Курсовая работа: Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна
Психологія релігії безпосередньо пов'язана з релігійною психологією — сукупністю релігійних образів, містерій, ілюзій, настроїв і почуттів, у яких безпосередньо відображаються умови життя людей, а також всі порухи людської душі (раціональний, емоційний, вольовий). Домінуюча роль у релігійній психології все-таки належить емоційно-вольовому аспекту.
У розвинутих формах релігії спостерігається взаємодія і взаємовплив між релігійною ідеологією та релігійною психологією. Релігійна психологія збагачує ідеологію емоційним відтінком, посилюючи або послаблюючи її сприйнятливість у суспільстві, а релігійна ідеологія надає релігійній психології спрямованості та тенденційності.
Отже, термін «релігійна психологія» вживають для виокремлення психологічного зрізу релігійної свідомості.
Однак нерідко ним позначають ті напрями психології релігії, які так чи інакше ведуть до психологічного «обґрунтування» віри у надприродне, Абсолют. При цьому феномен віри сприймається як даність, аксіоматична істина, інструмент осягнення. У цьому розумінні релігійна психологія не виходить за межі Слова про Бога, про Боже слово; вона має конфесійну зорієнтованість. Натомість психологія релігії як релігієзнавча дисципліна вивчає релігійну психологію поза її конфесійною спрямованістю, орієнтується на світоглядний плюралізм, не обов'язково ґрунтується на інтуїтиві віри.
Виокремлення в структурі релігійної свідомості релігійної ідеології та психології є більш доцільним при розгляді їх історичної генези, становлення. їх історичний зв'язок був неоднозначним, тому ідентифікувати релігійну психологію як щось меншовартісне порівняно з релігійною ідеологією є науково невиправданим.
Релігійна свідомість фіксує спосіб ставлення людини до світу через релігійну психологію як комплекс психологічних явищ, станів і процесів індивіда чи певної групи. У цьому плані релігійна свідомість переплітається з релігійним світоглядом.
Деякі священнослужителі розмежовують наукову і християнську психологію, наголошуючи, що перша не звертає уваги на неповторність людських душ, вишукує серед них загальне і закономірне. Наукова психологія не вимагає покаяння, смирення, подвигу очищення серця, натомість християнська психологія основним завданням вважає турботу про душу. У цьому сенсі християнська психологія постає як вид релігійної психології і має яскраво виражену конфесійну спрямованість.
О. Смирнова також розмежовує психологію релігії і релігійну психологію. Тоді як джерелом пізнавального пориву в психології релігії виступає «голова» — свідомість, інтелектуальна здатність і понятійна пізнавальна незадоволеність людства, в релігійній психології це джерело «виходить з серця» — моральнісного русла, зав'язаного більше на чуттєво-емоційному, ніж розумовому началі. У першому разі переважає інтелектуальний аспект, у другому — етичний. Іншу відмінність релігійної психології від традиційно наукової дослідниця вбачає у підході до об'єкта дослідження. О. Смирнова висловлює навіть думку про наукові перспективи релігійної психології, яка включатиме існування двох світів: повсякденного і священного, рівність учасників дослідницької царини перед цариною священного; різне переживання релігійного досвіду як містичне злиття зі священним чи як опосередковане релігійною традицією, де засобом для дослідження виступатиме свідомість (надсвідомість); використання термінології тієї традиції, релігійне переживання якої досліджуватиметься. У такому ракурсі невідомими залишаються проблеми взаємозв'язку психології релігії та релігійної психології, по суті, вони нівелюються.
Релігійна психологія насамперед є реакцією на релігійні догми, віроповчальні принципи тощо. У свою чергу, психологія релігії вивчає ці «відповіді» як психічний факт — релігійність — на індивідуальному і колективному рівнях. Відтак психологія релігії вивчає психологічні особливості релігійності як на рівні індивідуальної, так і колективної свідомості та з'ясовує при цьому її вияв як на рівні світорозуміння, так і світовідчуття та світоставлення.
2. Структура психології релігії та її методи
Психологія релігії є складним і багатогранним явищем. Суттєва відмінність її від інших дисциплін полягає в тому, що її предмет має багаторівневу структуру. Можна виділити низку напрямів, у руслі яких ведуться дослідження релігійної свідомості.
