6. Постійний представник Президента України в Конституційному Суді України;

7. наукові консультанти, консультанти та референти Президента України;

8. Управління зовнішньої політики;

9. Контрольне управління.

Згідно з Положенням на Державного секретаря покладено ряд обов'язків, які забезпечують діяльність структури. Державний секретар здійснює загальне керівництво Секретаріатом, забезпечує взаємодію всіх структурних підрозділів Секретаріату. Безпосередньо здійснює керівництво діяльністю управлінь внутрішньої та гуманітарної політики, Першого відділу.

Державний секретар у межах своїх повноважень видає розпорядження з питань діяльності Секретаріату.

Перший помічник Президента безпосередньо координує та зорганізовує роботу Групи помічників, радників, наукових консультантів, консультантів та референтів. Канцелярії Президента, Прес-служби, Служби протоколу. На нього покладені організаційні розв'язання діяльності Президента, провідними серед яких є:

· розробка та узгодження поточних і перспективних планів роботи, підготовка офіційних зустрічей, візитів, переговорів, робочих поїздок Президента;

· забезпечення підготовки для Президента аналітичних, інформаційних, довідкових та інших матеріалів;

· забезпечення підготовки і виконання доручень Президента.

Перший заступник та заступники Державного секретаря здійснюють безпосереднє керівництво структурними підрозділами.

Розділ 2. Повноваження Президента в контексті конституційної реформи

2.1 Історія конституційної реформи

Вперше питання політичної реформи було виведене на рівень законопроектів про внесення змін та доповнень до Конституції України ще у 1998 році, коли на розсуд парламенту представниками “лівих” сил були винесені два законопроекти, якими пропонувалося суттєво “перекроїти” Основний Закон (коротку інформацію щодо всіх законопроектів про внесення змін до Конституції України, якими пропонувалося скоректувати взаємовідносини у владному трикутнику парламент – уряд – Президент). Однак, як і слід було очікувати, радикальних змін не сталося.

Наступна сторінка конституційної епопеї була перегорнута після проведення 16 квітня 2000 року Всеукраїнського референдуму. Два з чотирьох питань, винесених на референдум, безпосередньо стосувалися взаємовідносин між главою держави та парламентом. Менш ніж через місяць по тому представники сьогоднішньої влади внесли на розгляд парламенту законопроект, яким передбачався перехід до, по суті, парламентської форми державного правління. Починаючи з цього часу ідеєю перерозподілу владних повноважень на користь парламенту переймалися лише опозиційні сили. Аж до відомих серпневих ініціатив 2002 року. З березня цього року, про політичну і конституційну реформи говорять, переважно, у контексті подій, що розгортаються навколо оголошеного Президентом загального обговорення внесеного Гарантом Конституції проекту змін до Основного Закону держави. А в центрі законодавчої уваги опинився, відповідно, сам проект.

2.2 Основні проблеми, які потребують вирішення на основі конституційної реформи

Через невизначеність і недосконалість окремих положень Основного Закону і досі не прийнято Закони “Про Кабінет Міністрів України”, “Про центральні органи виконавчої влади”, “Про адміністративно-територіальний устрій”, “Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України”. Наявність цих та інших проблем зумовлює необхідність внесення відповідних змін та доповнень до Конституції України. Розглянемо основні питання, які потребують вирішення в ході конституційної реформи.

Забезпечення верховенства Уряду в системі центральних органів виконавчої влади. Відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні стратегічною метою реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення максимально повного і точного втілення в життя конституційного статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади. З іншого боку, закріплений Основним Законом “дуалізм” виконавчої влади, за якого значним повноваженнями у сфері формування, координації та контролю за діяльністю органів виконавчої влади наділений не Уряд, а Президент, обумовлює складність реалізації відповідних положень Концепції адміністративної реформи.

Зокрема, Конституція України наділила главу держави, який не належить до виконавчої гілки влади, правом утворення та ліквідації міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, визначення механізму їх координації та підпорядкування, правом самостійного, за власною ініціативою, звільнення з посад всіх керівників органів виконавчої влади – від Прем’єр-міністра до голів районних державних адміністрацій, а також правом скасування актів Кабінету Міністрів України.

Закріплення цих положень на рівні Конституції позбавляє Уряд можливості формувати виконавчу вертикаль, здійснювати самостійну від Президента політику, обмежує можливості Кабінету Міністрів України координувати діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади, спрямовувати їхню діяльність на виконання Програми діяльності уряду, актів Кабінету Міністрів України, призводить до дублювання та підміни функцій Кабінету Міністрів та міністерств функціями Адміністрації Президента України та її відповідними управліннями.

Конституційні зміни повинні бути спрямовані на втілення в життя закріпленого Конституцією статусу Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади і повинні передбачати надання Прем’єр-міністру права призначення та звільнення з посад керівників центральних органів виконавчої влади (за винятком міністерств), місцевих державних адміністрацій; створення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади, визначення засад координації їх діяльності та підпорядкування, позбавлення глави держави права скасовувати акти Кабінету Міністрів (відповідні повноваження мають бути закріплені за Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції).

