Курсовая работа: Прояв детермінантів агресивної поведінки у підлітків

1. Агресія допомагає поліпшити генетичний фонд виду за рахунок того, що зупинить потомство зуміють тільки найбільш сильні й енергійні індивідууми;

2. Сильні тварини краще захищаються й забезпечують виживання свого потомства.

Агресивна поведінка не можна виключити, рятуючи людей від дратівних ситуацій і з нею не можна подолати, навісивши на не морально-морально-мотивовану заборону. Переорієнтування агресії – це найпростіший і надійний спосіб знешкодити ії. Вона задовольняється об'єктами легше, ніж більшість інших інстинктів і знаходить у них повне задоволення. Це психогідравлична модель критикувалася як етологами (R.A. Hinde, 1974), так і психологами (A. Montague, 1976) не тільки за ризикований перенос на людину результатів, отриманих у дослідженні тварин, або за плани зниження рівня агресії цивілізованої людини шляхом організації різних змагань, але й за недостатню фактичну обґрунтованість.

Представники соціобіологічному підходу (Бараш й ін.) вважають, що на породження агресивних імпульсів підлітків впливають специфічні гени. Вони затверджують що індивідууми швидше за все будуть проявляти альтруїзм і самопожертву стосовно тих, у кого є схожі гени й поводитися агресивно стосовно тих, хто не складається з ним у спорідненні. До цієї теорії примикають погляди про безперервний еволюційний відбір особливо не агресивному – відборі індивідів шляхом поширення генів переможців. Він розглядає будь-які форми поводження людини як результат взаємодії біологічних і соціогенетичних факторів не відкидаючи при цьому можливість онтогенетичної детермінації агресивної поведінки.

До представників теорій потяга ставиться так само Мак-Доуголл (W. Mc. Dougall, 1908). У його переліку 12 основних інстинктів, агресивність ототожнюється з емоцією гніву. Інстинкт агресії він трактував у такий спосіб: «Схильність до гніву. Обурення й насильницьке усунення всякої перешкоди або перешкод, що заважають вільному здійсненню будь-якої іншої тенденції». Цим формулюванням Мак – Доуголл фактично передбачив точку зору фрустраціонних теорії агресії Долларда і його колег, які поклали початок інтенсивним експериментальним дослідженням агресії. Відповідно до цієї теорії, це не автоматично виникаюче в надрах організму потяг, а наслідок фрустрації. Дана теорія затверджує, що агресія завжди є наслідок фрустрації, а фрустрація завжди спричиняє агресію. Результати багаторічних експериментальних досліджень показали, що зв'язок між цими факторами менш твердий, чим передбачалося й гіпотеза є надто узагальненою. Наприклад, із фрустрацією не зв'язана жодна з форм інструментальної агресії.

Але фрустрація породжує різні моделі поводження, і агресія є лише однієї з них. Вплив фрустрації на агресію опосередковано рядом проміжних факторів. Тобто фрустрація з найбільшою ймовірністю може викликати агресію, коли вона порівняно інтенсивна, коли присутні посилання до агресії, коли фрустрація здається раптовою й несподіваною, або коли вона когнитивно привязувальна до агресії.

Більше систематизовану модель пояснююча поява цього феномена висунув Міллер. Він пояснює появу змішаної агресії у випадках, коли агресивний позив зустрічає «перешкода або придушується страхом покарання. Однак й у цьому випадку спонукання залишається й може привести до агресивних дій. При цьому вони будуть націлені не на щирого фрустратора, а на об'єкти, стосовно яких агресивні дії можуть відбуватися безперешкодно й безкарно.

На позиціях, тісно пов'язаних із фрустраційної теорією агресії стояв Берковитц. Відмовившись від не витримує критикові постулату про те, що фрустрація завжди веде до агресії, він увів дві проміжні змінні, одна з яких ставилася до спонукання (гнів), а інша до спрямованості поводження (пускові подразники). Гнів виникає, коли досягнення цілей, на які спрямована дія суб'єкта, блокується ззовні. Однак сам по собі він ще не веде до поводження, обумовленому спонуканням даного типу. Щоб це поводження здійснилося, необхідне адекватні йому пускові подразники, а адекватними вони стануть лише у випадку безпосереднього або опосередкованого зв'язку із джерелами гніву, тобто із причиною фрустрації.

