Курсовая работа: Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля)

Проте, однією з найактуальніших проблем для національних меншин регіону була проблема їхньої участі у виборах, адже основна їх частина розуміла, що проголошена радянською владою національна реформа повинна була адекватно відреагувати поряд з культурними і на політичні виборчі нюанси. А основний “нюанс” полягав у тому, що за Конституцією УСРР від 1919 р., яка носила класовий характер, переважаюча частина національних меншин республіки була позбавлена виборчих прав. Влада, взявши до уваги це питання, зволікала до 1925 року. Виборча кампанія 1925-26 років була, мабуть, найвдалішою з точки зору забезпечення прав національних меншин в УСРР за весь міжвоєнний період. Саме цього року переважна більшість інонаціональних громадян радянської України змогла висловити своє волевиявлення на виборах. На початку 1926 р. Київський міськвиборчком почав навіть клопотати про виділення в окрему виборчу дільницю східних народностей республіки⁶⁸ , що перебували, як відомо, в Києві під наглядом спеціальної інституції - “Будинку Народів Сходу". Однак, подальший розвиток подій засвідчив, що виборча ініціатива нацменшин була значною мірою мінімізована. Вибори 1926-27 рр. у Волинсько-Києво-Подільському регіоні зафіксували, наприклад, обмеження виборчих прав у єврейських сільських радах тільки Вінницького округу від 38,4% до 50%, у польських сільських радах Бердичівського округу на 6,2%, Кам’янецького - на 4,3%, Проскурівського - на 1,8%, Вінницького - на 1,3%⁶⁹ . Прискіпливе ставлення місцевих органів радянської влади до виборчих прав нацменшин зменшилося, здавалося б, з упровадженням колективізації (адже одним з обов’язків колгоспу було упокорення інородців села), однак, нова адміністративно-територіальна реформа 1930 р., котра ліквідувала округи і ввела понад 500 адміністративних одиниць, унеможлививши цим самим нацменроботу в регіонах, вкотре підірвала реалізацію виборчого права меншин. До речі, за нашими спостереженнями, на заваді, яку заподіяла нацменроботі нова адміністративна реформа, на ІІ-й Всеукраїнській нараді з роботи серед національних меншин (листопад 1930 р) наголошували представники лише від Волинсько-Києво-Подільського регіону⁷⁰ . Отже, з деякими застереженнями, можна вести мову і про більшу сумлінність працівників місцевого нацменапарату.

Позитивно в сучасній історіографії оцінюється запровадження та діяльність (у межах адміністративно-територіальних одиниць нацменшин України) судових органів у вигляді так званих “національних камер", в яких діловодство здійснювалося рідною мовою⁷¹ . Волинсько-Києво-Подільський регіон у клопотаннях про це займав передові позиції, а в 1925 році Вінницький і ряд інших виконавчих комітетів принципово поставили перед ЦК Нацменшин питання про необхідність видання судових кодексів і збірника юридичної термінології на єврейській мові⁷² .

Ліквідацію процесу коренізації національних меншин в Україні слід вважати такою, що дещо припізнилася порівняно з форсованою кампанією по згортанню українізації. Так, наприклад, лише у вересневій серії постанов політбюро ЦК КП (б) У 1935 р. почалося свідоме і цілеспрямоване скорочення прав польської меншини. В документах “особливої папки" знаходимо інформацію про:

1) реорганізацію Інституту польської культури в Києві (його роль зводилася фактично до підбору польських літературних й історичних матеріалів для агітаційно-пропагандистської діяльності компартії);

2) ліквідацію польського педагогічного інституту й утворення замість нього польського відділення при Київському педінституті, в якому тільки в поточному році планувалося скорочення місць для польських студентів з 700 до 100;

3) скорочення мережі польських шкіл, кількості видань і тиражу польських газет;

4) чистки спільно з НКВС сільрад польських національних районів тощо⁷³ . При цьому планувалося замінити польські освіту, кадри і діловодство українськими відповідниками радянського ґатунку. Практична непослідовність підходів радянської влади щодо національного питання, поряд з безперервними заявами світовій громадськості про його позитивне вирішення в СРСР, були вельми очевидними. Наприклад, серед названих урядовими установами районів Київської і Вінницької областей, в яких мала проводитися ліквідація польських шкіл, найчисельнішу меншину складали саме поляки⁷⁴ . В доповідних записках до ЦК КП (б) У за 1934 р. зустрічаємо інформацію про т. зв. “полонізацію” українців в районах Київської і Вінницької областей⁷⁵ . Однак, як було відомо з інших тогочасних повідомлень, примусова полонізація “відбувалася” з точністю до навпаки. Зокрема, один із польських вчителів, посилаючись на заляканість, “малосвідомість" польського населення, офіційно відстоював у листі до редакції “Трибуни Радзецької" думку про те, що спецкомісії і місцева влада примушують етнічних поляків визнавати за рідну мову українську, наслідком чого стали ліквідація польських шкіл і переведення польських дітей на українську мову навчання⁷⁶ . Доказом такого стану речей може служити також те, що польський педагогічний технікум Проскурова, організований у 1932-33 рр., тривалий час не міг розгорнути свою роботу через відсутність приміщення під нього⁷⁷ . Тож фактично з 1935 року коренізація була припинена і серед нацменшин УСРР, хоча її проведення і було дещо пролонговане в часі. Заходи, проголошувані в 1937 р. у справі реалізації прав національних меншин, в тому числі в Волинсько-Києво-Подільському регіоні⁷⁸ , більш ніж косметичними, а то й суто пропагандистськими, не назвеш.

Пожвавилися, набули нових форм внаслідок коренізації і міжнаціональні відносини регіону, зокрема українсько-єврейські. Характерна у цьому відношенні етнонаціональна картина вимальовувалася,