По-перше, зріс вплив етнонаціонального чинника, перешкодою для реалізації якого в минулому було ідеологічне протистояння.

По-друге, зросла кількість регіональних конфліктів середньої та низької інтенсивності, які під час холодної війни були відображенням протистояння між двома наддержавами, відповідно управління ними відносно було простим, оскільки існувала загроза масового знищення, що ґрунтувався на ядерному стримуванні.

По-третє, виникли загрозливі тенденції у нерозповсюдженні ядерної зброї, про що свідчать заяви США про намір почати розробку ядерної зброї малої потужності та використати в них замінники уранових детонаторів, що ліквідує загрозу радіаційного забруднення. Реалізація цього задуму фактично дозволить використовувати зброю на рівні із звичайним озброєнням, що може мати непередбачувані наслідки [4, с. 20].

Реалізація права народів на самовизначення, боротьба із транснаціональним тероризмом, демократизація, пропагування ідеї глобального управління, гуманітарні інтервенції, економічна інтернаціоналізація, розвиток ринкових економік – які б високі цілі вони не ставили перед собою, завжди знайдеться група людей, яка прагне реалізувати свій інтерес, розширити і укріпити свою владу, прикриваючись цими процесами. Все перелічене вище є лише зовнішньою оболонкою, виявом однієї рушійної сили – власного інтересу. У будь-якому конфлікті потрібно розрізняти інтереси політичного керівництва, інтереси держави, інтереси населення країни. Те, що зараз відбувається в російсько-грузинському конфлікті – це велика трагедія і для грузин, і для абхазів, і для росіян. Саме ця теза – ключ до розуміння того, що сталося на Кавказі.

Особливість конфлікту на Кавказі полягає в тому, що вперше визначення «війна» було використано не у відносинах між країнами СНД, а «між Росією і Заходом». Вперше проблема військового конфлікту євразійських країн і Заходу була сформульована і виникла в Кавказькому конфлікті. Кавказький конфлікт показав, що світ дійсно де-факто багатополярний. Кавказ став проявом реальної напруги конкуренції як мінімум трьох імперських центрів – консолідованого Євросоюзу, який вперше переграв Республіканські штати на Кавказі, Росії, як територіального Євразійського центру і США, які розраховували красиво зіграти з Саакашвілі, але програли час.

Від початку ситуація трактувалася як південно-осетинсько-грузинський конфлікт. Сьогодні – це російсько-грузинський конфлікт. Але є всі підстави вважати, що цей конфлікт трансформується в американо-російський, тому що американці вже входять в зону цього конфлікту і у фізичну взаємодію з його учасниками [11].

Аналізуючи велику кількість інформації, вивчаючи різні думки політиків та експертів щодо цих подій, як російських так західних, можна зробити певні припущення про складну гру декількох ключових гравців – Росії, США та самого Саакашвілі, у якій головною рушійною силою, яка спричинила розв’язання війни на Кавказі, були політичні і економічні інтереси цих країн.

Звернемося до США. Досягнувши піку своєї міці в 90-і роки минулого століття, американці об'єктивно постали перед найскладнішим завданням будь-якої імперії – зберегти свою гегемонію якомога довше найменш витратним чином. По суті, Америка постала перед вибором: продовжувати експансію, чи розпочати реорганізацію підконтрольного їм простору. Зазвичай, другий варіант означає початок заходу будь-якої імперії, оскільки знаменує поворот переходу до стратегічної оборони своїх завоювань. Після терактів 11 вересня 2001 року американці пішли першим шляхом – розширюючи сфери свого впливу шляхом «превентивної оборони» або як її ще називають «війни з тероризмом». Кампанії в Іраку і Афганістані ознаменували собою спробу США укріпитись у ключових районах Євразії.

У цьому контексті спробу американців зайняти кавказький майданчик слід невідривно розглядати крізь призму їх стратегічних інтересів на Близькому і Середньому Сході. Там ключова мета США – Іран, за який вона бореться з Росією і Китаєм. Останні блокують будь-які спроби силового тиску Вашингтона на Іран, використовуючи для цього весь інструментарій у рамках ООН. Отримавши Іран, США не тільки взяли б під свій контроль величезні вуглеводневі запаси цієї країни, а й посіли стратегічно важливі позиції біля «підчерев’я» Росії, одночасно підсилюючи свої позиції у Центральній Азії. Вони також поліпшили б свої позиції у Афганістані, який є тиловим районом відносно Китаю і прохідним коридором до Центральної Азії, а звідти знову ж таки в глибинку РФ. Крім того, Іран це 15% китайського імпорту нафти, а, враховуючи амбіції Китаю, який є головним реальним конкурентом США, що росте, мати такий інструмент впливу на Пекін більш ніж важливо [22].

Попри агресивність, Росія в цьому контексті посідає швидше оборонні позиції. Хиткість позицій федералів у північнокавказьких республіках природним чином обмежує будь-які спроби розширити сфери впливу на Кавказі. Росія втратила контроль над Азербайджаном і Грузією, та й її позиції у Вірменії не так вже безперечні. От чому підтримка сепаратистів у Південній Осетії і Абхазії стала важливим елементом російської зовнішньої політики. Через невизнані республіки Росія справляє істотний вплив на Грузію, а втрата контролю над ними безпосереднім чином позначилася б вже на ситуації всередині самої Російської Федерації.

По суті, Росія, втрачаючи Південну Осетію, напевно втрачала б Абхазію, а вихід з останньої, напевно призвів би до активізації різного роду сепаратистських рухів у республіках Північного Кавказу. Це, природним чином обмежує свободу маневру Москви в регіоні. Тому, після оголошення незалежності Косова, Росія отримала додаткові інструмент легалізації свого впливу в своїх кавказьких протекторатах. У свою чергу, такий сценарій не влаштовував США, які прагнуть будь-яким способом не допустити посилення конкурента в регіоні. Ці об'єктивні чинники безпосередньо впливають на суб'єктивний вибір американської і російської еліт, що опинилися перед необхідністю кардинального зламу моделей розвитку країни [14].

У цьому розкладі сил Кавказ грає найважливішу роль. Контроль над ним дозволяє займати диспетчерські позиції відносно Каспійського регіону з його величезними нафтовими запасами, впливати на трикутник Грузія –Вірменія – Азербайджан, через який можна впливати на Іран і Туреччину, чинити вплив на країни Східної Європи, в тому числі і Україну. І, поза сумнівом, тримати руку на пульсі в північнокавказьких республіках Росії, які без сумнівів, зараз, нарівні з Далеким Сходом, є її найслабкішою ланкою.

У США розгортається важка криза, хід якої буде визначальним чином впливати на всю мікроекономіку в середньостроковій перспективі. Він зачіпає не тільки економіку, а й практично всі сфери життя американського народу. Основна увага США зосереджується на зовнішній політиці саме з причин, які ми назвали вище, – вплив на Каспійський регіону з його величезними нафтовими запасами, тому що контроль над такими енергоресурсами, це безперечно означає перелом в американський економіці, і вихід з кризової ситуації. Отже, в даному випадку ще одною рушійною силою розв’язання конфлікту виступає економічна криза. Ситуація в сучасній Росії, як це не парадоксально, дуже нагадує стан справ у США [10, с. 7].

Поміж цих глобальних інтересів, ще одною рушійною силою, через безпосередньо вибухнули події 8 серпня 2008 року – це були інтереси самого Саакашвілі, який безперечно, бажав повернути контроль над владою у Цхінвалі. Саакашвілі, розпочавши військову операцію, змусив західні країни втрутитися в цей конфлікт, тобто інтернаціоналізувати його. Уже очевидно, що ці події змусять західні країни прислати міжнародних миротворців для забезпечення контролю над ситуацією на кордоні з Південною Осетією та Абхазією. Перевівши ж протистояння з Росією у відкриту форму, Саакашвілі вже руками російської сторони змусив грузинів залишити землі в Південній Осетії та Верхнього Кодорі на території Абхазії. Таким чином, оголошуючи ці території окупованими Росією, він, з одного боку, не відмовляється від своєї обіцянки повернути їх Грузії, з другого – ліквідує постійний внутрішньополітичний подразник, пов’язаний з обстрілами грузинських поселень, що дає змогу, у тому числі за допомогою великої фінансової підтримки західних країн, облаштувати біженців на території інших регіонів Грузії. При цьому відсутність відкритих збройних конфліктів відкриває Грузії дорогу до НАТО. Отже, спробуємо зробити підсумки стосовно тих сил, завдяки яким вибухнули події 8 серпня 2008 року [12].

Перш за все головною рушійною силою війни був політичний та економічний інтерес двох найвпливовіших держав – США та Росії, протистояння Заходу та Сходу. Зовнішньополітичний інтерес цих держав на той момент був пов’язаний також і з політичною боротьбою, яка точилась як всередині цих країн – у США (вибори президента), так і у Росії (спроби опозиції послабити вплив Путіна). Залучаючи росіян до великої гри, американці отримали стратегічну перевагу. Як відомо, сторона, яка піддається нападу, неминуче опиняється в менш вигідному становищі, оскільки їй значно важче виробити чіткіший стратегічний план. Жертва агресії може тільки будувати припущення про стратегічний задум супротивника, тоді як нападаюча сторона, принаймні, знає напрям першого удару.

Другою основною рушійною силою конфлікту – був економічний інтерес, пов’язаний з контролем над розподілом енергоресурсів Каспійського регіону. Вибух заморожених конфліктів в Південній Осетії і в Абхазії вніс корективи до поставок каспійських енергоносіїв. Вже через декілька днів після початку конфлікту в Південній Осетії Казахстан призупинив експорт нафти через Грузію.

Ключова мета США – Іран, тому що отримавши Іран, США не тільки взяли б під свій контроль величезні вуглеводневі запаси цієї країни, але це ще можливість впливати на енергопостачальників Грузію – Вірменію –Азербайджан, через які можна впливати на Іран і Туреччину, чинити вплив на країни Східної Європи, в тому числі і Україну.

У будь-якому випадку конфлікт на Кавказі породив сприятливі наслідки для енергетичних інтересів і Росії в цьому регіоні. Має він свої наслідки і для України. У сфері нафти продемонстрована вибухонебезпечність і нестабільність Кавказу ставить під сумнів надійність Євроазіатського нафтотранспортного коридору в цілому. В газовій сфері ситуація для України є двоякою.

На нашу думку, перерозподіл впливу на постачання енергоносіїв, не вперше вже стає причиною виникнення міждержавних конфліктів, у тому числі і воєнних. В даному випадку попри всі причини, які розглядалися, і всі думки, які ми аналізували, головною рушійною силою російсько-грузинського конфлікту залишається економічний інтерес в сфери нафтодобування.

Розділ 3. Наслідки російсько-грузинс