Курсовая работа: Психологічні аспекти роботи з дітьми в інтернатних закладах

В інтернаті дитина постійно спілкується з однією й тою самою достатньо вузькою групою однолітків, при чому вона сама не може надати перевагу іншій групі, що може зробити будь-який учень звичайної школи. Але одночасно вона й не може бути виключена з неї. Належність до визначеної групи однолітків при цьому виявляється начебто безумовною. Це призводить до того, що стосунки між однолітками складаються не як приятельські, дружні, а по типу родинних, як між братами та сестрами. Таку безумовність у спілкуванні з однолітками у дитячому закладі інтернатного типу можна, з одного боку, розглядати як позитивний фактор, що сприяє емоційній стабільності, захищеності, коли група однолітків виступає певним аналогом сім’ї, а з іншого боку, подібні контакти не сприяють розвитку навичок спілкування з однолітками, вміння налагоджувати рівноправні стосунки з незнайомою людиною, адекватно оцінити свої якості, необхідні для виборного, дружнього спілкування.

Більше того, відсутність якісного, змістовного спілкування з дорослими, котре було б адекватним для дітей, що виховуються в закладі, є серйозною перешкодою на шляху їх взаємодії з іншими та з оточуючим світом загалом. І.В. Дубровіна, зокрема, зазначає: «…дорослий відіграє цілковито виключну роль у розвитку особистості дитини. У дитячому закладі інтернатного типу дефіцит спілкування дитини з дорослим призводить до гіпертрофії, надцінності цієї потреби, до практично повної залежності емоційного благополуччя дитини від ставлення до неї дорослого».

За Розенцвейгом, становленню адекватних форм поведінки дитини стосовно дорослих сприяє нормальне протікання процесу ідентифікації з батьками, котре у дітей, що виховуються не в сім’ї, виявляється порушеним. В умовах інтернатного закладу неможливо відтворити механізм ідентифікації, що повністю повторює сімейну ідентифікацію. До того ж питання щодо доцільності заміни ідентифікації з батьками ідентифікацією з працівниками закладу достатньо складне і не має однозначного розв’язання.

Набула поширення практика використання різних типів покарань від мовних образ, до переведення «некерованих» осіб до психіатричних закладів закритого типу. Так, 8 лютого 2007 року прокурор міста Севастополь Володимир Дереза повідомив, що у 2006 році близько 60 дітей-сиріт – вихованців дитячих будинків і шкіл-інтернатів протягом місяця незаконно перебували у міській психіатричній лікарні. Як повідомив прокурор, за даним фактом було порушено кримінальну справу. Прокурор висловив припущення, що окремим дітям саме така медична допомога була потрібна, водночас він висловив подив з приводу того, що в психіатричній лікарні формально підійшли до юних пацієнтів та наголосив: «Лікарі зобов`язані були одразу повернути тих дітей, кому не потрібен стаціонар». В більшості випадків таким дітям потрібна психологічна допомога, яку більшість закладів не мають можливості повноцінно здійснити. Тому вони відправляють дітей на лікування до психіатричної лікарні. Втім, як уже стверджувалось, навіть у кращому випадку (якщо педагогічні працівники не надають таким дітям статус покарання, лікарі не встановлюють діагноз), дитина сприймає це як покарання, зазнає серйозних психічних страждань.

Основи колективного виховання, що домінують в інтернатних закладах не забезпечують індивідуальний розвиток здібностей кожного вихованця.

І. Доля зазначає, що в інтернатних закладах спостерігається надмірна опіка дітей, яка призводить до незнання ними своїх обов'язків. Результатом є формування у переважної більшості вихованців державних закладів хибної уяви про свої соціальні ролі, як сироти. [4].

Через вищеперераховані особливості життя дітей у інтернатних закладах, а також через особливості життя і виховання цих дітей до потрапляння до цих закладів (що власне і стають причинами необхідності вилучення їх із того середовища, в якому діти перебували раніше), у вихованців формуються певні психологічні особливості і потреби, про які піде мова у наступних підрозділах роботи.

