Курсовая работа: Паронімія як стилістичний засіб в творчості Л.Костенко
Якщо Тичина та Антонич були в українській поезії одними із перших, для кого глибокі звукові повтори, процес поетичної семантизації слів став принципом створення окремих асоціативних образів, то в шістдесятих цю тяглість традиції перейняла ціла плеяда молодих авторів, серед яких особливо вирізняються за частотністю використання паронімії Ліна Костенко, Іван Драч, Б. Олійник, М.Вінграновський.
Темою нашого дослідження є паронімія у творчості Ліни Костенко. В ідіостилі поетеси цей прийом займає надзвичайно важливе місце, він є характерною рисою її мовотворчості, принципом побудови асоціативних зв’язків та створення нових семантичних полів між словами, пов’язаних звуковою близькістю.
Актуальність нашої теми зумовлюється як відсутністю ґрунтовних та систематичних досліджень щодо використання явища паронімії у текстах поетеси, так і бажанням розкрити особливості цього прийому на матеріалі окремо взятого індивідуального стилю. Також, ми вважаємо, що існує потреба в уточненні визначення і розуміння деяких основних понять пов’язаних з використанням паронімії у поетичному тексті. Власне, самі паронімічні явища почали досліджувати приблизно в шістдесятих роках 20 століття, тому це питання залишається ще доволі дискусійним.
Предметом та об’єктом дослідження є вияви паронімії (паронімічної атракції) у поезіях Ліни Костенко на матеріалі збірок “Вибране” та “Поезії”, які містять в собі твори різних періодів і можуть ілюструвати послідовність та систематичність у використанні письменницею “явища часткової звукової подібності слів при їх семантичній розбіжності (повній чи частковій)” [24;.121], тобто паронімії.
Методи дослідження визначені вже самою темою. Це, власне метод безпосереднього спостереження та виявлення досліджуваного стилістичного прийому у поетичному тексті, який дає нам матеріал для подальших класифікацій та узагальнень. Вивчення паронімічних поєднань в контексті художнього цілого, основних мотивів та ідеї проводиться методом контекстуального аналізу. Метод лексико-семантичної сполучуваності використано для аналізу поетичних значень атракантів. Метод лексико-семантичної сполучуваності та метод контекстуального аналізу застосовуються водночас і є взаємодоповнюючими. В нашому дослідження має місце також використання компонентного аналізу, при виділення спільних “квазі-“коренів у паронімічних атракантів.
Мета роботи полягає у з’ясуванні природи паронімічної атракції, розгляді проблеми створення спільних смислів на основі звукової подібності. Також ми прагнемо визначити домінуючі типи паронімії у поезії Ліни Костенко з погляду структурної класифікації; та створити стилістичну класифікацію паронімів за їхніми функціями у поетичному тексті. Нашою метою є розкриття глибини паронімічних асоціативно-семантичних полів шляхом потрактування деяких пар паронімічних атракантів. Ми прагнемо довести, що у римі паронімія виконує всі свої функції, і взагалі, можна говорити про паронімію як стилістичний засіб в римі, а не розглядати її в римованій позиції як просто багатий звуковий повтор в кінці рядків, що виступає лише самостійним ритмо – та звукоорганізуючим засобом, але не може розглядатися як вияв паронімічної атракції.
Робота складається зі вступу, двох основних частин, висновку та анотації. В кінці подається список літератури.
У першій частині – “Паронімія та паронімічна атракція у поетичному тексті” ми робимо огляд основних підходів до вивчення паронімії в широкому (В. Григор’єв, , Н. Дащенко , Л. Зубова, Р. Кадімов, І. Качуровський, А. Критенко, О, Пономарів) та вузькому розумінні (О. Вишнякова, П. С. Дудик Н. Колєсніков), зазначаючи, що в подальшій роботі будемо користуватись “широким” визначенням паронімії. В цій частині ми подаємо означення термінів паронімія, парономазія, паронімічна атракція, та вказуємо на можливість взаємозамінного їх використання (у випадку роботи над поетичним текстом як термінологічних синонімів). Також буде розглянута подібність і відмінність паронімії від схожих прийомів, зокрема, поетичної етимології та кореневого повтору; окреслюється віршований простір в межах якого спостерігаються явища паронімічної атракції, вказується кількість спільних фонем необхідних для того, щоб слова були класифіковані як пароніми. В другому розділі першої частини подано структурну класифікацію паронімів, з вирізненням найпродуктивнішого типу у Ліни Костенко.
