Курсовая работа: Римський шлюб
До виникнення когнатського споріднення сімейні відносини між рабами не мали ніякого значення. Але з того часу римляни певною мірою визнавали і родинні зв'язки рабів, які проявлялися в сімейних союзах рабів — контуберніумах (contubernium).
У ранній період римської історії правильний (законний) римський шлюб називався сит тапи тагіїі (шлюб з чоловічою владою). За цим шлюбом жінка потрапляла в повну залежність від чоловіка чи домовладики, якщо чоловік сам знаходився під владою батька. Вона була на становищі дочки у батьків свого чоловіка, втрачала родинні зв'язки зі своїми батьками і родичами. Влада чоловіка в цьому шлюбі була безмежна.
Давнім способом або давньою формою укладення шлюбу за згодою була коемпція (coemptio) або купівля чоловіком дружини.
Другою передбаченою законом формою укладення шлюбу була так звана конфареація (confareatio). Це була релігійна форма, яку застосовували патриції, за якою в присутності свідків і жерців з дотриманням певного церемоніалу і виголошенням визначених урочистих слів приносили Юпітеру жертву.
Найбільш поширеною і простою формою укладання шлюбу був usus, тобто шлюб внаслідок безпосереднього проживання жінки у домі чоловіка протягом року. Але вже Закони XII таблиць допускали можливість укладання шлюбу, за яким дружина не підпадала під повну владу чоловіка. Жінка мала право перешкодити встановленню влади чоловіка, покидаючи дім чоловіка на три доби підряд (usurpatio trinocti), цим самим перериваючи перебіг давності володіння. Таким чином вона зберігала незалежність. Поступово на зміну шлюбу сит тапи приходять новий шлюб без влади чоловіка sine тапи mariti, і вже в класичний період римського права він остаточно витісняє шлюб з чоловічою владою. При шлюбі без чоловічої влади дружина виходить з-під необмеженої влади свого чоловіка. Вона або зберігала за собою статус особи свого права, або продовжувала перебувати під владою свого батька. Чоловік за умов шлюбу sine тапи не мав влади над жінкою, яка зберігала свою особисту і майнову незалежність.
Август змушений був прийняти ряд законодавчих актів з метою зміцнення шлюбних відносин і припинення зловживань свободою розлучень. Він намагався стимулювати укладання шлюбів і дітонародження. Встановлюється кримінальна відповідальність за порушення шлюбної вірності, вводиться обмеження майнового порядку.
Наприклад, чоловіки віком з 25 до 60 і жінки з 20 до 50 років, щоне брали шлюбу, не мали права бути спадкоємцями за заповітом, аті, що знаходилися в шлюбі, але не мали дітей, могли одержатитільки половину заповіданого майна. При цьому бездітністьрозумілась по-різному для чоловіків і жінок. Чоловіки не вважалисябездітними за наявності хоча б однієї дитини, а жінки — тількитрьох, вільновідпущеники — чотирьох. Ці заходи не принеслиочікуваного успіху, сама сутність шлюбу без чоловічої влади непохитнулась.
З часом саме шлюбу sine manu набув найбільшого поширення, тоді як "правильні" форми шлюбу усе більш занепадали, зберігаючи головним чином у жрецьких і патриціанських родинах.
Умови вступу до шлюбу
Для того, шоб шлюб вважався дійсним, необхідна була одночасна наявність деяких суттєвих і обов'язкових передумов. Від наречених вимагалося володіти jus conubii (право вступати в шлюб), мати affectio moritalis (намір подружжя жити саме у шлюбі), бути статевозрілими та укладати шлюб у передбаченій правом формі.
Римський шлюб могли укладати тільки особи, за якими було визнано право вступати в шлюб (jus conubii) як необхідний елемент цивільної правоздатності. Цим правом були наділені тільки римські громадяни.
Римський шлюб міг укладатися тільки тоді, коли союз чоловіка і жінки будувався з наміром жити у шлюбі. У давньому праві affectiomariialis не був обов'язковим для наречених, достатньо було, щоб цей намір виявив домовладика відповідної сім'ї. У класичному праві наявність affectiomaritalis був необхідним і нареченим, і домовла-дикам їх сімей, а у посткласичному праві такий намір вимагався лише від осіб, які вступали до шлюбу.