Пізніше Берковитц розширив і видозмінив свою концепцію, де пусковий подразник уже не є необхідною умовою переходу від гніву до агресії. Як додаткова опора своєї концепції Берковитц залучає модель інструментального обумовлювання.

У класифікації видів фрустраційного поводження Ф.Е. Василюк згадує агресію як одну з п'яти його форм:

1. Рухове порушення;

2. Апатія;

3. Агресія й диструкція;

4. Стереотипія;

5. Регресія.

А.А. Налчаджян також затверджує, що агресивна поведінка не є єдиною реакцією на вплив фрустраторов, що існують також не агресивні реакції на фрустрацію. Він виділяє наступні види захисних механізмів спрямованих на соціально-психічну адаптацію особистості у фрустрирующих ситуаціях:

1. Переміщення агресії;

2. Ідентифікація з агресором;

3. Апатія й безпорадність;

4. Психічна регресія;

5. Адаптивна активність уяви;

6. Інші реакції відходу або втечі;

7. Стереотипна поведінка.

Переміщення агресії у фрустрирующих ситуаціях має місце тоді, коли людина не в змозі прямо виражати свою агресію стосовно фрустратору й агресивна установка переміщається на новий іноді нейтральний об'єкт. Різновидами переміщеної агресії може бути «вільно, що витає гнів,», де навіть нейтральні ситуації сприймаються в якості фрустрирующих, а також аутоагрессия. Ідентифікацію з агресором Налчаджян розглядає як захисно-адаптивний комплекс, що включає в себе механізми агресії, ідентифікації й інтроекції. Перебуваючи під загрозою й переживання стану фрустрірованності, людина захищає свою особистість тим, що включає в структуру своєї особистості досягнення й силу фрустрирующих його індивідів.

Наприклад, засіб масової інформації приділяє значну частину часу показу насильства. Кореляційні й експериментальні дослідження сходяться у висновку про те, що спостереження насильства по телебаченню створює ґрунт для посилення агресивної поведінки й знижує сприйнятливість глядачів, до агресії спотворюючи їхнього подання про реальності. У порівнянні з більшістю інших теорій, теорія соціального навчання залишає набагато більше шансів запобігти й контролювати людську агресію, тому що вона з'являється тільки у відповідних умовах. Даний підхід пропонує контролювати агресію шляхом протидій тим фактором, які ії провокують, – іншими словами, ослабленням аверсивної стимуляції, заохоченням і формуванням неагресивної поведінки й виявленням і закріпленням реакцій, несумісних з агресією.

Кроком уперед у рішенні проблем, пов'язаних з оцінкою агресії, можна вважати фромовську модель структури агресії. У ній пропонується розрізняти два види агресії: доброякісну й злоякісну. Доброякісна агресія є біологічно адаптивної, сприяє підтримці життя і являє собою реакцію на погрозу вітальним інтересам. Злоякісна агресія не є біологічно адаптованої, не пов'язана зі збереженням життя, не сполучена із захистом вітальних інтересів.

Існуючі на сьогоднішній день теорії агресії по-різному пояснюють причини й механізми агресивної поведінки людини. Є також безліч модифікацій і різновидів цих підходів. Існуючі експериментальні дані тією чи іншою мірою підтверджують всі основні теорії агресії. Це не є свідченням кризи теорій, а говорить лише про багатоаспективної й багатоплановості агресії. Справедливості заради відзначимо, що найбільшою мірою експериментально підтверджуються фрустраційна теорія агресії й теорія соціального навчання.

1.3 Фактори, що впливають на прояв агресивних реакцій у підлітків коледжу й ПТУ

У попередньому параграфі нами були розглянуті основні теорії, що пояснюють із різних позицій природу агресії людини. Ці теорії, являють собою спроби освітити детермінанти людської агресії в цілому, і більша їхня частина не надає значення конкретним факторам і соціальним ситуаціям, що сприяють як актуалізації, так і стримуванню агресії. Так, положення про те, що агресія є вродженим інстинктом або генетично обумовлена, мало що дають нам у плані розуміння причин прояву конкретною агресивною реакцією підлітка, а також не вказують на шляху корекції його підвищеної агресивності. Знання факторів, що сприяють виникненню агресивних реакцій у підлітковому віці, дозволяє не тільки набагато точніше виявити джерело агресії підлітка, мати смерть про механізми виникнення й закріплення його агресивних реакцій, але й будувати більше ефективні психокоррекційна й психопрофілактична програми з їхнім обліком.