1.3 Психологічні особливості та потреби дітей, які є вихованцями інтернатних закладів

Інтернатні заклади відрізняються особливим контингентом дітей, здебільшого педагогічно занедбаних. О. Поляновська відзначає такі поширені характеристики дітей у інтернатних закладах: «Вони відстають у своєму психічному розвитку, мають низьку пізнавальну активність, у них не сформувалися пізнавальні інтереси, рівень їхніх знань також значно нижчий, порівняно з учнями загальноосвітньої школи». Схожої думки з цього приводу дотримується Марія Донник: «…діти, позбавлені батьківського піклування, що виховуються в закладах інтернатного типу, характеризуються досить невисоким рівнем розумового, психічного, фізичного розвитку; бажають кращого показники розвитку особистості, спостерігаються порушення статевої ідентифікації, з’являється схильність до вживання наркотиків, алкоголю й куріння». Ф. Мустаєва змальовує проблемні характеристики цих дітей ще більш серйознішими: у них досить високі показники психічних розладів, розвитку депресивних станів та апатії, недорозвиненість емоційної сфери, зниження рівня мислення, підвищення рівня збудженості, фіксуються специфічні поведінкові прояви.

Діти потрапляють до такого закладу уже з певними сформованими соціальними навичками поведінки, мають свої переконання, інтереси, які формувались в більшості не за сприятливих умов розвитку та становлення їх особистості. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, зустрічаючись із проблемою неможливості задовольнити свої потреби та інтереси, часто намагаються задовольнити їх тим шляхом, який є можливим. Інколи навіть трапляється так, що цим шляхом стає злочин.

Крім психологічних проблем дітей, що опинилися у інтернаті, які сформувалися ще до потрапляння дитини до закладу, існує безліч проблем, які формуються уже як наслідок перебування дитини у ньому. Особливості становища вихованця інтернату стають негативними чинниками впливу на психіку дитини, що саме перебуває у стадії розвитку та формування різноманітних рис характеру та навичок спілкування, подолання життєвих проблем тощо.

Ще одним із наслідків виховання в інтернатному закладі є порушення соціальної адаптації, що може призвести в одних випадках до зниження активності, яке веде до апатії та більшого інтересу до речей, ніж до людей, в інших випадках до гіперактивності з відходом в асоціальну та кримінальну поведінку, а в деяких випадках може проявлятися тенденція поводитися зухвало в суспільстві, намагаючись привернути до себе увагу, не вміючи створити міцні емоційні зв’язки.

У дітей, що живуть в умовах виховання дитячого будинку на повному державному забезпеченні, з’являється позиція утримання («нам повинні», «дайте»), відсутні ощадливість і відповідальність. На думку О. Поляновської, «така позиція може призвести до негативних утворень в структурі особистості учня, а саме домінування нижчих мотивів при постановці мети, невміння продумувати засоби для виконання дій, вузькості інтересів та їх нестійкості».

У вихованців інтернатів через особливості життя в цих закладах з’являються проблеми спілкування. По-перше, умови життя у інтернаті передбачають постійне перебування в оточенні інших дітей та вихователів. Діти-сироти, що перебувають в інтернатних закладах, не мають можливості для усамітнення, навіть тоді, коли виникає таке бажання. О. Поляновська зазначає, що така ситуація часто призводить до погіршення настрою дітей, небажання займатися колективною справою, емоційного виснаження. Марія Донник також вважає відсутність вільного місця, де дитина могла б бути наодинці із собою суттєвою проблемою: «Кожній людині необхідний особливий стан душі, відокремлення, коли формується самосвідомість. Відсутність умов для внутрішньої зосередженості стандартизує певний тип особистості».

Спостерігається відставання в становленні інтимно-особистісного спілкування з однолітками: контакти з однолітками виражені слабко, вони дуже одноманітні, малоемоційні і зводяться до простих звернень і вказівок. В основі такого відставання лежить відсутність емпатії, тобто співчуття, співпереживання, вміння і потреби розділити свої переживання з іншою людиною.

