Курсовая работа: Педагогічні ідеї Гринченка
Б. Грінченко надавав дуже великого значення ролі книжки в житті людини, а особливо дитини. Результатом творчого пошуку педагога була вміло організована робота з книжкою в процесі навчання й виховання. Читання українських книжок на уроці було заохоченням і нагородою за самостійно і заздалегідь виконані завдання. Робота продовжувалась комплексом позакласної: учні писали рецензії на прочитані книжки, на твори однокласників тощо. Упродовж 1888 1889 років у школі, де працював Б.Грінченко, видавався рукописний журнал "Думка", куди вміщувалися перші літературні спроби учнів, атакож фольклорні матеріали, зібрані у своєму селі. На заняттях із старшими учнями практикувалися навіть лекції з українознавства, які передусім формували національну свідомість [1].
Втрачаючи рідне коріння, людина відрікається від найсвятішого - любові й поваги до народних традицій, звичаїв, моралі. Втрата відчуття національної приналежності, співвіднесення себе з певним етносом більшістю його представників перетворює народ у натовп, свідчить про глибоку й всебічну деградацію нації. Б.Грінченко розумів, що, лише пробудивши в народу національне самоусвідомлення, можна сподіватися на його національне, політичне й соціально-економічне самовизнання. Більшість тих проблем, які стосувалися розширення мережі українських національних шкіл і хвилювали педагогів, просвітян, серед яких був і Б.Грінченко, лишаються актуальними й сьогодні. Отже, зайвий раз переконуємося, що сучасним педагогам необхідно глибоко та всебічно вивчати й популяризувати творчість Б.Грінченка, чиє життя було віддано благородній справі національного виховання.
2.3 Особистість учителя національної школи в доробку Б. Грінченка
В. Грінченко вважав, що на особі вчителя ґрунтується все навчання і виховання. Він хотів його бачити високоосвіченою, високоморальною особою, яка досконало знає свою справу, сумлінно виконує вчительський обов'язок, є справедливою, послідовною і цілеспрямованою у своїх діях. Педагог висміює обмежених вчителів, які вбивають у дітях прагнення до знань, знущаються над ними морально та фізично. Таким горе-вчителям Грінченко протиставляє образи справжніх народних вчителів, які живуть життям народу і з любов'ю викохують його дітей на культурних здобутках попередніх поколінь.
Педагога хвилювало й те, що серед учителів переважало жіноцтво, а це, на його думку, не сприяло повноцінному вихованню хлопчиків. Отже, проблема "очоловічення" школи, порушена Б. Грінченком, і сьогодні є невирішеною.
Держава, яка хоче досягти вершин соціально-економічного й культурного розвитку, повинна дбати про своє майбутнє, підвалини якого закладаються у школі. Саме від школи залежить здоров'я суспільства, бо вона визначає рівень моралі та інтелекту майбутніх поколінь. Нині, коли відбувається становлення нової національної школи в Україні, дуже важливо зробити все можливе для -того, щоб вона утвердилася на принципах гуманізму, демократизму і щоб процес її розвитку в цьому напрямі став незворотним. Розвиток національної школи має бути науково вивіреним, тому необхідно залучати до-цього процесу все, що вироблене наукою, вивчати й засвоювати все найцінніше, створене педагогічною думкою. насамперед вітчизняною.
Навчально-виховні завдання школи реалізуються через зміст навчального матеріалу, форми й методи навчально-виховної роботи, а також через, особистість учителя й характер його діяльності. Учителеві належить одне з найважливіших місць у структурі шкільної освіти, ним тримається школа. Пам'ятаймо мудрі слова видатного педагога XX ст. Василя Сухомлинського: «Школа — це, образно кажучи, тонкий і чутливий музичний інструмент, який творить мелодію людської гармонії, що впливає на душу кожного вихованця, але творить лише тоді, коли цей інструмент добре настроєний, а настроює його особистість педагога, вихователя». Від особистісних і професійних якостей педагога значною мірою залежить ефективність діяльності школи.
На жаль, особистість учителя національної школи багато десятиліть у нас спеціально не досліджувалась. Але це не означає, що українська педагогічна думка не має в цьому плані ніяких здобутків. Звернувшись до періоду активізації національно-визвольного руху в Україні кінця XIX — поч. XX ст., ми побачимо, нові навіть для нашого часу ідеї в суспільній думці та педагогіці, пов'язані, насамперед, з іменами І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Павлика, В. Стефаника та інших діячів української культури [30].
Серед педагогів цього періоду особливе місце посідає Борис Грінченко. Його заслуги в розвитку педагогіки тепер не викликають заперечень, хоча тривалий час діяльність цього письменника, педагога, суспільного діяча замовчувалась, а то й характеризувалася тенденційно. Розробляючи й удосконалюючи національну систему освіти в Україні, нам не обійтися без педагогічного досвіду Бориса Грінченка.