Друга частина роботи присвячена стилістичній класифікації паронімів за їхніми функціями, проблемі осмисленості самого художнього прийому. Ми робимо акцент на розгляді асоціативних зв’язків в межах римованої паронімії. В останньому розділі другої частини подано пари деяких “постійних” паронімічних конструкцій у поезії Ліни Костенко.
Наукова новизна полягає в ґрунтовному вивченні фактів паронімії у творчості Ліни Костенко, трактуванні їх на рівні смислових асоціацій, систематизації стилістичних можливостей паронімії у поетичному тексті.
1. Паронімія та паронімічна атракція у поетичному тексті
Означення і розрізнення понять
На сьогодні в науковій літературі не існує єдиного, чітко визначеного погляду на означення термінів “паронімія”, “паронімічна атракція” та “парономазія”. Ми зробили огляд основних підходів до вивчення паронімії в широкому (В. Григор’єв, А. Критенко, В. Дащенко, І. Качуровський, О. Пономарів) та вузькому розумінні (О. Вишнякова, Н. Колєсніков).
Вважаємо за необхідне окреслити в загальних рисах ці два підходи, але визначаючи паронімію у текстах Ліни Костенко, віддаватимемо превагу одному із них.
Отже , пароніми у вузькому розумінні – “це подібні за звучанням, але не однакові за значенням спільнокореневі слова з наголосом на одному і тому ж складі, які відносяться до одного і того ж логічного ряду – однієї частини мови, одного роду (і виду, якщо це дієслова та їхні форми) – та, які виражають поняття, відмінність яких полягає в незначних смислових відтінках лексичних значень, що слугують уточненню думки” [3;8] Такий погляд на пароніми, який поділяє також Н. Колєсніков, на нашу думку не є доречним для препарування його в поетичному тексті та вивчення паронімії як засобу художньої експресії.
Тим більше, явище паронімії (паронімічної атракції) і парономазії надто розмежовуються при такому підході. Паронімічними атракантами можуть бути і різнокореневі слова (це за визначенням О. Вишнякової, а Н. Колесніков до паронімічних атракантів відносить тільки однокореневі слова), а паронімами лише однокореневі. Парономазія розглядається як близькість слів в поетичному відношення, тоді як паронімія – в етимологічному. Такі формулювання спричиняють зайву термінологічну плутанину, і зводять вивчення поетичного тексту до шкільного підходу, коли паронімія розглядається лише як неправильне вживання однокореневих слів і є “негативним явищем” [14;54]. Такий підхід не дає можливість розвинути проблему співвідношення між звуком і смислом, на якій власне і побудовані поетичні тексти.
Ми будемо дотримуватися, так званого, “широкого визначення паронімії” як “системи парадигматичних відношень між подібними в плані вираження різнокореневими словами, яка реалізується в конкретних текстах шляхом зближення паронімів в потоці мовлення, завдяки чому виникають різноманітні ефекти семантичної близькості або, навпаки, протиставленості паронімів” [6; 264].
Терміни парономазія, паронімічна атракція та паронімія ми вживаємо як синоніми і розуміємо під ними процес смислового зближення слів на основі їхньої звукової подібності (поширення фонетичної подібності на семантику слів).
В процесі аналізу поетичного тексту деякі дослідники вирізняють прийом подібний до паронімії (паронімічної атракції – тут і далі ПА) – поетичну етимологію. Межа між ними надто нетривка і “залежить від суб’єктивних моментів сприйняття” [6;265]. Дослідники зазначають, що поетична етимологія – це навмисне переосмислення слова, яке пов’язане з авторським трактуванням, а паронімічна атракція (парономазія) – контекстуальне смислове зближення неспоріднених, але фонетично подібних слів [10;16]. Теоретично до поетичної етимології можна віднести такі приклади: “Така вона стомлена, анемічна / гіпопотамо – гіпотонічна”; “Мій прадід був запорожцем. / Водив за пороги байдари”. Але ж стилістичний ефект паронімії ґрунтується не тільки на звуковій подібності між словами, а й на набутті цими словами нових значень у процесі їхнього поєднання, створенні нових асоціативних рядів. Тому, ми не будемо розмежовувати терміни “поетична етимологія” і “паронімічна атракція”. Це питання не є досить розробленим в науковій літературі, тому точної межі між етимологією і паронімією ще не проведено.
