Курсовая работа: Проблеми необхідної оборони
Проте, захист від посягання і завдання при цьому шкоди само по собі ще не свідчить, що ця поведінка здійснена у стані необхідної оборони. Для того, щоб у особи виникло право на необхідну оборону, законодавець встановлює певні підстави.
Перш за все, коли йдеться про необхідну оборону, то дії вчиняються з метою захисту як власних законних прав і інтересів, так і іншої особи або суспільства, держави.
Шкода, яка завдається тому, хто посягає, повинна бути необхідною, тобто такою, що здатна відвернути або припинити посягання. Шкода, яка завдається при необхідній обороні, повинна бути достатньою, тобто такою, щоб негайно відвернути чи припинити посягання. Коли посягання припиняється і відпала реальна загроза з боку того, хто посягає, то завдана йому після цього шкода є протиправною.
У законі також зазначається, що при відверненні чи припиненні посягання не повинно бути допущено перевищення меж необхідної оборони (про що мова йтиме далі).
Таким чином, ми можемо зробити деякі висновки:
1. Діяння, зроблені при необхідної оборони, не є злочинними;
2. При необхідній обороні особі, що посягає, заподіюється шкода;
3. Необхідна оборона — суб’єктивне право кожного громадянина;
4. Необхідна оборона може бути розслідувана лише у визначених законом межах.
"Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань"[1] . Також "кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань"[2] . Право на оборону визнано одним із фундаментальних прав людини.
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони[3] .
Необхідна оборона - найбільш поширена на практиці обставина, що виключає злочинність діяння. Вона є дійовим засобом боротьби зі злочинністю, який закон дає можливість застосовувати кожній людині, незалежно від її соціального статусу і спеціальної підготовки. Ще стародавні юристи вказували на те, що самозахист є природним правом людини, яке вже потім було відбите у праві писаному.
Слід підкреслити, що закріплене Конституцією та КК України право кожного на необхідну оборону від суспільне небезпечних посягань на свої права і свободи, своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини й громадянина, про невід'ємність права кожної людини на життя, про недоторканність її житла й майна, атакож забезпечує умови для захисту громадських і державних інтересів[4] .
Необхідна оборона є суб'єктивним правом людини, а не її обов'язком. Вона може реалізувати його в межах вимог закону, походячи зі своєї оцінки реалій конкретної ситуації.
Право на необхідну оборону є абсолютним: кожна особа має право вжити заходів оборони від суспільно небезпечного посягання незалежно від того, чи має вона можливість уникнути посягання (втекти, забарикадувати двері тощо) або звернутись за допомогою до представників влади чи інших осіб[5] .
Правила про необхідну оборону, встановлені ст. 36. поширюються не тільки на звичайних громадян, але з певними особливостями, що стосуються правил застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів і фізичної сили, — і на працівників правоохоронних, розвідувальних органів, військовослужбовців.
При цьому для певних осіб необхідна оборона є обов'язком, ухилення від якого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобов'язаний захищати осіб, на яких вчиняється напад, а також і самого себе, суспільні й державні інтереси згідно з Законом України "Про міліцію" та прийнятою ним Присягою. Військовослужбовець, що знаходиться на варті, повинен захищати об'єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, присягою Українському народові та отриманим наказом начальника. При цьому, відповідно до вказаних нормативних актів працівники міліції та військовослужбовці мають право у випадках, передбачених законом, застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю (див., наприклад, розділ III Закону "Про міліцію").
Відповідно до п. 11 ст. 13 Закону "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.
Працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізованої охорони, які у зв'язку з виконанням службових обов'язків заподіяли шкоду нападаючому чи затриманому, не несуть за це кримінальної відповідальності, якщо діяли з додержанням закону.
Дії громадян, які при виконанні громадського обов'язку по підтриманню правопорядку заподіяли шкоду особі у зв'язку із вжиттям заходів по припиненню її суспільно небезпечного посягання, затриманню з метою передачі чи доставки у відповідні органи, повинні розглядатися як вчинені в стані необхідної оборони, якщо ними не було допущено явної невідповідності засобів затримання характерові і ступеню суспільної небезпечності вчиненого та обставинам затримання[6] .
Отже, необхідна оборона є вимушеним спричиненням шкоди тому, хто посягає, при правомірному захисті правоохоронюваних інтересів особи, суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання.
Необхідна оборона є діянням, яке оцінюється як суспільно корисне, адже завдання посягаючому шкоди компенсується запобіганням подальшої злочинної поведінки особи, а отже, відверненням шкоди, яку могло спричинити суспільно небезпечне діяння.
Також слід сказати, що особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту[7] .
2 . Проблема завдання матеріальної та моральної шкоди при
виконанні необхідної оборони
У житті нерідко трапляється, коли, захищаючи свої інтереси чи інтереси суспільства, усуваючи небезпеку, яка загрожує людині, затримуючи злочинця, громадяни, службові особи здійснюють дії, які зовні подібні до певних злочинних діянь. Але через ті чи інші обставини вони не є суспільне небезпечними, протиправними; більш того, визнаються правомірними і суспільне корисними. До обставин, які виключають суспільну небезпечність і протиправність діяння, законодавець відносить: необхідну оборону, крайню необхідність, затримання особи, яка вчинила злочин, фізичний або психічний примус, виконання наказу або розпорядження, діяння, пов’язане з ризиком, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.
Перелічені обставини, насамперед, це діяння окремих громадян, службових осіб, що спричинені тими чи іншими ситуаціями. Зовні такі діяння подібні до певних злочинів, але це лише зовнішня схожість, оскільки вони за своєю суттю різняться між собою. Так, уявімо, дії особи, яка під час стихійного лиха, рятуючи людей, пошкодила майно третьої особи, або коли при затриманні вбивці, який намагається втекти, завдаються тяжкі тілесні ушкодження. В обох випадках дії зовні формально збігаються з такими злочинами, відповідно, як: пошкодження майна і завдання тяжких тілесних ушкоджень. Проте визнаються суспільне корисними, оскільки це була високоморальна поведінка людей, спрямована в першому випадку на захист життя людини, у другому — на своєчасне затримання злочинця і передачу його органам влади. Шкода, яка була заподіяна при цьому, визнається правомірною.
Правомірність захисту інтересів своїх, інших осіб, суспільства, держави під час обставин, що виключають злочинність діяння, випливає для одних громадян з їх суб’єктивного права, як, наприклад, на необхідну оборону, принципів моралі у суспільстві, а для інших — це не тільки моральний, а й юридичний обов’язок — виконання службових функцій. Тому обставини, що виключають злочинність діяння, закріплені не тільки в Кримінальному кодексі, а й в ряді інших законодавчих актів, зокрема, у Законі України „Про міліцію”, Законі України „Про Службу безпеки”, в адміністративних та інших законах.
Обставини, що виключають злочинність діяння, — це передбачені Кримінальним кодексом, а також іншими законодавчими актами, зовнішньо схожі зі злочинами суспільне корисні (соціальне прийнятні) і правомірні вчинки, які здійснені за наявності певних підстав і виключають злочинність діяння, а тим самим і кримінальну відповідальність особи за заподіяну шкоду.