Курсовая работа: Риторика української мови в загальноосвітньому і вищому навчальному закладах
З педагогічним тактом нерозривно пов’язана педагогічна техніка, репрезентована системою емоційно виразних засобів, що забезпечують технологію педагогічної діяльності й найповніший прояв педагогічного потенціалу вчителя; техніка мовлення, від якої залежить своєрідність, мелодійність, чіткість, зовнішня і внутрішня структура думки або почуття. Варто постійно вдосконалювати власне дихання, розвивати властивості голосу (тембр, силу, звучність, темп, діапазон, рухливість), вчитися правильно інтонувати текст.
Успіх педагогічного спілкування пов’язують з настроєм аудиторії та вмінням оратора правильно його оцінити, рівнем розвитку уяви, що дає змогу вчителеві прогнозувати результати своєї діяльності, подивитися на себе з позиції іншої людини, передбачити багатоваріантність ситуації тощо.З огляду на зазначені вище складники успішного спілкування цілком логічним видається виділення трьох чинників ефективного спілкування: надійність комунікатора, зрозумілість його повідомлення і врахування зворотних зв’язків.
Не менш важливим є ще один бік риторичної підготовки і мети риторичного дискурсу: виховання не тільки гарного оратора, а й свідомого слухача. Практика підтверджує, що невміння й небажання слухати та аналізувати мовлення іншого часто призводить до непорозуміння між учасниками спілкування. Уміння слухати є необхідною умовою правильного розуміння позиції партнера, правильної оцінки розбіжностей, запорукою ефективності й результативності процесу спілкування; формування самооцінки людини; послаблення дієвості стресу й психологічної напруги; зниження рівня емоційного збудження; породження щирого інтересу; відчуття надійності; розвитку в людини почуття впевненості в собі.
Для поліпшення слухання і налагодження контакту у процесі спілкування “іти в ногу” з мовцем, не перебивати його; дати мовцеві зрозуміти зацікавлення слухача і намір стати активним партнером в обміні інформацією; надихати мовця на продовження бесіди; використовувати можливості діалогу, щоб продемонструвати ваше розуміння думки і почуттів мовця, підказки (запитання), щоб стимулювати у мовця бажання обговорити проблему детальніше.
Л. Туміна розмежовує функції слухання вчителя й учнів. На її думку, вчитель слухає, щоб дізнатися, наскільки школярі усвідомили й засвоїли інформацію; визначити правильність виконання учнем завдання практичного характеру; відповісти на запитання, що виникли в учнів під час виконання певних навчальних завдань, у процесі усвідомлення окремих фактів і явищ. Відповідно слухання у професійній діяльності вчителя (у ситуації уроку) реалізується насамперед пізнавальною (слухаю, щоб дізнатися) і реактивною (слухаю, тому що мене запитують) функціями; регулятивна функція слухання (слухаю, щоб уміти) трансформується в управлінську (слухаю, щоб навчити). Учень у ситуації уроку реалізує всі названі функції (пізнавальну, регулятивну, естетичну, реагувальну, реактивну) і слухає, щоб дізнатися (пізнавальна функція), щоб навчитися щось робити (регулятивна) щоб одержати естетичне задоволення, якщо таке завдання ставиться у процесі навчання; слухає у ході опитування, в ситуації, що відображає особливості його поведінки на уроці (реактивна функція) тощо [38, с.140].
Таким чином, професійне слухання вчителя – більш складне вміння, ніж слухання представників інших мовленнєвих професій; знання його особливостей убезпечить майбутнього вчителя від багатьох помилкових дій і вчинків. Усвідомлення цих знань важливе і для студентів, тому що в цьому віці знаходить найповніше вираження лінія комунікативно особистісного розвитку та лінія розвитку психічних пізнавальних процесів.
Нами було з’ясовано, що риторичний дискурс є одним із найважливіших для здійснення ефективної навчальної діяльності. Урахування зазначених вище параметрів і характеристик сприяє взаєморозумінню учасників навчального процесу, налагодженню ефективного спілкування, активного зворотного зв’язку, успішній реалізації навчально-виховних цілей.
1.3 Роль і місце риторичної компетенції у системі професійних компетенцій учителя
Ми з’ясували, що учитель є одним із творців риторичного дискурсу і його керівником, тому педагог має бути професіоналом і майстром своєї справи, а для цього він має володіти компетенціями. Адже новим концептуальним орієнтиром вважають компетентнісно орієнтований підхід до формування змісту освіти. Однак малодослідженою залишається проблема змісту окремих компетенцій, зокрема, риторичної.
Усвідомлення суті й основних напрямів проблеми ускладнюється неоднозначністю (часто ототожненням) у визначенні та вживанні ключових понять “компетенція” “компетентність”. Аналіз вітчизняної й зарубіжної наукової літератури засвідчує у багатьох підходах відсутність меж, чітких відмінностей у поясненні змісту зазначених термінів. Так поняття “компетенція” тлумачиться як “сукупність взаємопов’язаних якостей особистості (знань, умінь, навичок, способів діяльності), необхідних для виконання певного виду діяльності [26]”. Термін “компетентність розуміється як “специфічна здатність, необхідна для ефективного виконання конкретної дії в конкретній предметній галузі, яка охоплює вузькоспеціальні знання, специфічні предметні навички, способи мислення, розуміння відповідальності за власні дії [2]”, Більш зрозумілою й чіткою є позиція В. Краєвського і А. Хуторського, які тлумачать термін “компетентність” у визначеній галузі як володіння відповідними знаннями і здібностями, що дають змогу ефективно діяти в ній. Вчені вводять в обіг поняття “освітні компетенції” як складні узагальнені способи діяльності, що опановує учень під час навчання, і компетентність як їх наявність і результат набуття компетенцій [10].