1. Загальнотеоретичний рівень психології релігії, який охоплює розв'язання питання про походження, сутність релігії, структуру, зміст і функції релігійної свідомості, досліджує релігійні почуття, уявлення, феномен віри, психологію релігійних процесів (навіювання, навернення) таін. «Виростаючи» переважно із синтезу психології та релігієзнавства і використовуючи етнографічний матеріал, представники цього напряму співпрацюють з авторами, які репрезентують історичний зріз проблеми (В. Вундт, С. Токарев, Дж. Фрезер та ін.).
2. Другий рівень формують соціально-психологічні теорії типологій віруючих. Його представники розглядають динаміку становлення релігійності в процесі розвитку індивіда, особливості структури, змісту релігійних уявлень, почуттів та поведінки в різних статевовікових групах, залежність релігійності від соціального статусу і соціальної орієнтації (Дж. Леуба, Ю. Макселон, Г. Оллпорт, А. Міллер, Дж. Хоффман, О. Петрович, Г. Писманик та ін.). Світова психологічно-релігієзнавча думка у цій сфері досягла значних здобутків. Використовуючи соціологічні дослідження, вчені довели вікові, статеві відмінності у сприйнятті релігійних вірувань, залежність релігійності від соціального статусу і поведінки.
3. Релігійна психопатологія, що досліджує різноманітні психопатологічні форми релігійної свідомості. Вона тісно пов'язана з проблемами психіатрії, психотерапії, кримінальної психології. Рівень розвитку сучасної психології та психіатрії дає змогу на якісно новому рівні осмислити проблеми релігійної психопатології, трансперсональні явища. Однак не всі неординарні стани свідомості можна зараховувати до патологічних. Якщо переживання такого стану призводить до деградації особистості (патологічної, фізичної, соціальної, професійної, інтелектуальної), то його слід вважати патологічним. Якщо такої деградації не спостерігається, а, навпаки, отриманий досвід стимулює творчі потенції людини, відкриває нові духовні орієнтири, то він, безперечно, не є психопатологічним.
4. Релігійні феномени, що, як і будь-які інші продукти психічної діяльності, існують у формі психофізіологічних процесів у свідомості конкретних людей. При цьому слід чітко розрізняти два питання: питання про існування фізіологічних основ релігійних вірувань та переживань і питання про те, чи існують у мозку такі фізіологічні структури, центри та процеси, які є суто специфічними для віруючих.
Закони функціонування фізіологічних структур та процесів у корі головного мозку спільні для всіх людей, незалежно від їх ставлення до релігії. Величезний потенціал, який криється в півкульній асиметрії головного мозку, людина досі недостатньо використовує. Довгий час залишалося нез'ясовним питання про внесок кожної півкулі в загальну роботу мозку. Згодом було встановлено, що ліва півкуля головного мозку відповідає за мову, письмо, пам'ять на слова, логічні міркування; права півкуля сприймає просторові відношення, має музичний слух, розпізнає ціле за частиною. У кожної людини постійно відбувається взаємодія вербально-логічного і просторово-образного сприйняття реальності. Велике значення для розуміння релігійної свідомості мало вчення фізіолога А. Ухтомського (1875—1942) про домінанти (лат. dominans — панівний) — тимчасово переважаючі зони збудження в центральній нервовій системі, які мають здатність притягувати й накопичувати збудження, що надходять у мозок, і гальмувати роботу інших його центрів, що дає змогу пояснити, чому домінуючий осередок збудження в корі великих півкуль мозку не гальмується, а навпаки, посилюється іншими зонами збудження.
Стереотипи народжуються і закріплюються в людській свідомості на основі реальних факторів, які з часом набувають домінуючого характеру. Поняття «динамічний стереотип» , яке запровадив фізіолог Іван Павлов (1888—1901), допомагає глибше зрозуміти психологію віруючого, зокрема ті труднощі і суперечності, що виникають під час розумової кризи, зміни звичного способу життя, вірувань. Більше того, вони мають фізіологічне підґрунтя у зв'язку з руйнуванням старого домінантного стереотипу. Людині доводиться постійно реагувати на системи зовнішніх впливів, які повторюються, тобто на зовнішні стереотипи. Саме динамічний стереотип є складною системою, яка урівноважує внутрішні процеси. Утворення нейродинамічних стереотипів полегшує подальшу «нервову працю».