Має бути побіжно розглянуте явище кореневого повтору, яке ми не будемо визначати як вияв паронімії. Адже явище кореневого повтору ґрунтується на співставленні однокореневих слів, тоді як явище паронімії – на спільності омофонних сегментів квазі –або псевдо – морфем, які не виявляють граматичних чи словотвірних значень, а лише підтверджують ступінь подібності зіставлюваних слів [8;11]. Тому, випадки кореневого повтору не розглядаються нами як явище паронімії: “люди мої, рідна моя рідність”; “одвічний дим одвічних димарів”; “ подорожник іде край дороги.”; “Погріє руки у рукавах”; “Метушня слабким притаманна./ Безголосим властивий галас”.
Необхідно виділити ступінь звукової близькості між словами, який дозволяє говорити про паронімію. Ми вважаємо, що таким критерієм можуть бути два спільні приголосні, але не завжди (деякі приклади парехези – “Між стовбурами пробігає тінь.../А у світанків очі променисті./ То білий кінь”, “ Стіни білі-пребілі і натоплена піч. / Інкрустований місяць в заворожену ніч”). Співпадіння голосних не є обов’язковим. Відповідно, ступінь паронімічної близькості прямо пропорційний кількості складів, тобто він зростає в залежності від цієї кількості. Деякі дослідники (зокрема А.Критенко) виділяють мінімальну паронімію (що межує з непаронімією) та максимальну (що межує з омонімією, а в деяких випадках і переходить в неї). Ми не будемо користуватись таким поділом, лише зазначимо, що омоніми розглядатимемо і як паронімічну межу, і як окремий вияв паронімії (“день ясний, а не мій, /від цензурного Літ’а,/ від міських анемій.”; “Ненавидить просто та простоту”, “Заведіть мене доро ги,/ у моє кохане місто./ А щоб ви не заблудились,/ дам прикмету дорогу .”).
Треба окреслити віршований простір в межах якого семантичний, стилістичний та експресивний ефект паронімії є відчутним. Проаналізувавши велику частину поетичного доробку Ліни Костенко, ми будемо вважати чотирирядкову строфу тим максимумом, де стилістичні функції паронімії виявляють себе найбільш яскраво. В.Григор’єв розрізняє “справжню” паронімію, яка не виходить за межі двох рядків та “розсіяну”, тобто атракцію на відстані, яка може поєднувати навіть початок і кінець поезії [6;267]. Паронімія у Ліни Костенко найчастіше трапляється в межах чотирирядкової строфи, а випадки “атракції на відстані” нами помічені не були, якщо не зараховувати до них всі випадки паронімії, яка поєднує більше ніж два рядки, але менше ніж чотири.
Структурні різновиди паронімії
Ми вважаємо, що доцільно буде проаналізувати фонетичні характеристики паронімічних атракантів і виділити таким чином декілька структурних типів, визначивши, який з них є домінантним для ідіолекту Ліни Костенко. Найповнішою структурною класифікацією є вирізнення п’яти структурних типів паронімії (цю класифікацію ми знаходимо у Григор’єва), за подібним принципом пароніми розподіляє І. Качуровський (але він не створює нових термінів для означення типів, а послуговується наявними мовознавчими термінами для опису паронімічних типів). Отже, виділяють п’ять типів звукової подібності слів, але ми виокремимо ще два (які висуваємо виключно як припущення):
v вокалічний тип характеризується закріпленим порядком консонантів при розподібненні у вокалічному складі “основ”: “Раби – як риби, замерзає кров”; “Вростати у верстати, артіль і ремесло”; “Через віки, а той через роки,/ ріка вже стане спогадом ріки”; Роби, що хоч, ридай або радій”; “Хтось там галасує, голосує”;
v метатетичний тип від вокалічного відрізняється тільки порядком консонантів, співпадіння голосних теж не є обов’язковим: “Пройшли усе Поділля. Намети і монети.”; “Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти./ Сьоме небо своє пригинає собі суєта./ При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.”; “де зіп’ялася вежа на котурн,/ мені хтось душу тихо взяв за плечі - / заговорив шопенівський ноктюрн”; “майбутні злочинці іще в личинці”;