Щоб усвідомити педагогічні ідеї Грінченка, необхідно звернутися до аналізу не тільки того, що чітко сформульовано в його наукових працях, а й до того, що криється за словесним визначенням, до принципів відбору фактів тощо. Теоретичні висновки і практичні рекомендації педагог іноді формулює дуже стисло, вважаючи їх зрозумілими для всіх, а ще частіше вони лишаються в середині фактичного матеріалу, складаючи його концептуальну основу. Тому дослідження наукової спадщини нашого талановитого співвітчизника потребує глибокого теоретичного осмислення — без цього ми не виявимо його прихований раціональний потенціал.
Б. Грінченко свідомо засвоїв кращі надбання світової педагогічної думки і поєднав їх з національними традиціями виховання та формування особистості, з потребами-духовного відродження української нації. У своїх науково-педагогічних, публіцистичних працях, художніх творах, що торкаються проблем освіти, він визначив усі найважливіші аспекти наукової педагогіки (мета, завдання, принципи, зміст, форми й методи навчання та виховання дитини). Чимало уваги приділено і загальнокультурній, професійній підготовці вчителя. Цілісний образ учителя національної школи, що постає з усієї наукової й літературній спадщини вченого й письменника, органічно доповнюється його власною педагогічною діяльністю. Згадаймо такі його теоретичні праці, як «Народні вчителі і вкраїнська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «Якої нам треба школи», «На безпросвітній путі. Про українську школу», підручники «Українська граматка до науки читання і писання», «Рідне слово. Українська читанка», художні твори шкільної тематики, публіцистичні статті з проблем народної освіти та культури, а також епістолярну спадщину і власне педагогічну діяльність Грінченка-вчителя, що постає із спогадів сучасників.
Б. Грінченко був гордий за свій народ, пишався його історією, культурою, традиціями. Той занепад, у якому бачив його, вважав тимчасовим, словом і ділом намагався змінити те становище, пробуджуючи у своїх сучасників почуття власної гідності: «Почуймо себе членами з усесвітньої людської сім'ї і візьмімо собі все гарне, правдиве, високе і людяне, що виробила за своє життя людськість, возьмімо і зробімо його частиною нашої душі; будьмо рідні і Гомерові, і Шекспірові, і Дантові, але попереду над усе зоставаймося самими собою, будьмо вкраїнцями-русинами думкою, мовою, ділом. Тоді і тільки тоді зможемо ми бути справжніми членами в сім'ї цілолюдській, членами з певними правами, а не якимись байстрюками-безбатченками, що не знають свого батька — рідного краю і хиляться то до одного, то до іншого. Таких байстрят, мабуть, можуть жаліти, але не можуть поважати, а ми хочемо, щоб нас поважали!». У «Листах з України Наддніпрянської», адресованих українській інтелігенції, Б. Грінченко обстоює збереження українського менталітету, прагне пробудити національне самоусвідомлення й закріпити його у свідомості найпершого провідника українського народу. Водночас він підтримує ідею взаємодії й взаємозбагачення культур усіх народів на основі рівноправного й вільного розвитку кожної з них.
Б. Грінченко постає перед нами як справжній гуманіст, демократ і патріот з передовим і всеохоплюючим світобаченням. Це саме ті складові ідеалу Изодської особистості, якого прагнув народний учитель Грінченко і якого, на його думку, мав дотримуватися кожний інтелігент-просвітитель. Постать Б. Грінченка осяяна високою духовною культурою, притаманною справді інтелігентній людині, адже його життя позначене не лише передовою світоглядною позицією й високими ідейними переконаннями, а й широтою інтересів, самозреченістю у праці заради народу.
До кожного діла на освітній ниві Б. Грінченко брався рішуче і впевнено, з вірою в те, що вселюдська освіта, а разом з нею і національна свідомість, мов «весняна повідь», захопить широкі народні маси. До сміливих і рішучих дій закликав своїх сучасників на сторінках художніх творів: «Не біймося, що нас мало. Все велике починається з малого! Ставаймо до великого діла, і воно саме заставить нас вирости, зробитися дужими і того діла достойними» (Грінченко Б.Д. Твори —Т. 1. —С. 369). А. Погрібний влучно назвав Грінченка «інтелігентом-чорноробом», бо він, на відміну від багатьох діячів культури. не тільки проголошував ідеї й завдання культурно-звітньої праці, а й послідовно втілював їх у життя, першим ставав до цієї важкої роботи й вимагав конкретної праці від кожного, хто міг її виконати.
В українській культурі Борис Грінченко залишив глибокий і чіткий слід. «Ставати на всяке жнив`я» (І.Франко) йому давала змогу висока ерудованість, глибока загальна освіченість. Те, що безпосередньо торкалося його педагогічної діяльності, він знав досконало, був обізнаний у літературі, педагогіці, психології, і не тільки у вітчизняній, а й у зарубіжній. І ці знання плідно використовував на ниві освіти. У праці «Народні вчителі і вкраїнська школа» Б. Грінченко детально проаналізував літературний рух на галицькій і російській Україні, починаючи від Котляревського, склав реєстр науково-популярних книжок з різних галузей знань, які пропонував застосовувати як навчально-методичний матеріал.
Не лише широта інтересів, ерудиція, працьовиті?