Курсовая работа: Особливості та основні напрями формування візантійської культури, її вплив на розвиток світової культури

В житті широких народних мас як і раніше величезну роль грали масові видовища. Правда, античний театр починає хилитися до упадку - античні трагедії і комедії все частіше замінюються виступами мімів, жонглерів, танцівників, гімнастів, приборкувачів диких тварин. Місце театру займає нині цирк (іподром) з його кінними аренами.

Якщо підвести підсумок по першому періоду існування Візантії , то можна сказати, що в цей період сформувалися основні особливості візантійської культури. Перш за все до них слід віднести те, що візантійська культура була відкрита іншим культурним впливам одержуваним ззовні. Але поступово вже в ранній період вони синтезувалися головною, провідною греко-римською культурою.

Культура ранньої Візантії була міською культурою. Крупні міста імперії, і в першу чергу Константинополь, були не тільки центрами ремесла і торгівлі, але і вогнищами найвищої культури і освіченості, де зберігалася багата спадщина античності.

Боротьба світської і церковної культур особливо характерна для першого періоду історії Візантії .

В історії Візантійської культури перші століття існування Візантії були часом гострої ідеологічної боротьби, зіткнення суперечливих тенденцій, складних ідейних колізій, але часом плідних шукань, інтенсивної духовної творчості, позитивного розвитку науки і мистецтва. Це були століття коли в муках боротьби старого з новим народжувалася культура майбутнього середньовічного суспільства.

На другому етапі розвитку культури, який припав на час з другої половини VII в. до XII в., виділяють час іконоборства (друга четверть VIII - 40-е роки IX ст., час правління імператорів Македонської династії ( так зване "Македонське

відродження": 867-1056гг., і час царювання Комнінов ("Комніновське відродження": 1081-1185 рр.).

Визначальною межею духовного життя імперії до середини VII сторіччя стало неподільне панування християнського світогляду.

Глибоку релігійність симулювали тепер не стільки догматичні спори, скільки наступ ісламу, який вели араби, надихаючись "священною війною" і боротьбою з язичниками - слов'янами і проболгарами. Ще більш зросла роль церкви. Нестабільність життєвих засад, господарська і побутова невлаштованість мас населення, убогість і постійна небезпека з боку зовнішнього ворога загострили релігійні почуття підданих імперії : затверджувалися дух упокорювання перед мінливостями "миру цього", покірливого підкорення "духовним пастирям", безмежна віра в чудеса і знамення, в порятунок через самозречення і молитву. Стрімко збільшувався стан ченців, множилося число монастирів. Як ніколи раніше, розцвів культ святих, особливо поклоніння відомим лише в даній місцевості, окрузі, місті ; на них як на "власних" небесних заступників покладалися всі надії.

Широке розповсюдження марновірств допомагало церкві володарювати над розумом прихожан, умножати свої багатства і зміцнювати своє положення. Цьому сприяло і зниження рівня письменності населення, крайнє звуження світського знання.

Проте торжество теології, затвердження її панування за допомогою насильства таїли серйозну небезпеку - богослів'я могло виявитися безсилим перед критикою іновірців і єретиків. Як всяка ідеологічна система християнство потребувало розвитку.

Необхідність цього усвідомлювалася у вузьких кругах церковної еліти, що зберегла традиції високої релігійної і світської освіченості. Систематизація богослів'я ставала щонайпершою задачею, а для цього належало знову вдатися до духовних скарбів античності - без її ідеалістичних теорій і формальної логіки нові задачі теологів були нездійснимі.

Пошуки оригінальних філософських і богословських рішень робилися вже в другій половині VII в., хоча найбільш видатні праці в цій сфері були створені в наступному сторіччі.

Характерний в даному зв'язку той факт, що на загальному фоні занепаду культури в середині VII в., в єстві лише теологія випробовувала певний підйом: цього вимагали насущні інтереси правлячої еліти, видавані за гостру потребу найширших шарів суспільства. Незалежно від того, що Максима Сповідувача піддав гонінням сам імператор Костянтин II, теоретичні шукання цього теолога відповідали потребам пануючого класу; без них, до речі кажучи, був би неможливий вияв і "Джерела знання" Дамаскіна.

Основу богословських побудов Максима складає ідея возз'єднання людини з богом (через подолання прірви між духовним і плотським) як возз'єднання першопричини всього сущого цілого з його частиною. В сходженні до духовного активну роль Максим відводив самій людині, її вільній волі.

Іоанн Дамаскін поставив перед собою і виконав дві основні задачі: він піддав гострій критиці ворогів правовірності (несторіан, манихеїв, іконоборців) і систематизував богослів'я як світобачення, як особливу систему ідей про бога, створення миру і людині, визначивши її місце в цьому і потойбічному світах.