Курсовая работа: Проблема Чорнобиля в творчості поетів-шістдесятників
І витинає ядро з половинок,
Вилущує нутрощі із насінням —
І тільки тоді його Єві дає.
Єва ділиться з Адамом…
Поема «Чорнобильська Мадонна» має дає чітко виражені плани. Перший — конкретно-реалістичний, що складається з низки портретних етюдів, написаних під безпосереднім враженням від побаченого на власні очі. Це — «стара бабця в целофані», що потайки випаса в зоні запеленуту корову — цедиво кумедне і страшне, знак людської незахищеності, без думу і кровної спорідненості людини із землею. Ескортована під руки з ураженого берегу, стара жінка цілує квітку «прямо в стронцій» — ніщо не може відтрутити її від землі, від лякати, навіть смерть; вона єдина із землею — живе тільки з нею, а ні — помирає. Потім — до в пізнаваних рис змальовані багатослівний літератор — імітатор войовничої порядності, «великий учений», що, економлячи на людській безпеці, спромігся за балагурити «самі Верховні Вуха», високий керівник, що мало думав про людей, вганяючи атомний гігант у джерельне серце Придніпров'я. Це й солдат і генерал, які працюють у зоні, трактористка з навколишніх місць, вироблена, грубувата, постать якої зігріта гумором і прозірливістю новітнього фольклору, що відбиває істинну ціну її праці під горою, на якій «горить реактор». Це й напівбожевільна мати на Хрещатику, приголомшений трагедією фізик тощо.
Другий план — це лірико-філософські роздуми поета, який у самозречених творчих муках, на хвилі найвищого митецького сумління шукає достовірних фарб, рівновеликих трагедії художніх форм, не позиченого питомого Слова, здатного умістити в собі проблемний безмір «множества даностей», що відкрилися людству, нам як суспільству при Чорнобильському реченні. Шукає художню істинність, яка мріла митцям усіх віків, «протягом давніх століть — від Рубльова до Леонардо да Вінчі, Від Вишгородської Мадонни і до Сікстинської, Від Марії Оранти до Атомної Японки...». Прагне її, як і досі, але тепер особливо ясно, як складно її осягти, скільки оманливості бувало в радості її віднайдення:
Ти намагався писати про Неї - Вона пише тобою.
Як недолугою ручкою, як нікчемним пером,
як олівцем
хапливим і ошалілим, покручем-олівцем...
Ти намагався її змалювати - Вона вмочила тебе
в сльози і пекло, в кров і жахіття, фарби такі
ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане?
Поет шукає належного своїй, міченій атомом, епосі Слова і не знаходить його: «Мовчить душа з душі. Мовчить мій цілий світ, загорнутий в лихі, в словесні целофани»; «Я заздрю тим, у кого є сльоза. Немає в мене слів. Розстріляні до слова».
Здавалось би, все просто - ось реальність, така приступна, промовиста, кричуща, ось твоя — художника — неудавана жага осягнути її непроминальну і заповітну суть, вгорнути словом у суспільну свідомість— бодай навіть у свою власну!- а не виходить, не дається, вихоплюється і... разом з тим невмолимо кличе до себе, не відпуска. Як той образ зраненого сина,— що може бути ближчим і краще знаним— незбагненний у драматичній своїй елімінованості з норми: тікаєш від нього в розпачі, а він тебе наздоганя і шматує душу, і віддаляється від тебе, коли наближаєшся до нього зі своїм незнанням і безсиллям. І в інших місцях сюжету взаємодія планів конкретно-реалістичного і морально-філософського висвітлює художню ідею.
Так, увиразнюється вона і в розмові фізика з ліриком, коли на розпачливі питання вченого людині мистецтва відповісти нічого. Знесиліли слова, мова, якою ми прояснювали, одухотворювали суспільну практику, підтопталася свідомість, яка вписувала людину в історію, формувала з її ланок образ цивілізації, а цю останню вміщувала у велетенський всесвітній коловорот. «А мені, а мені славослову. Вас бо славив, дурний вертопрах, Відібрало розбещену мову- і німотствую геть у віках». У цій частині твору йдеться про те, наскільки адекватно з точки зору гуманістичних вимог і потреб мистецтво відбивало дійсність, суспільство загалом осмислювало саме себе. Як бачимо, наявну засуджену практику поет не бажає брати в майбутнє, тягти далі за межу, покладену катастрофою.
Не був би І. Драч здавна відомим майстром художнього парадоксу, коли б не вклав у позірну простоту своєї композиції великий іденно-філософський смисл, що прочитується на надтекстовому рівні. Адже показуючи дійсність у конкретних її проявах, він водночас з усією відповідальністю митця показує і недостатність, морально-філософську та естетичну неадекватність такого її відображення, вичерпаність, коли хочете, спрацьованість багатьох деталей і вузлів механізму мистецької, а ширше — світоглядної самооцінки. І, знову ж таки, разом з тим настійно підкреслює необхідність такої самооцінки, до якої всіх нас покликав час. Усіх, а не тільки вчених («хоч засторогу я несу гірку, не каменую Чесний Храм науки»). Є тут і ясна пересторога не виявляти поспіху хоч тепер, коли він уже призвів до таких болісних помилок і прорахунків.Поема не містить конкретних рецептів, оскільки, на думку поета, це було б черговим виявом поквапливості, продов?