М. Донник також відзначає, що спостарігаються такі своєрідні особливості щодо спілкування дітей-вихованців інтернатних закладів – контакти цих дітей поверхові, нервові та спішні (діти-вихованці інтернатних закладів домагаються уваги до себе, але й одночасно її відкидають). Потребуючи уваги та любові, вони не вміють поводити себе таким чином, щоб до них ставилися згідно з цією потребою. Досвід спілкування, що формується хибним чином, призводить до того, що дитина, позбавлена батьківського піклування, займає стосовно інших негативну позицію. Особлива проблема, з якою також стикаються діти-сироти – це феномен «ми» в умовах інтернатного закладу (вихованці охороняють один одного, але всі разом шукають вигоди від оточення). Явище, коли формується своєрідна психологічна позиція «ми», вихованці інтернату, та «вони» – суспільство за межами цього закладу.

Марія Донник взагалі вважає, що найважливіша проблема дітей, що виховуються в інтернаті – це відсутність любові та ласки батьків і родичів, у результаті чого формується депривація особистості. Ту ж думку простежуємо у працях Галини Бевз. Коли дитина залишається без захисту й підтримки близьких, вона може зупинитись у своєму розвитку і навіть регресувати (повернутися на ту стадію розвитку, на якій дитина почувалася комфортніше). Г. Бевз наголошує на такому явищі, як прихильність – щоб нормально розвиватися, дитина орієнтується на «подібну істоту свого виду», тобто дитині потрібна постійна значуща фігура, природно якою є мати або батько. Відсутність прихильності та необхідність постійно пристосовуватися призводять до зниження активного ставлення до життя, за якого не формуються соціально значущі цінності та орієнтири, а створюються умови для зростання конформізму – схильності уникати прийняття самостійних рішень, пасивності, пристосовницької орієнтації до запропонованих стандартів оцінок та поведінки.

Щодо наслідків виховання не в сімейному середовищі, Дубровіна відзначає також що «…підвищена цінність сім’ї та відсутність досвіду життя у ній призводять, з одного боку, до ідеалізації сім’ї, образу сім’янина, а з іншого – до гіпертрофії негативної моделі сім’ї. При цьому позитивний ідеальний образ сім’ї розмитий, не наповнений конкретними побутовими деталями, а негативний, навпаки, гранично конкретизований та емоційно насичений» [6]. Це може негативно впливати на формування уявлень про майбутнє сімейне життя. Наслідки цього простежуються на практиці у таких фактах: випускники інтернатних закладів часто мають значні труднощі у створенні сім’ї та збереженні її стабільності, вони важко входять у батьківську сім’ю чоловіка чи жінки, не можуть побудувати повноцінних стосунків із дружиною/чоловіком, зводячи все або до сексуальних стосунків, або до якихось вимог, що відірвані від реальності, швидко вичерпують початкову прив’язаність і не вміють розвивати вміст подружніх стосунків.

