диспропорцій. Немає сумнівів, що вона здатна почати багато такого, що викличе в Заходу заклопотаність і головний біль. Більш-менш прийнятною відповіддю в даному напрямку, на думку фахівців, може стати більший упор на тактичну ядерну зброю. Росія може поставити виконання нею договірних зобов'язань у залежність від конкретних політичних кроків, що вживаються її західними партнерами [2, 42-43].

Мова йде також про критичний підхід до визначення прийнятних для Росії строків виконання зобов'язань по роззброєнню. При несприятливому розвитку подій не можна виключати й можливість підняття питання про фактичний перегляд уже реалізованого Договору по ракетах середньої й малої дальності й повернення в лад ракет СС-20 і СС-23 або їхніх аналогів.

У підсумку може зложитися так, що НАТО одержить менше вигід від розширення, ніж збитків від погіршення відносин з Росією й непередбачуваності цих відносин. Не виключено, що західні керівники наполягаючи на розширенні НАТО за всяку ціну, роблять помилку всесвітньо-історичного масштабу. Однак, майбутнє покаже по якому шляху піде розвиток подій.

У цей час на Заході багато впливових державних діячів і військових чинів висловлюють сумнів у правильності обраного курсу. Однак механізм запущений і російське керівництво в складній ситуації, що створилася, здається, повинне домагатися прийняття такого рішення, яке було б сполучене з найменшим збитком для Росії.

Слід зазначити, що питання про розміщення й нерозміщення ядерної зброї або великих військових контингентів на території майбутніх членів має не тільки й не стільки чисто військове, скільки політичне, психологічне, моральне значення. Це питання й про те, наскільки Росія довіряє Заходу. Тим більше, що він наочно продемонстрував певне віроломство, почавши процес розширення альянсу.

Необхідно врахувати, що розширення НАТО - це тривалий процес, що аж ніяк не завершився із прийняттям сакраментальних рішень у Мадриді в липні 1997 р. Очевидно, реальне розширення почалося тільки в 2000 р., коли законодавчі збори нинішніх членів альянсу приступили до ратифікації ухвалених рішень. Тут особливо треба підкреслити, що незалежно від того, як західні стратеги оцінюють нинішнє положення й історичні перспективи Росії, в остаточному підсумку європейська безпека буде визначатися балансом сил між НАТО й Росією в стратегічному плані, тому що обидві сторони володіють і в доступній для огляду перспективі будуть мати ядерно-стратегічний паритет. При такому положенні у випадку загострення міжнародного становища в Європі й у світі в цілому країни Центральної й Східної Європи можуть стати ядерними заручниками НАТО й США [2, 43].

Таким чином, міркування про слабість і якусь ізоляцію Росії на європейському континенті позбавлені всяких реальних підстав. Як стабільна, так і ослаблена Росія (можливо навіть більшою мірою) не може самим безпосереднім образом не впливати на положення справ у Європі хоча б тому, що вона ядерна наддержава.

Розділ 2. Програми партнерства НАТО та еволюція політики "відкритих дверей"

2.1 Стратегічна концепція НАТО 1991 року

Масштабні зміни геополітичної ситуації в Європі змусили Північноатлантичний альянс модернізувати свою стратегічну концепцію, яка, своєю чергою, мала бути відповіддю на питання доцільності існування НАТО. І таку модернізацію було здійснено.

Потенційною загрозою безпеці НАТО було визнано конфлікти, які можуть виникнути на території колишнього СРСР та всередині Європи.

Планувалося, що НАТО підтримуватиме мир в Європі та за її межами, навіть у тому випадку, коли загроза не стосуватиметься членів НАТО. Крім того, НАТО сприятиме подоланню нетерпимості, боротьби з тоталітаризмом і територіальними проблемами, розвитку економічної і політичної стабільності в країнах колишнього Варшавського договору.

Голови держав та урядів альянсу прийняли на зустрічах у верхах в Лондоні в липні 1990 року та в Римі в листопаді 1991 року нову Стратегічну концепцію і запропонували ввести відповідну нову структуру збройних сил як один з аспектів реорганізації НАТО в світлі змін, які відбулися в Європі.

У Стратегічній концепції альянсу 1991 року вперше згадувалося про необхідність “досягнення в Європі не знаного раніше високого ступеня прозорості у військовій галузі, а відтак більшої передбачуваності та взаємної довіри ”. Таким чином, створювалось юридичне підґрунтя для численних програм та документів, що були запропоновані альянсом протягом наступних років [7, 39].

Найбільш ефективно з погляду досягнення цієї прозорості можна вважати Програму НАТО “Партнерство заради миру” (ПЗМ), що була запропонована НАТО у січні 1994 року на зустрічі у верхах у Брюсселі. Програма мала неабияке значення для України. Активна участь в заходах ПЗМ передбачена основним державним документом, згідно з яким сьогодні формується політика України щодо альянсу - Державною програмою співробітництва України з Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) на період до 2001 року. У пункті 2 Рамкового документа ПЗМ (підписано 27 країнами-членами РПАС та НБСЄ, у тому числі Україною) зазначено, що “ця програма започатковується як вираз спільної переконаності в тому, що лише шляхом співробітництва і колективних дій можна досягнути стабільності та безпеки в Євроатлантичному регіоні”.

У стратегічній концепції альянсу 1991 року не порушувалось питання щодо розширення географічних меж відповідальності НАТО, але все ж таки було зарезервовано можливості порушення такого питання в майбутньому. Такі можливості відбивала формула: “В разі необхідності до Стратегічної концепції вноситимуться відповідні зміни”. Перебіг подій показав: Україна виявилась не готовою до того, що згодом підходи Росії та країн-членів НАТО до розуміння засад європейської безпеки принципово відрізнятимуться один від одного. Тим часом вже сама стратегічна концепція НАТО 1991 року містила потенційну базу суперечностей із Росією, адже НАТО отримала мандат реа