Курсовая работа: Поняття громадянства в зарубіжних країнах

За змістом Конституція - основний закон країни, що закріплює суспільний і державний устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державної влади, основи організації державного керування і судової системи, основні принципи виборчого права і правове положення громадян.

Кожна з Конституцій має специфічні риси, у яких відображено соціально-політичні, історичні та інші особливості країни.

Конституція займає особливе положення в ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави. Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження і взаємовідносини державних органів, основи правового положення особистості подають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідати Конституції і її нормам.

Органи по перевірці відповідності Конституції і їхнє значення.

Конституційний контроль входить до числа найефективних засобів забезпечення верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю, насамперед, у виявленні правових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почали з'являтися закони, іменовані Конституціями. Як і інші закони, Конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймають Конституції і відіграють вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.

Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й означає в наші дні, що він не повинен застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були “залучені” суди. Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої і виконавчої влади. В інших країнах відношення до такого контролю було дуже стриманим.

Лише в останні 40-45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру того, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що відображали специфіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття “конституційний контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і Німеччини - на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії - на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.

Конституційні гарантії прав особистості дійсні тоді, коли вони закріплені не тільки (і не стільки) в тексті Основного Закону, скільки в розгорнутій системі усталених процедурних правил, які на практиці реалізують життєвість цих конституційних гарантій. Римське право, що заклало класичні правові засади громадянського суспільства, передбачало, наприклад, обмеження тривалості мови обвинувача шостою годиною, в той час як обвинуваченому і його адвокатам можна було виступати на свій захист дев'ять годин. Це правило, описане античним римським юристом Плінієм молодшим краще, ніж будь-яка загальна декларація демонструє гарантії права на захист у суді двотисячолітньої давності. Взагалі країни, що ввібрали античні або деякі релігійні традиції, мають тисячолітні основи для прав людини. Як правильно відзначав у 1869 р. відомий російський мислитель Володимир Соловйов, "християнство за багато століть до прийняття у Франції "Декларації прав і свобод громадянина" дарувало людям більшість з відомих і найбільш значущих прав і свобод". Отже, конституційне забезпечення прав людини складається з тексту самої Конституції, системи конституційно-застосовуваних нормативних актів, а також рішень судів. Конституційна декларація прав особистості була присутня практично в усіх "соціалістичних" Конституціях, але не мала в дійсності механізму, який забезпечував би реальність декларативних положень Основного Закону. Тому важливо засвоїти конституційні уроки тих країн, де конституційно-правові гарантії прав особистості реально, а не декларативно забезпечені протягом століть або, принаймні, багатьох останніх десятиліть. Відомий англійський політичний діяч XVIII століття Едмунд Берк справедливо писав: "Старі державні устрої оцінювалися за результатами діяльності. Якщо народ був щасливий, згуртований, багатий і сильний, то інше можна вважати доведеним. Ми вважаємо, що все добре, якщо хороше переважає. Результати діяльності старих держав, звичайно, були різні за ступенем доцільності; різні корективи вносилися в теорію, часом взагалі обходилися без теорії, сподіваючись на практику". Для оцінки реальності забезпечення прав людини конституційно-правова практика значно важливіше чистої конституційної теорії, закріпленої у тексті відповідного розділу Основного Закону. Як успішно діючої конституційної схеми можна визнати тільки ту, яка забезпечила своїм громадянам максимально можливий для даного періоду часу рівень розвитку прав і свобод. Так, античні Афіни або місто-держава Флоренція епохи Відродження створили для своїх громадян оптимальні для того часу умови для творчого розвитку, що вже саме по собі дозволяє дати високу оцінку їх державно-правовій структурі. Великобританія - країна неписаної Конституції - в певні століття забезпечувала своїх підданих вищими стандартами свободи і добробуту. Такий же багатовіковий приклад Швейцарії, Нідерландів чи Швеції. Масштаб системи конституційно-застосовуваних нормативних актів США можна оцінити тільки після ознайомлення з численними законодавчими актами, а також судовими рішеннями, що регламентують забезпечення прав і свобод особистості. У тексті Конституції Французької Республіки 1958 р. нічого не сказано про права особистості, а тільки підтверджена Декларація людини і громадянина 1789 р. і преамбула попередньої Конституції 1946 р. За цією скромною відсильною нормою стоять документи з найбагатшим конституційно-правовим змістом. Досить процитувати статтю 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 р.: "Будь-яке суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не конституційно". Права особистості в Конституції США гарантуються Біллем про права та іншими подальшими поправками, а не змістом базового тексту Основного Закону. Така структура нормативного регулювання прав людини нітрохи не гірше будь-якої іншої Конституції, де всі основні права і свободи прописані в тексті дуже ретельно. Державна практика Франції та США показує досить високий рівень забезпечення прав людини, що є істинним критерієм якості конституційного регулювання і забезпечується всією системою конституційно-правових нормативних актів. Конституція Італії докладно перераховує права, в тому числі й економічні, але в цілому італійський громадянин не має більшого обсягу прав, ніж американець чи француз. Конституція Японії 1947 р. наказує: "Народ безперешкодно користується всіма основними правами людини. Ці основні права людини, гарантовані народу цією Конституцією, надаються нинішньому і майбутнім поколінням в якості непорушних вічних прав". Далі в ст. 13 японської Конституції вельми вдало сформульований критерій оцінки дієздатності держави щодо дотримання конституційних гарантій: "Всі люди повинні поважатися як особистості. Їхнє право на життя, свободу і на прагнення до щастя повинно бути, оскільки це не порушує громадського добробуту, вищим предметом піклування в області законодавства та інших державних справ". Однак, як уже говорилося, навіть така деталізація конституційного тексту не забезпечує реальності наданого права. Ця реальність забезпечується іншими законодавчими актами, а також судовими органами. Якщо останні незалежні від інших органів державної влади, то перспектива судового захисту є гарантією конституційного права. Тому Конституція Японії в ст.76 особливо обумовлює: "Всі судді незалежні і діють прислуховуючись до голосу своєї совісті; вони пов'язані тільки цією Конституцією і законами". Вдале формулювання також у Конституції Франції, де в ст.66 судова влада названа "берегинею особистої свободи".

