1.2 Розпад Югославії, громадянська війна і її наслідки

Розділ 2. Інтернаціоналізація та ескалація югославської кризи

2.1 Керівна участь США у вирішенні югославської проблеми

2.2 Погляд Туреччини на балканську кризу

2.3 НАТО як гарант виконання рішень ООН

2.4 Політика російського уряду в контексті політики країн Заходу

Розділ 3. Україна і сучасне балканське питання

3.1 Участь України в регулюванні югославського конфлікту

3.2 Співпраця українського уряду з новоутвореними балканськими країнами

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Останнім часом одна з пріоритетних функцій зовнішньої політики — забезпечення національної безпеки — набула дещо нового змісту. Сьогодні для будь-якої держави стабільність та безпека в сусідніх державах, на регіональному та на загальносвітовому рівнях дедалі тісніше пов'язуються з поняттям безпеки національної.

Яскравим прикладом тенденції взаємозв'язку та взаємопроникнення факторів національної безпеки та безпеки на більш глобальних рівнях є спроби держав міжнародного співтовариства на базі існуючих міжнародних та регіональних інститутів (ООН, ОБСЄ, НАТО, СНД) в рамках діючого міжнародного права врегульовувати ті складні конфліктні ситуації, з якими вони зіткнулись наприкінці цього століття в різних регіонах світу. Зокрема, в таких, як Таджикистан, Шрі-Ланка, Руанда, Сомалі, Придністров'я, Абхазія, Кіпр, Ліван таінших. Одним з прикладів такого роду спроби є дії міжнародного співтовариства в найбільш вибухонебезпечному регіоні сучасної Європи, яким були й залишаються Балкани, особливо з огляду на події, які відбуваються сьогодні у Косово.

У цьому контексті Україна не є виключенням. Вона послідовно виступає за створення всеохоплюючих міжнародних систем універсальної та загальноєвропейської безпеки і вважає участь у них базовим компонентом своєї національної безпеки. Виходячи з свого важливого геостратегічного положення, Україна не може стояти осторонь процесів, які проходять як у регіоні, так і у світі в цілому.

Не маючи можливості вичерпно дослідити генезу політичних процесів на території Югославії, ми ставимо за мету зосередити увагу на вивченні причин та наслідків розпаду колишньої СФРЮ, а також участь України у вирішенні питань, пов’язаних з розпадом даної держави, а також визначити рівень співпраці українського уряду з урядами новоутворених колишніх югославських республік.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період початку ХХ і до кінця ХХ століття.

Якщо казати про територіальні межі дослідження, то вони, як це видно з вищесказаного, охоплюють територію колишньої союзної республіки Югославія та автономних одиниць – Косово та Воєводина.

Якщо вести мову про літературний доробок з даної проблематики, то тут можна зазначити, що при розкритті комплексу питань використовувалась література публіцистичного і наукового характеру, а також сайтів Інтернет.

Зокрема дослідження Каменецького В. безпосередньо присвячене характеристиці політичних процесів в югославському регіоні (Каменецький В. Колишня Югославія – конфліктогенний простір // Політична думка. – 1995. - №2-3). Важливою також вбачається і праця Волкова В., об’єктом дослідження в якій стали етнократичні тенденції в югослов’янському суспільстві (Волков В. Трагедия Югославии //Вопрси истории. – 1992. - №2).

Нараховується ряд статей як наукового, так і публіцистичного змісту, автори яких намагалися дати власну оцінку діяльності українського уряду в регулюванні балканської кризи. Зокрема це статті Денисенко С.( Денисенко С. Україна і сучасне балканське питання //Історія в школі. – 1999. – №1-2), Сіліної Т. (Украина на Балканах: партнер или бедная родственница //Зеркало недели. – 2001. - №30.).

Загальну групу складають дослідницькі розвідки щодо участі збройних сил України в миротворчих операціях ООН на Балканах та співпраці українського уряду з новоутвореними колишніми югослов’янськими республіками. Зазначимо, що у більшості статей інформативно-публіцистичний характер і наукова цінність їх не визначальна.

