Курсовая работа: Психологія релігії як релігієзнавча дисципліна

— соціологічно-психологічні методи (спостереження за самим собою — інтроспекція, спостереження за іншими особами, експеримент, психологічний тест, анкетування, інтерв'ю).

Інтроспекція (самоспостереження) полягає у детальному описі власних переживань віруючою людиною. Цей метод характеризує можливості розкриття суто особистісних вражень від зустрічі з Богом, найглибші духовні пласти особистості. Багато відомих психологів у своїх працях використовували щоденники, автобіографічні записи релігійних містиків, аскетів, відлюдників. Існують різні варіанти використання методу самоспостереження — пасивна й активна інтроспекція, експериментальне самоспостереження, сьогочасне самоспостереження тощо.

На відміну від спостереження за поведінкою віруючих людей цей метод фіксує зовнішні прояви релігійності під час богослужіння, молитви та інше, що вимагає особливого такту. Під час спостереження потрібно уникати ведення будь-яких записів, зважаючи на особливості об'єкта спостереження. Спостерігачи, дослідники повинні дотримуватися поставленої мети.

Експеримент у психології релігії не передбачає зовнішнього втручання в релігійне життя віруючих. В експерименті застосовують схему S-0-R, тобто експериментатор за допомогою збудника (S) впливає на особу (О) й спостерігає, як вона реагує (R). Використовується в експерименті метод соціометрії, який дає змогу вивчити особистісні якості віруючого і відносини між членами релігійної громади.

До експериментальних методів у психології релігії належить тест (англ. taste — пробувати, перевіряти). Завдяки тестуванню можна зафіксувати реальну поведінку віруючого в стандартних умовах. Наприклад, йому пропонують відповісти на запитання. Результати тесту дають змогу з'ясувати психічні риси віруючого, ступінь його внутрішньої чи зовнішньої релігійності тощо.

У психології релігії широко використовується метод опитування за двома основними формами — анкетування та інтерв'ю. Анкета (лат. inquirere — допитуватися) — комплекс спеціально підібраних питань, на які віруючі мають дати відповіді. Питання повинні бути коректними, більш цінними є відповіді на питання, побудовані за типом відображувальної життєвої ситуації, наприклад: «Як би Ви поставилися до факту залучення Вашої дитини до релігійної групи близьким родичем або другом?».

Особа, яка проводить інтерв'ю, повинна добре розуміти, що збирається досліджувати, тому перед проведенням інтерв'ю визначають мету й основні питання. Дуже важливо під час проведення інтерв'ю зберігати невимушену, доброзичливу обстановку, щоб віруюча людина могла щиро, неупереджено вести розмову.

Кожен із зазначених методів по-своєму відображає особливості релігійної свідомості, тому тільки комплексний підхід до вивчення психіки віруючих дасть змогу отримати ефективні результати.

3. Тенденції психології релігії в контексті української релігієзнавчої думки

Значні зміни у вітчизняному релігієзнавстві загалом та в психології релігії зокрема пов'язані як з реаліями нашого національного буття, так і з світовими глобалізаційними процесами, які, актуалізуючи екзистенційну напруженість людини, з одного боку, прагнуть надати їй всезагального, універсального статусу, з іншого — посилюють її бажання зберегти національну самобутність та унікальну самоідентичність.

Релігієзнавча наука прагне збагнути всю складність релігійного феномену, зорієнтуватися в релігійно-церковних питаннях як доктринального, так і практичного характеру, вчить вдаватися до діалогу та співробітництва між невіруючими та віруючими різних конфесій як засобу досягнення консенсусу, громадянської злагоди в суспільстві.

Українське релігієзнавство переживає складний і цікавий період розвитку. Не задовольнившись марксистською парадигмою витлумачення релігії, релігієзнавча наука опинилася перед необхідністю вибору, наукового самовизначення.