Варто звернути увагу на думки Ю. Бондаренко, викладені нею у статті «Життєва компетентність вихованців закладів інтернатного типу». У статті вона зосереджує увагу на феномені «життєва компетентність», яка «належить до ключових компетентностей та виявляється через спроможність вирішувати життєві проблеми різноманітного характеру в контексті конкретної ситуації життєдіяльності людини, оволодівати життєвими й соціальними ролями» [2]. На думку фахівців з психології, медицини й фізіології, сформованість у людини життєвої компетентності сприяє її успішній самореалізації, виконанню найважливіших функцій життєдіяльності, забезпеченню фізичних, психічних та духовних потреб. Несформованість життєвої компетентності вихованців шкіл-інтернатів стає загальною проблемою багатьох випускників інтернатних закладів, так як відображається на усьому їхньому подальшому житті. Щодо особливостей учнів, які перебувають у школах-інтернатах, то Ю. Бондаренко зазначає, що серед них є діти, які стали жертвами психічного, фізичного й сексуального знущань; ті, що мають шкідливі звички (палять, вживають алкоголь, виявляють схильність до токсикоманії). Дослідження свідчать, що вихованці шкіл-інтернатів характеризуються нестійкою, неоднозначною самооцінкою, високим рівнем тривожності, імпульсивності, агресивності, наявністю комплексу неповноцінності, відчуття малоцінності своєї особистості. У багатьох вихованців значно деформована емоційна сфера (емоційна закритість, невміння виразити свої емоції, агресія, емоційна неврівноваженість, схильність до неадекватних реакцій). Для них характерні: відсутність позитивного досвіду ставлення до здоров’я, несформованість уявлення про способи його збереження; вузька часова орієнтація на мотивацію, яка виражається в прагненні жити сьогоднішнім днем, що деморалізує особистість, не створює установки на подолання труднощів, побудову життєвих планів, а спричинює ситуативність, імпульсивність у діях і вчинках; невміння спілкуватися та встановлювати відносини як з однолітками, так і з дорослими (досвід перебування під впливом вуличних компаній, конфліктність відносин з однолітками й вихователями, перебування в закритих кооперативних колективах, обмеженість відносин); відсутність життєвих навичок, навичок швидкої адаптації до самостійного прийняття рішень, подолання життєвих труднощів і проблем. Зазначене свідчить про несформованість життєвої компетентності вихованців шкіл інтернатів, що стає загальною проблемою багатьох випускників інтернатних закладів.

Несформованість життєвої компетенції, проблеми спілкування, педагогічна занедбаність, порушення емоційно-вольової сфери, незадоволена потреба у любові близьких та прихильності є тими чинниками, які визначають завдання та особливості спілкування соціального працівника з дітьми у інтернатному закладі, які зробимо спробу визначити у другому розділі роботи.

РОЗДІЛ 2. Соціальна робота у інтернатних закладах

2.1 Завдання соціального працівника при роботі в інтернатному закладі

Соціальна робота з дітьми, які залишилися без батьківського піклування, спрямована на створення турботливого середовища, яке допомагає дитині розвиватися, сприяння соціалізації дитини, що перебуває в інтернатному закладі, запобігання бездоглядності дітей або їхньої інституціалізації. На цій же меті наголошує Ж.В. Петрочко у своїй статті: «…створення сприятливого соціально-виховуючого середовища, тобто ефективних умов для реалізації й захисту прав дитини шляхом гармонізації задоволення її особистісних потреб». Тобто в загальному аспекті метою соціального працівника стосовно дітей, які перебувають в інтернатних закладах, є забезпечення адекватного середовища виховання, під яким можна розуміти як оптимізацію педагогічного процесу у інтернатному закладі, так і влаштування життя дитини загалом.

Найбільш ефективним шляхом створення сприятливого соціально-виховуючого середовища є реінтеграція дитини в біологічну чи прийомну сім’ю, що є пріорітетним завданням соціального працівника. Тільки сім’я здатна забезпечити задоволення основних потреб дитини, надавати стимули для її подальшого розвитку, створювати стабільну атмосферу. Якщо не існує можливості для дитини жити з рідними батьками, найкраща альтернатива – усиновлення/удочірення, прийомна сім’я, дитячий будинкок сімейного типу.

Для влаштування дитини в прийомну сім’ю соціальний працівник виконує такі функції, як виявлення інформації про дитину, яка потребує державної опіки; оцінка стану розвитку дитини, яка потребує влаштування, для з’ясування можливості влаштування до прийомної сім’ї; підготовка дитини до входження у прийомну сім’ю. Остання функція є надзвичайно важливою: за допомогою різних психологічних методів роботи дитина звикає до того, що у неї з’явиться сім’я. Це дозволяє попередити небажані випадки під час перебування у прийомній сім’ї (втечі з сім’ї, невротизації стосунків тощо). Визначальною є роль соціальних працівників в організації знайомства прийомних батьків з дитиною. Соціальні працівники з питань супроводу прийомної дитини й прийомної сім’ї працюють у команді, узгоджуючи свої дії, а саме: допомагають дитині скласти альбом про себе і своє життя; допомагають батькам разом з біологічними дітьми скласти альбом про їхню сім’ю, звички, сімейні традиції тощо; проводять зустрічі прийомних батьків з дитиною; виявляють емоційні прояви й реакції дитини та прийомних батьків у процесі знайомства; складають та узгоджують з батьками план переходу дитини у прийомну сім’ю; надають психологічну підтримку прийомним батькам під час знайомства та налагодження контактів з дитиною, а також обговорюють особливості процесу знайомства.