Вважаємо за доцільне у нашому дослідженні керуватися цією ж логікою, розуміючи поняття “компетентність” як результат процесу становлення певних якостей, набуття досвіду, елементами чи передумовою якого є різного роду компетенції.
Компетентна людина вміло добирає і застосовує найприйнятніші для виконання окреслених завдань стратегії. Таким чином, під компетентністю педагоги розуміють структуровані набори знань, умінь, навичок і ставлень, набуті спеціальним шляхом у процесі навчання, що дає можливість визначати й розв’язувати проблеми, характерні для певної сфери діяльності, незалежно від ситуації. Оскільки йдеться про навчання і розвиток особистості в системі освіти, то одним із очікуваних результатів варто вважати набуття людиною певного набору компетенцій, необхідних для її діяльності у різних сферах суспільного життя. Отже, розуміючи компетентність як результативно-діяльнісну характеристику освіти, спробуємо визначити суть професійної компетентності вчителя, що є об’єктом дискусій психологів, педагогів, фізіологів, учителів-практиків.
Досі немає єдиного підходу до визначення суті цього поняття, а в науковій літературі одночасно вживаються терміни “професійна компетенція” і “професійна компетентність”.
Розглядаючи компетентність як “один зі ступенів професіоналізму, що становить основу педагогічної діяльності вчителя”, вчені трактують поняття професійної компетенції вчителя як динамічну, процесуальну сторону його професійної підготовки, характеристику професійного росту, професійних змін, як мотиваційних, так і діяльнісних [10]. Поняття “професійна компетентність” пояснюють також як сукупність знань і вмінь, що визначають результативність праці; комплекс знань і професійно важливих особистісних якостей; вектор професіоналізації; єдність теоретичної й практичної готовності до праці тощо.
Зауважимо, що професійна компетентність є багатофакторним явищем і визначається не тільки професійними науковими знаннями, а й ціннісними орієнтирами спеціаліста, мотивами його діяльності, розумінням ним себе у світі і світу навколо себе, стилем стосунків з людьми, його загальною культурою, здатністю до розвитку свого творчого потенціалу тощо. Тобто педагог повинен не лише досконало знати свій предмет, а й постійно удосконалювати себе, бути духовно багатою особистістю.
Зважаючи на вище зазначене, професійно-педагогічну компетентність учителя розуміємо як інтегративну якість педагога, що склалася в процесі навчання і розвинулася в ході професійної діяльності, утворилася із системи ключових, загальних і спеціальних компетенцій, які являють собою сукупність професійно значимих властивостей і забезпечують успішну реалізацію педагогічної діяльності.
На думку дослідників, базовим складником професійно-педагогічної компетентності має бути система ключових (соціальна, ціннісно-смислова, інформаційна, комунікативна, загальнокультурна, когнітивна) і загальних (мовна, мовленнєва, валеологічна, екологічна) компетенцій. Ключовими прийнято називати компетенції, що дають змогу особистості брати ефективну участь у багатьох соціальних сферах і робити якісний внесок у розвиток суспільства й особистого успіху. Узагальнену класифікацію головних переліків ключових компетенцій, розподілених за трьома головними блоками (соціальні, мотиваційні та функціональні) пропонує О. Овчарук. До соціальних компетенцій (пов’язаних з оточенням, життям суспільства, соціальною діяльністю особистості) автор відносить здатність до співпраці; вміння розв’язувати проблеми в різних життєвих ситуаціях; навички взаєморозуміння; активну участь; соціальні й громадянські цінності та вміння; комунікативні навички; мобільність (у різних соціальних умовах); вміння визначати ролі в суспільстві. Серед мотиваційних компетенцій називає здатність до навчання; винахідливість; навички адаптуватися і бути мобільним; вміння досягати успіху в житті; бажання змінити життя на краще; інтереси й внутрішню мотивацію; особисті практичні здібності; вміння робити власний вибір і встановлювати особисті цілі тощо. Функціональні компетенції пов’язані зі сферою знань, умінням оперувати науковими знаннями і фактичним матеріалом [26].
В умовах модернізації очевидною є необхідність створення науково-гуманістичної системи навчання, обов’язковим компонентом якої має бути мовленнєва культура, володіння основами успішної комунікації, формування комунікативної і риторичної компетенції майбутнього вчителя. У лінгвістичній, психолого-педагогічній, соціологічній літературі немає єдності у визначенні поняття комунікативної компетенції, дискусійним залишається питання суті риторичної компетенції. Поряд з терміном “комунікативна компетенція” у науковій сфері вживаються й такі, як “комунікативність”, “комунікативна взаємодія”, “комунікативні вміння” “комунікативна компетентність”, “комунікативні якості”, “комунікативні властивості особистості”, “компетентність у спілкуванні”, або ж поняття “комунікативний” і “риторичний” ототожнюються. На наш погляд, більш виправданим є вживання терміна “комунікативна компетенція” як складника професійної компетентності.
Сучасний підхід до проблеми розвитку й удосконалення комунікативної компетенції дорослих полягає в тому, що навчання розглядається як саморозвиток і самовдосконалення на основі власних дій, а діагностика компетентності повинна стати самодіагностикою, самоаналізом. Процес удосконалення комунікативної компетенції дослідники розглядають як невід’ємний складник загального розвитк