Незалежність суду і його значення для обмеження будь-якої експансії з боку, наприклад, монархічної влади відомі ще з часів Старого Завіту. Протоієрей Олександр Мень, цитуючи відомого російського філософа М. Бердяєва, який писав про те, що у Святому Письмі "є багато убивчого" для концепції самодержавної монархії, робить дуже цікавий висновок: "У теократичний правлінні, заснованому Мойсеєм, вже знаходилися зародки ... такого суспільства, яке побудоване не на свавілля монарха, а на Конституції і законі. У цьому відношенні Біблія різко протистоїть майже всьому древньому Сходу. Звичайно, цей висновок відомого релігійного діяча може видатися для багатьох несподіваним, проте багато важливих правових, в тому числі і конституційно-правові, традицій походять саме з біблійних текстів, що надає цим традиціям додатковий духовний і моральний авторитет. Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно-стосовно нормативних актів усіх рівнів. Тільки в країнах з прецедентною системою права, де суд наділений по суті правотворчими правами, можна назвати головною гарантією суд. У всіх інших країнах неповнота і суперечливість законодавства може звести нанівець будь-яку конституційну норму навіть за наявності незалежного та самостійного суду.

ІІ.2 Поняття інституту громадянства

У будь-якій державі правове становище особи багато в чому визначається економічною основою відповідної держави. Буржуазні революції, які знищили феодальні привілеї і станову нерівність, надали формально кожному індивідууму рівний правовий статус, матеріальним змістом якого є приватна власність. ''Надання рівних можливостей кожному громадянину передбачає відповідно до принципів конституціоналізму самостійну реалізацію їх насправді.'' [36] Ефективність подібної реалізації знаходиться в прямій і безпосередній залежності від матеріального статусу громадянина, тобто від характеру і розміру яка знаходиться в його володінні приватної власності. Таким чином, особистості надається повна свобода самостійно реалізувати свої можливості як у сфері економічної, так і політичної. Держава втручається в цей процес лише остільки, оскільки вона силою свого примусового апарату забезпечує зовнішні юридичні умови, в рамках яких діє особистість. Подібне положення створює ілюзію неупередженості держави по відношенню до будь-якої особистості незалежно від її соціального стану. Ця ілюзія культивується і підтримується всіма засобами ідеологічного впливу. Згідно класичним концепціям лібералізму особистість розглядалася автономною по відношенню до держави, якщо вона виконує перед ним всі свої обов'язки (сплата податків, військова повинність, дотримання законів). В індустріальному суспільстві становище значною мірою змінюється, так як держава, з одного боку, регулює певні сфери діяльності громадянського суспільства, а з іншого боку, воно починає здійснювати окремі соціальні функції (страхування від безробіття, безкоштовну початкову освіту, пенсійне забезпечення, безкоштовне медичне обслуговування), що створює для особистості можливість домогтися здійснення своїх окремих інтересів через державу. Товариство атомістичне за своїм характером, кожна складова його особистість, вважається незалежною по відношенню до іншої особистості. Це в свою чергу визначає індивідуалізм суспільства, в основі якого лежить свобода володіння і розпорядження власністю. К. Маркс зазначав: ''... право людини на свободу ґрунтується не на поєднанні людини з людиною, а, навпаки, на відокремленні людини від людини. Воно - право цього відособлення, право обмеженого, замкнутого в собі індивіда. Практичне застосування права людини на свободу є право людини на приватну власність... Ця індивідуальна свобода, як і це використання її, утворює основу громадянського суспільства. Вона ставить кожну людину в таке положення, при якому він розглядає іншу людину не як здійснення своєї волі, а, навпаки, як її межу''. Особистість перебуває у певних відносинах з державою, причому конкретний зміст цих відносин визначається перш за все тими правами і обов'язками, які в сукупності своїй становлять правовий статус особистості. Для закордонного конституціоналізму характерний дуалізм правового статусу особи, яка виступає у відповідних сферах або як людина, або як громадянин. Особистість виступає як людина у сфері економічній (громадянське суспільство) і як громадянин - у сфері політичній (політична спільність). Ця дуалістична концепція, що розділяє особистість на людину і громадянина та відповідно наділяє особистість правами людини і громадянина, втілена в тій чи іншій мірі в усіх Конституціях зарубіжних країн, як старих, так і нових. Найважливішою юридичною передумовою правового становища особистості в суспільстві є стан громадянства, тобто політична приналежність індивідуума до цієї держави, яка обумовлює характер політико-правових відносин між особистістю і державою. Державне право пов'язує з громадянством цілий ряд найважливіших правових наслідків, головним з яких є те, що фізичні особи можуть бути суб'єктами державно-правових відносин лише володіючи правовим статусом громадянина даної країни.

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.

Об'єм прав і свобод, якими людина може користуватися в конкретній державі, а також об'єм що покладаються на нього цією державою обов'язків знаходяться в прямій залежності від наявності або відсутності у нього громадянства даної держави. Громадянство – це стійкий правовий зв'язок людини зі своєю державою, що обумовлює взаємні права і обов'язки громадян і держави у випадках, вказаних в законі. Громадянин знаходиться під суверенітетом держави, і остання може вимагати від нього виконання обов'язків, навіть якщо він перебуває за кордоном. Держава зі свого боку повинна захищати громадян на своїй території і надавати їм заступництво, коли вони знаходяться за її межами. Закон СРСР про громадянство 1990 років визначав в преамбулі громадянство як політико-правовий зв'язок громадянина з державою. Це був явний рудимент тоталітаризму. Виходить, що якщо людина знаходиться в політичній опозиції до державі, точніше – до його правлячих кругів, не розділяє їх політики, то він начебто вже і не громадянин. На цьому, зокрема, будувалася та, що існувала до середини 80-х років антидемократична практика позбавлення громадянства і висилки «дисидентів», яким важко було скільки-небудь переконливо поставити скоєння злочину. Насправді ж громадянство – саме правовий, а жодним чином не політичний зв'язок людини з державою.

Громадянство було відоме вже в рабовласницьку епоху, коли громадянами могли бути, зрозуміло, лише вільні люди. Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина» прислужилася обґрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних відносин. У конституційній державі інститут громадянства, що замінив колишнє підданство, став одним з проявів принципу рівноправ'я всіх членів суспільства, про що вже говорилося вище. В даний час термін «підданство» уживається лише в монархічних держава причому нині він зазвичай рівнозначний терміну «громадянство». У конституційному праві зарубіжних країн вживаються два терміни: громадянство і підданство. Перш