Втім саме врахування всього спектру існуючого історіографічного доробку за вивчаємою тематикою дозволить максимально повно і об’єктивно розкрити суть дослідження.

Розділ 1. Історичні корені югославської кризи

1.2 Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців. Національне питання в державі

Південні слов'яни (хорвати, словенці, чорногорці, македонці) випробовували національний гніт з боку австро-угорського уряду. У роки Першої світової війни різко загострилося питання про майбутній статус словенських і хорватських земель.

20 липня 1917 р. керівники югослов’янського уряду підписалиКорфську декларацію, що передбачалаутворенняКоролівства сербів, хорватів ісловенців на югослов’янських землях Австро-Угорщини, Сербії й Чорногорії. За формою правління нова держава повинне було стати конституційною монархією.[1]

США до ідеї утворення нової держави південних слов'ян віднеслися стримано. В“14 пунктах” В. Вільсона мова йшла тільки про автономні права народівАвстро-Угорщини. Англія не хотіла ліквідації імперії Габсбургів.

Катастрофічне положення австро-угорських військ на фронтах у другій половині 1918 р. і ріст анти габсбурзьких виступів прискорили падіння Австро-Угорської імперії. Питання про незалежність югослов’янських народів вимагав невідкладного рішення.[2]

6 жовтня 1918 р. у Загребі було створено Народне віче, що оголосило себе представником інтересів словенців, хорватів і сербів. Провідні позиції в Народному вічі займали представники Хорватії. Основною метою своєї роботи віче вважало проголошення незалежності південних слов'ян.

29 жовтня 1918 р. було оголошено про державотворення словенців, хорватів і сербів і його відділення від Австро-Угорщини. Однак уже незабаром після оголошення незалежності держава виявила свою нежиттєздатність.

Не були здійснені аграрна реформа й соціальні заходи, не були проведені вибори в місцеві органи влади, на місцях не виконувалися рішення центральних органів влади. Нове державне утворення не було визнано світовим співтовариством. Італія захопила частину земель держави, оголосивши, що вони входять у сферу її інтересів.[3]

У цей час Сербія починає відігравати провідну роль у справі об'єднання південних слов'ян: виступає проти прояву сепаратизму югослов’янськими народами. Представники Сербської радикальної партії й королівського двору активно пропагують ідею “возз'єднання всіх югословянских земель у єдиній державі”.[4]

Великосербська ідея про унітарну державу південних слов'ян завойовувала усе більше прихильників. За об'єднання із Сербією виступили хорвато-сербська коаліція й більшість політичних партій. Чорногорці ухвалили рішення щодо створенні із Сербією єдиної держави. Представники Воєводіни також затвердили акт про приєднання до Сербії.

Представники держав миру - учасників Паризької мирної конференції заявили, що хочуть мати справу з урядом майбутнього Королівства сербів, хорватів і словенців.

1 грудня 1918 р. у Белграді представники Народного віче передали принцові Олександру заяву про возз'єднання югослов’янських земель із королівством Сербія. Нова держава одержала назву Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС).

Незабаром границі нової держави були визначені системою міжнародних договорів 1920-1921 р.

28 червня 1921 р. була затверджена Видовданська конституція, що проголосила КСХС монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів і закріпила унітарний устрій держави. Конституція узаконила пануюче положення Сербії в королівстві й ігнорування прав інших національностей.[5]

КСХС включало у свій склад Сербію, Чорногорію, Хорватію, Словенію, Далмацію, Боснію, Герцеговину, Воєводіну. У новій державі з 12-мільйонного населення серби становили 41,6%. Королівство об'єднало області з неоднаковим рівнем економічного розвитку: Словенія й Хорватія були економічно розвиненими, їм трохи уступала Сербія, інші регіони були економічно відсталими.[6]

КСХС було багатонаціональним і багато релігійною державою. Серби, чорногорці, македонці сповідали православ'я; хорвати й словенці – католицтво, жителі Боснії, Герцеговини й Косово - іслам.

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--