v епентетичний тип не передбачає перестановку приголосних “кореня”, але в туди додається ще один приголосний: “Душі людської туго і тайго”; “Степ половецький половіє./ Трава аж срібна від роси./ Коли душа посоловіє”; “Хай буде все небачене побачено./ Хай буде все пробачене пробачено/”; “Отак злетіть без дріб’язку валізи/ на верховину Туги серед Татр,/ в гірських вітрів трагічні вокалізи.”; “З часів прапрадіда Гомера/ аж до сьогоднішнього дня/ немає кращого гримера/ ніж добросовісна брехня.”;
v консонантний тип побудовано на розподібненні приголосних в “корені” слова, в той час, як вокалічний склад майже або повністю тотожний. Цей тип у чистому вигляді найчастіше трапляється в римах. Хоч немає єдиної точки зору на те, чи можна слова-рими відносити до паронімічних атракантів, але ми, з огляду на характер поезії Ліни Костенко, вважаємо, що це доцільно. У цих текстах рима є не лише ритмо- та звукоорганізуючим засобом, але і несе смислове та асоціативне навантаження, тобто слова-рими є паронімічними атракантами, а значить не перебувають просто в межах глибокого звукового повтору. Взагалі, ми вважаємо, що якщо паронімія в ідіостилі письменника є одним із домінантних (а не спорадичним) принципом побудови тексту, то можна говорити і про паронімійну риму або пароніми-рими: “Світилися кіоски, мов кіотики”; “Ту морквиночку, тую ж квітоньку/не прополеш із того світоньку”; “І хоч в’яжіть, хоч плітку або клітку” ; “Маленький хлопчик пас верблюда. / То був життя його прелюд”; “Світ закидає вудлища антен./ Шматка землі немає під ногами./ В яку ще б мг упертися Антей”; “Він цей вокал підносив, як бокал”; “Колишньому глоду вже не до плоду”; “сива віхола, як віхоть”;
v аугментативний тип можна співвіднести і з вокалічним, і з консонантним типами. В паронімах аугментативного типу відбувається нарощування звуків, як справа, так і зліва від “кореня” (“І спом’яну, і пом’яну”; “Я забуваю сумніви і сум”; .”: “Дзижчать і жалять міріади версій./ Ну, що ж, нехай. Я сильна, навіть зла./ Я знаю – слабкість – це одна з диверсій”; “Іще вина, три порції – /Зітхнула мишка: -Ой, велика річ пропорції”; “Він добре вам зіграв колись мою присутність./ Я дерево, я сніг, я все, що я люблю./ І може, це і є моя найвища сутність”; “Січ розбита, край той перекраяний”). Також до цього типу можна віднести пароніми, “корені” яких є однаковими, але які різняться “префіксами” або “суфіксами” і не можуть бути віднесені ані до чисто вокалічного, ані до консонантного типу, ані до аугментативного: “Люди згадують. Ми навідались./ От ми, родоньку, й перевідались.” ; “Прорубане вікно – з укропу у Європу”; “Степ половецький половіє”; “рогатий жук виймає рогачем”; “О, як мені жилось і як мені страждалось!/ І як мені навіки взнаки воно далось./ А що таке життя?/ Чи те, що переждалось;
vМожливо, має сенс виокремлювати і вносити до цієї класифікації ще омонімічний тип паронімічної атракції, як крайній вияв вокалічного та консонантного типів. Це доцільно, адже ми визначаємо омоніми як паронімічну межу: “Сумління – річ тендітна і марка./ Вже дехто з нього пилу й не стирає./ Маркові що? Є скрипка у Марка.”; “несказане лишилось несказанним”; “Гоп, мої вибоїни,/ гоп, мої милі,/ та й немає транспорту/ над коняку в милі.”;
v Також, на нашу думку, можна виділити такий тип паронімії, який базується на співставлення не двох близькозвучний слів, а одного слова і його звукової аналогії – кількох слів. Такі випадки паронімії не можна включити в жоден із перерахованих нами шести типів, тому, можливо, є логічним виділити для таких випадків окрему групу; “Щосуботи, по роботі,/ не сидиться паруботі”; “Бо якийсь там гетьман чи отаман/ закопав нечувані скарби -/біля груші дикої, отам он”; “Але майбутнє тому і майбутнє,/ що має бути, щоб там не було”; “А може бути й гірше./ А може бути навіть зовсім зле./ А поки розум од біди не згірк ще”; “Заслання, самота, солдатчина. Нічого./Нічого – Оренбург. Нічого – Косарал./ Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого”. Хоч до певної міри такі випадки паронімії можна віднести і до омонімічного типу.
--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--