Очевидним є також такий важливий напрямок соціальної роботи з вихованцями інтернатних закладів, як забезпечення можливостей для їхнього майбутнього. Тут мається на увазі як забезпечення соціальної і матеріальної основи життя дітей після виходу з інтернатного закладу – отримання житла, роботи, пільг тощо, так і психологічної готовності до життя за межами закладу. Різка заміна тотальної ізольованості і контролю системою безконтрольності і свободи дій призводить до втрати орієнтирів і цінностей. Зокрема, можливість отримання освіти розглядається більшістю випускників інтернатних закладів, як засіб звільнення із стін шкіл-інтернатів.

Петрочко узагальнює завдання при роботі з дітьми у інтернатному закладі поняттям «реінтеграція». Він визначає реінтеграцію як процес повернення людини в суспільство у ролі активного і незалежного члена соціального життя, що передбачає компенсацію втрат соціальних зв’язків, досягнення відповідного рівня емоційного стану тощо. Реінтеграція дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, здійснюється відповідно до переконань: необхідно готувати дитину до створення власної сім’ї та адекватного виконання нею батьківських функцій. Організація та забезпечення оптимальних умов реінтеграції створюють можливості для подальшого повноцінного функціонування індивіда у соціумі, його успішної соціалізації. Реінтеграція дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, – процес повернення чи входження їх до тієї чи іншої соціальної системи шляхом відновлення або формування прив'язаностей, соціальних зв’язків та відносин, набуття соціального досвіду, соціальної компетентності.

Петрочко зазначає різні напрями соціально-педагогічної діяльності щодо входження до відповідних інституцій. Так, «у межах підготовки дитини до входження в економічну інституцію здійснюється сприяння її працевлаштуванню відповідно до потреб та індивідуальних особливостей; вироблення навичок планування бюджету та витрат; в політичну – сприяння захисту майнових прав дитини після закінчення навчання в інтернатному закладі; формування громадянської свідомості, політичної культури; в родинну – моделювання уявлення та переконання дитини про функціонально спроможну сім’ю (формування цілісного образу сім’ї з усвідомленням її функцій, механізмів розвитку, розподілу ролей тощо); вироблення необхідних навичок створення власної функціонально спроможної сім’ї; в педагогічну – передавання соціального досвіду старших поколінь; підготовка до включення дитини в різні структури соціальних інституцій; підтримка соціально-позитивної активності вихованця інтернатного закладу, введення його у соціально-виховне середовище; сприяння здобуттю освіти; в культурницьку – допомога в осягненні цінностей культури, пов’язаних з технічною та мистецькою творчістю, а також фізичним удосконаленням; сприяння розкриттю індивідуальних здібностей і талантів; підтримка дитини у пошуку тієї сфери творчої діяльності, де вона зможе найбільшою мірою самореалізуватися і самоствердитися; вироблення навичок організації і проведення змістовного дозвілля; в релігійній – забезпечення права свободи вірування і водночас формування критичного мислення з метою запобігання культової залежності; в екологічній – розвиток екологічного мислення, спрямованого на збереження і розвиток природного та сприятливого техногенного середовища».

Отже, незалежно від якого завдання соціального працівника у роботі з вихованцями інтернатних закладів відштовхуватися, повертаємося до проблеми виховання дитини. В даному випадку виховання виступає як дуже широке поняття, адже метою цього процесу в інтернатному закладі є створення можливостей для нормалізації життя дитини відповідно до її потреб шляхом корекції та адекватного розвитку психологічних якостей, світосприйняття, самоідентифікації і інших моментів.