5. Емпіричний рівень, сутність якого полягає в накопиченні фактичного матеріалу, зокрема автобіографічних свідчень, розповідей, документів віруючих людей. Емпіричний напрям, започаткований у США, найбільш повно був розроблений у Німеччині, де виникли самостійні школи, що експериментально вивчають різні аспекти релігійно-психологічного життя.
Карл Гіргензон (1875—1925р.р.), вивчаючи проблему релігійного почуття і його структуру, теоретично довів можливість і допустимість застосування експерименту у вивченні «психічного» в релігії. Його послідовник Вернер Грюн (1887—1961р.р.), досліджуючи проблему цінності релігії, специфіку вікового релігійного розвитку, використав достовірні емпіричні дані як допоміжний засіб для вивчення шляхів використання досягнень психології в релігійній практиці.
Збір первинної інформації відіграв позитивну роль на початковій стадії становлення психології релігії. Згодом постало питання необхідності змістовного аналізу явищ релігійного життя.
6. Питання релігійної педагогіки, пастирської психології, релігійної психотерапії.
Значна увага нині приділяється пастирській психології, яка охоплює психологію культу, релігійного виховання, приходську і позаприходську роботу священнослужителів з віруючими. Пастирська психологія, ґрунтуючись на знаннях законів психіки, розробляє ефективні методи впливу на віруючих.
Виникнення релігійної психотерапії пов'язують із появою «Руху св. Емануїла» (Бостон, 1905р.). Ідеологи цього руху виступали за співробітництво священиків і лікарів. У той час в Англії також виник «Союз здоров'я», представники якого пов'язували лікувальну практику з релігією. Принципи релігійної психотерапії розробляли А. Бойзен, К. Штольц, Р. Мей, К. Гумпертс та ін. Особливо широко впроваджена релігія в медичну і психіатричну практику в США. У 1961 р. Американська медична асоціація організувала відділення медицини і релігії, при медичних закладах було відкрито відділення релігії. При Техаському медичному центрі створено Інститут релігії, який здійснював медичну і психіатричну підготовку священиків.
Багато психологів-релігієзнавців переконані, що релігія переважає психологію і психіатрію не тільки в пізнанні внутрішнього світу людини, айв ефективності його лікування. Г. Оллпорт стверджує, що саме священик може заповнити екзистенційний вакуум людини, а не працівник лікарні, де використовується багато безособистісних методів лікування.
Сутність релігійної психотерапії полягає в тому, що священнослужитель, організовуючи для хворих служби, розмовляючи з ними і сповідуючи їх, тим самим стимулює у них відтворення соціальних зв'язків, відвертає увагу від душевної скрути, формує позитивний і цілісний погляд на світ.
Протягом століть представники різних релігій віднаходили оптимальні шляхи відповідного формування людської особистості та способи впливу на свідомість, почуття, волю людини. Набутий досвід поступово складався в послідовну систему виховання. Згодом щоденна поведінка формувала звичку, міцну традицію, яка передавалась із покоління в покоління. Традиції мали виховний характер і переростали у правила поведінки, у своєрідну життєву науку, принципи життя. Отже, поряд зі становленням пастирської психології виникала й пастирська педагогіка.
Наприклад, у християнстві перші педагогічні розробки належать отцям та вчителям церкви: Клименту Александрійському, Орігену, Іоанну Златоусту, блаженним Ієроніму і Августину та ін. В особі святих отців та вчителів церкви християнство створило свою систему виховання, заклало серйозний фундамент для розвитку педагогічної теорії та духовної практики.
Розвиток і ефективність досліджень психології релігії залежать від методів, які вона використовує. Їх можна об'єднати в такі групи:
— загальнофілософські методи (діалектика, позитивістський підхід, прагматичний підхід тощо);