Внесення відповідних змін сприятиме підвищенню ефективності державного управління, відповідальності Кабінету Міністрів за здійснювану ним політику, прискоренню адміністративної реформи

Удосконалення порядку формування Кабінету Міністрів України та інституту парламентської відповідальності уряду. Досвід українського державотворення протягом останніх років переконливо засвідчив відсутність дієвої взаємодії уряду та парламенту. Більшість сформованих після прийняття Конституції урядів не спиралась на підтримку з боку парламенту, але через постійну загрозу розв’язання політичної кризи в результаті висловлення вотуму недовіри, продовжувала здійснювати свою діяльність, в окремих випадках – без затвердженої Верховною Радою України Програми діяльності Уряду. Позапарламентський характер більшості кадрових призначень в Кабінеті Міністрів, крім того, значно ускладнює процес запровадження інституту “політичних діячів” (політиків), передбаченого Концепцією адміністративної реформи. Серед інших негативів, спричинених недосконалістю окремих норм Основного Закону – недієвість суспільного і парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, непослідовність дій законодавчої і виконавчої гілок влади. Неодноразові спроби правового врегулювання цих проблем в межах, окреслених Конституцією, не увінчались і навряд чи коли-небудь увінчаються успіхом. Переконливим свідченням цього є доля законопроектів “Про Кабінет Міністрів Україні”, який 8 разів повертався до парламенту із зауваженнями глави держави, “Про тимчасові слідчі і спеціальні комісії Верховної Ради України”, який “пережив” 4-разове ветування главою держави.

У зв’язку з цим найбільш ефективним шляхом розв’язання зазначених проблем було б внесення відповідних змін до Конституції, які з одного боку забезпечували б формування дієвого уряду, який би спирався на підтримку парламенту, а з іншого – запроваджували дієві механізми парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади, у тому числі – силових структур, діяльність яких на сьогодні практично повністю закрита для суспільного контролю.

Ці зміни повинні передбачати можливість дострокового розпуску Президентом парламенту у разі неспроможності останнього сформувати уряд, підтримуваний більшістю фракцій, запровадження індивідуальної політичної відповідальності членів Кабінету Міністрів перед Верховною Радою (у зв’язку з цим за парламентом доцільно закріпити право дострокового припинення повноважень керівників центральних органів виконавчої влади (або, принаймні міністрів та керівників “силових” відомств) на підставі винесення їм вотуму недовіри), інституту конструктивного вотуму недовіри (глава уряду може бути відправлений у відставку парламентом лише у випадку, якщо Верховною Радою буде сформовано новий склад уряду), відповідальності уряду та окремих його членів лише перед парламентом, а не главою держави (відповідно, зміну Уряду необхідно “прив’язати” не до обрання нового Президента України, а до сформування нового складу Верховної Ради України).

Удосконалення системи адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування . Досвід багатьох держав Центральної та Східної Європи переконливо свідчить про те, що результативність реформування державного управління та публічних фінансів напряму залежить від ефективності моделі адміністративно-територіального устрою. У Польщі, наприклад, успішність реформування регіонального самоврядування у першу чергу була зумовлена змінами в адміністративно-територіальному поділі, в результаті яких було істотно зменшено кількість воєводств. Натомість в Україні на конституційному рівні було “законсервовано” модель територіального устрою, яка сформувалась в середині 30-х років і головним призначенням якої було забезпечення централізованого управління та задоволення потреб планової економіки. На сьогодні ця модель перешкоджає реформуванню місцевого самоврядування, удосконаленню регіонального управління, реалізації багатьох положень Бюджетного кодексу, а також зумовлює суттєві диспропорції у розвитку багатьох регіонів. Саме тому вже давно назріла потреба “модернізації” відповідних положень Конституції.

Розділ 3. Аналіз змін до Конституції України, які передбачають перерозподіл повноважень Президента України

Загальна характеристика пропонованих змін зводяться до наступного:

· закріплення механізмів, які передбачають зміцнення фракційної дисципліни і відповідальності народних депутатів перед виборцями. Відповідно до пропонованих змін вихід або виключення депутата, обраного за партійним списом або списком блоку, з фракції утвореної на основі відповідної партії або блоку є підставою для припинення його повноважень.

· розширення кадрових повноважень Верховної Ради України. Проект передбачає обов’язковість надання парламентом згоди на призначення і звільнення з посади глави уряду, керівників “силових” відомств (СБУ, Державного комітету охорони державного кордону України), Голів ДПА, Фонду державного майна, Державної митної служби. При цьому Президент позбавляється права звільнення з посади Генерального прокурора, участі у формуванні ЦВК та припиненні повноважень її членів, права призначення на посади та звільнення з посад членів уряду, керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади.

· підвищення самостійності уряду у здійсненні виконавчої влади. Кабінет Міністрів України наділяється правом створення, реорганізації та ліквідації всіх органів виконавчої влади за винятком міністерств (міністерства утворюються, реорганізовуються та ліквідовуються Президентом за поданням Прем’єр-міністра), призначення на посади та звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій, здійснення виключного контролю за діяльністю місцевих державних адміністрацій та правом скасування їх актів.

· врегулювання питань, пов’язаних з накладенням главою держави вето на прийняті парламентом законопроекти, подоланням вето Президента та введенням законів у дію. Якщо Президент протягом 15 днів не повернув закон для повторного розгляду, не підписав його і не оприлюднив, закон вважається схваленим, офіційно оприлюднюється і набуває чинності за підписом Голови Верховної Ради України. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як 250 народними депутатами, Президент зобов`язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. Якщо протягом цього строку закон не буде підписано і офіційно оприлюднено Президентом, закон офіційно оприлюднюється і набуває чинності за підписом Голови Верховної Ради України

· зміна підстав і порядку усунення Президента з посади в порядку імпічменту. Передбачається дві підстави усунення глави держави з посади в порядку імпічменту – вчинення главою держави злочину (у тому числі державної зради) та порушення присяги. Для усунення Президента з посади, згідно із законопроектом, достатньо 300 голосів народних депутатів (замість 338 за чинною Конституцією).