Римський шлюб могли укладати тільки особи, які спроможні були здійснювати природну мету шлюбу, тобто особи, які були статевозрілими: жінки з 12 років, а чоловіки з 14 років.
Для того, щоб здійснити всі правові дії, шлюб повинен був укладатися у формі, передбаченій законом: coemplio, confereatio та usus.
Крім існування конститутивних умов, при укладенні шлюбу враховували так звані шлюбні перешкоди, тобто обставини, наявність яких може призвести до припинення шлюбу.
Перешкодами для одруження були:
перебування у шлюбі нареченого чи нареченої на моментукладання шлюбу. Римське право визнавало тільки моногамнийшлюб. Ніяких перешкод для вступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право не містило;
душевна хвороба, якщо нею захворів один з наречених доукладання шлюбу. Коли хвороба настала після укладення шлюбу,шлюб міг бути збережений або розірваний;
споріднення. Кровне споріднення не допускало шлюбу.Споріднення по прямій лінії у всіх випадках було перешкодою длявступу до шлюбу. По боковій лінії в найдавніші часи не допускались шлюби між родичами виключно до шостого ступеня, в періодреспубліки і на початок імперії — до другого—третього ступеня.
Перешкодою до вступу в шлюб було також близьке свояцтво. Так,шлюби між усиновителями і усиновленими були заборонені; молодший брат не міг брати за дружину вдову старшого брата і навпаки.
Не дозволялися шлюби між дядьком і племінницею, тіткою і племінником, між опікуном і підопічним. З поширенням християнствавимоги до відсутності близького споріднення зросли;
траурний рік. Суворий моногамний характерримської сім'ї не допускав багатоженства. Ніяких перепон длявступу до другого шлюбу після розірвання першого римське право немістило.Після смерті чоловіка вдова не повинна буллаодружуватися протягом не менше як 10 місяців. Метою цього обмеження був, з одного боку, прояв поваги до пам'яті покійного, а здругого — усунення сумніву у визначенні батьківства дитини, щонароджувалася за цей час. Якщо вдова порушувала цю умову, то їїшлюб визнавався, однак сама вона піддавалася безчестю;
обіт безшлюбності і духовний сан. Весталки в язичницькуепоху не могли одружуватись до 13-річного віку. Після прийняттяхристиянства на усе духовенство римо-католицького обряду булопоширене обітництво целібату, тобто безшлюбності.У сімейному законодавстві імператора Августа були введені деякі інші обставини, які заперечували укладання шлюбу. Зокрема заборонялися шлюби між вільнонародженими та вільновідпущеницею з поганою поведінкою, а особливо був заборонений шлюб між сенаторами і актрисами. Провінційний магістрат не мав права вступатидо шлюбу з громадянкою даної провінції. Ця заборона мала двояку мету: виключити можливість тиску на волю нареченої й перешкодити виникненню сімейного впливу на державні інтереси через магістрат. Воїнам взагалі заборонялося вступати в шлюб.Витрати на утримання родини лежали, природно, на чоловікові, тому що шлюб був патріархальним, по чоловіку, звичайно, не заборонялося розпоряджатися приданим, принесеним дружиною. Воно було його власністю.
Припинення шлюбу
Шлюб як постійний зв'язок між чоловіком і жінкою міг припинитися лише під дією юридичних фактів — природних та людських подій.
Шлюб припинявся внаслідок смерті одного з членів подружжя, або втрати свободи (громадянська смерть), втрати громадянства, розлучення (юридична формула розлучення — а тепса ettorn — від стола і ложа відлучити).
Втрата свободи мала місце внаслідок взяття у полон або обернення в рабство. Жінка не мала права вступати у новий шлюб протягом п'яти років. Якщо чоловік повертався з полону в Рим, то правильний шлюб продовжувався.
При втраті громадянства шлюб вважався дійсним тільки згідно з правом народів (jusgentium).
Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави.