Курсовая работа: Правовий статус комунальних підприємств
6 березня 1990 року Верховна Рада СРСР прийняла Закон СРСР „Про власність в СРСР”.
Стаття 4 зазначеного Закону виділила три форми власності: власність радянських громадян, колективна і державна власність. Також встановлювалось, що законодавчими актами союзних і автономних республік можуть встановлюватись інші, не передбачені цим Законом, форми власності.
Закон СРСР „Про власність в СРСР” вперше вжив термін „комунальна власність”.
Так, відповідно до ст. 19 цього Закону до державної власності належать загальносоюзна власність, власність союзних республік, власність автономних республік, автономних областей, автономних округів, власність адміністративно-територіальних утворень (комунальна власність).
Проте Закон СРСР „Про власність в СРСР” не лише згадував про комунальну власність, але і присвячував комунальній власності окрему статтю. Це стаття 23 „Власність адміністративно-територіальних утворень (комунальна власність)”, відповідно до якої у власності краю, області, району чи іншого адміністративно-територіального утворення перебувають майно органів влади і управління адміністративно-територіального утворення, кошти місцевого бюджету, житловий фонд і житлово-комунальне господарство місцевої Ради народних депутатів, а також можуть бути підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорту, промислові, будівельні та інші підприємства і комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно, необхідне для економічного і соціального розвитку та виконання інших завдань, які стоять перед відповідними адміністративно-територіальними утвореннями.
Наступний етап розвитку та законодавчого підкріплення власності відбувся з прийняттям 7 лютого 1991 року Закону України “Про власність”, який був спрямований на реалізацію Декларації про державний суверенітет України. Зазначений Закон, які і Закон СРСР „Про власність в СРСР”, виділяв три форми власності.
Ст. 31 зазначеного Закону чітко поділяла державну власність в Україні на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Також в даному Законі визначались суб'єкти (ст. 32) і об'єкти (ст. 35) права комунальної власності.
Так, суб'єктами права комунальної власності визначались адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Суб'єктами права комунальної власності на землю виступали Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебували в загальнодержавній власності.
Управління комунальним майном від імені населення адміністративно-територіальної одиниці здійснюють місцеві Ради народних депутатів України, а також уповноважені ними державні органи (ст. 33).
Об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність області, району чи іншої адміністративно-територіальної одиниці іншими суб'єктами права власності.
Держава та її адміністративно-територіальні одиниці не відповідають за зобов'язаннями один одного (ст. 36).
У зв’язку з прийняттям Закону СРСР „Про власність в СРСР” і Закону України “Про власність” та утворенням комунальної форми власності як виду державної власності, виникла необхідність розділу державної власності на загальнодержавну та комунальну.
Тому 5 листопада 1991 року Кабінетом Міністрів України була прийнята постанова “Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)”. Постановою було затверджено перелік державного майна України, яке передається до комунальної власності, а також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць. Така передача майна не була одноразовим актом. Процес розмежування власності відбувається і сьогодні, а також продовжуватиметься у майбутньому. Так, Постановами Кабінету Міністрів України від 3 січня 1995 року, 2 лютого 1995 року, 13 лютого 1995 року передбачена передача загальнодержавного майна (майна військових містечок, дитячих садків, об’єктів житлово-комунального господарства та ін.) до комунальної власності. Причому можливий і зворотній процес. Наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1994 року були прийняті пропозиції Житомирської та Полтавської обласних Рад народних депутатів про передачу майна ряду державних комунальних підприємств до загальнодержавної власності.
Отже, нова конструкція права державної власності була істотно відмінна від державної власності радянського періоду. Новим законодавством про власність було передбачено багато суб’єктність права державної власності, можливість динамічного переходу в інші форми власності, рівноправність всіх форм власності та ін.
Останнім, але найважливішим актом який регулює правове поле власності на Україні беззаперечно Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року.
С. 41 Конституції України, хоч і не перераховує чітко форми власності в Україні, проте ставить в один ряд державну і комунальну форми власності.
Таким чином, комунальна форма власності з прийняттям Конституції України стала самостійною формою власності, а також основою для функціонування комунальних підприємств.
1.2 Основні ознаки комунального підприємства
В більшості правових систем поняття "підприємство" традиційно визначає певний майновий комплекс, тобто суб'єкт та об'єкт господарських та цивільних правовідносин. За українським законодавством підприємство завжди було не тільки майновим комплексом, а й юридичною особою.
На сьогоднішній час, підприємство є одним із основних учасників господарського обігу, діяльність якого регламентується відповідно до Господарського кодексу України, що відмінив положення раніше діючого Закону “Про підприємства в Україні”.
Відповідно до ст. 62 ГК підприємство – це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.
Підприємства можуть створюватись, як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Види та організаційні форми підприємств передбачені ст. 63 ГК.
Відповідно до вказаної статті, залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів:
приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);
підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
державне підприємство, що діє на основі державної власності;
підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).