Соціологічний підхід до осмислення релігійних феноменів, який упродовж багатьох років домінував у релігієзнавстві, сприяв її розвитку, поглибив розуміння релігії як соціального і духовного феномену, виявив особливості її функціональності в різноманітних суспільствах і культурах. Завдяки застосуванню соціологічного підходу стали зрозумілішими соціальні вияви релігії, а також її вплив на ті чи інші соціокультурні процеси. Однак з часом дедалі більше відчувається обмеженість такого підходу. Релігіє-знавці звертаються до психоаналітичних концепцій релігії 3. Фройда, К. Юнга, В. Франкла, прагнуть осмислити її «зсередини». Ці розвідки значно посилились у зв'язку з досягненнями в трансперсональній психології. Реалії сьогодення змушують замислитись над такими проявами релігії, як релігійний фанатизм, релігійні почуття, уявлення, віра тощо. Стає зрозумілим, що ці феномени пов'язані не лише з соціальними реаліями, а й із певним особистісним станом людини, її внутрішнім світом.

У релігії людина, посилюючи екзистенційно-межові основи власного буття, вибудовує на основі них власне «Я», своє ставлення до світу, прилучається до безконечного процесу сходження до Бога, стає співпричетною Абсолютному. Будучи вираженням ірраціональної сторони духовності людини, релігія виявляє глибини людського духу, особистісну забарвленість, що іноді доволі химерно вплітається в реальне буття.

Однак переважаюче зосередження на проблематиці соціології релігії некоректне, оскільки релігія, перш ніж виявитися в соціальному, проходить через смислове ядро особистості, її переживання, надії, сподівання. В пошуках Вищого людина прагне доторкнутися до вселенського, космічного через занурення у власний внутрішній Всесвіт.

Зростання значущості особистісного начала в релігійному житті, зміщення акцентів у відношенні «людина –Бог» у бік людини, її самовизначення і самоствердження актуалізують осмислення релігійності як вираження «людської ситуації». Отже, людина виступає носієм надлюдського, що дає змогу їй перевершити саму себе і самоствердитись у Вищому, Величному. Відтак, релігія виражає не лише статичний стан людини, а й засіб прилучення до Абсолюту, в якому задіяні всі її сутнісні сили, включаючи ірраціонально-інтуїтивну сферу. У теології теж спостерігається зміщення акцентів у бік людини, її домінування в релігійній картині світу.

Позалюдське, духовне начало є тим стрижнем, який конституює особу, задає їй певні сенсожиттєві орієнтири. Дослідження ірраціонального вимагає включення в пізнавальний процес духовних проявів людини, які дуже складно вербалізувати. Однак без цього аналізу неможливо збагнути комплекс феноменів людського духу — молитви, сповіді, віри, надії, любові, які донедавна розглядались досить поверхово. У минулому цю проблематику досліджували філософсько-містичні вчення, які натепер актуалізуються і до них звертаються не лише гуманітарні, а й природничі науки.

Релігія не лише відображає зв'язок, відношення людини і Бога, а й світовідчуття і світорозуміння людини, які він зумовлює.

Автори українського «Релігієзнавчого словника» найбільш повно підійшли до визначення поняття релігії, врахувавши сучасні напрацювання в науці. «Головна суть релігії не в тому, що вона дає змогу людині усвідомити свою причетність до Всесвіту, а в тому, що служить засобом самовизначення її у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного Начала і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не за допомогою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію, т. зв. ай-детичне бачення» [15, с. 279]. Таке розуміння релігії суголосне українській релігієзнавчій традиції, де внутрішнє спілкування з Богом, набуваючи емоційно-чуттєвих характеристик, глибоко інтимізується, стає центром формування духовності як певного типу релігійності.

Значне місце релігійності як рисі українського національного характеру відводив ще Микола Костомаров (1817—1885р.р.), який наголошував, що серед усього слов'янського світу саме українці є найрелігійнішими, найхри-стияннішими. Характеризуючи зміст української релігійності, М. Костомаров підкреслював те, що релігійна духовність українця глибоко вкорінена в його буттєвості.

Українцям притаманна внутрішня релігійність, в якій упродовж століть плекалась, духовно формувалась ота сковородинівська «внутрішня» людина, яка й визначала сенс її буття як співжиття, сердечний порив до таємничого світу, утверджувалася в самовдосконаленні і тим самим вносила зміни в навколишній світ.

У руслі цієї проблематики перебувають дослідження будівничого української церкви і культури Арсена Річинського (1892—1956р.р.), який визначав релігійний світогляд як комплекс ідей, «защіплюваних» народом у низці поколінь, що формує національний характер і позначається на психіці народу. У результаті цього становлення окреслились основні особливості українського релігійного світогляду, насамперед відсутність посередників між людиною і божеством. Сільська хата набуває значення Божого храму, де поєднуються два світи — мікрокосм та макрокосм. Первісному світогляду українців, як зазначав А. Річинський, не був притаманний дуалізм добра і зла, навіть відьми наділялися рисами, що не несли злої волі. В українському релігійному світогляді укорінений природний оптимізм, що спирався на Бога як людського Добродія. Ще одна риса, яку описує А. Річинський, — космічне почуття, що дозволяє господареві вийти за межі своєї оселі, особистості й запросити в свою господу всі сили, навіть злі. Інтуїтивне передчування внутрішньої єдності світу давало змогу переступити часові, просторові межі й навіть окреміш-ність поодиноких істот. Отже, А. Річинський ототожнював релігійну свідомість і світогляд.

В'ячеслав Липинський (1882—1931р.р.) зазначав, що в кожній людині вкорінене бажання жити і розгортати своє життя, вона прагне поєднати своє «Я» з Божественним, присутність якого вкорінена в її чуттєвості, відчутності. Такий союз В. Липинський називає містицизмом, що притаманний як ірраціональним, так і раціональним проявам віри: в першому разі це віра в Бога, в другому — віра в закони, які осягаються розумом. Отже, містичне начало пронизує всю буттєвість людини, проте, як наголошує дослідник, уміщує і деструктивний елемент, коли в ньому проявляються «гордість і тілесні, звірячі пристрасті». Велику роль у збереженні творчого начала в містицизмі вчений відводить чернечим чинам, які оберігають містицизм від анархічних форм. Отже, В. Липинський указує, що лише причетність до Вищого, Абсолютного, а не утвердження себе в якості Бога, додає людині сил, слугує життєдайним джерелом, на якому тримається світ.

Упродовж багатовікової історії українці створили певний спосіб мислення, відчування і поведінки, які відрізняють їх від інших спільнот, етносів. Олександр Нальчицький (1895—1980) виокремлює чинники, які впливали на формування національної психіки українців: геопсихічні (вплив природного довкілля як цілісності), історичні (спільність історичної долі народу, що живе в ситуаціях «межовості»), соціопсихічні (соціальна структура українського суспільства з домінуванням селянства), культурно-морфічні (належність української культури до європейської, периферійний характер цієї приналежності), глибинно-психічні (комплекс меншовартості, визначальні архетипи в колективному несвідомому). Кожен із чинників має певну специфікацію, що виявляється через функціональність і відповідні історичні трансформації.

Отже, на думку О. Кульчицького, українцям притаманні світосприймальні настанови, в яких відображаються цілісність поглядів на світ, цілісність пізнань і оцінок світу, проте і в них домінує чуттєво-емоційна «увнутріш-неність». Світовідчування українця вчений характеризує як глибоко персоналістичне, що призводить до інтенсифікації внутрішнього життя людини, а не її експансії у світ.

Дослідники, аналізуючи українську духовність, доходять висновку, що в ній емоційно-чуттєвий компонент домінує над інтелектом і волею. Отже, неможливість ствердження себе в зовнішньому світі зумовлювала розвиток внутрішнього життя, на противагу його зовнішнім виявам.

Зазвичай емоційні переживання проявляються не тільки як акти відображення, а і як особливі стани «душевних сил» (І. Кант) людини, що активно впливають на її сприйняття, уяву, мислення. Вони інтенсифікують або паралізують вольовий компонент людини, спонукають до певного емоційного зараження. Переживання піднімається до рівня продукуючого процесу, де поєднується з продукуванням сенсу і виходом із критичної ситуації.

До джерел української релігійності звертається також пре