Курсовая работа: Ризький мирний договір
За участь Польщі в економічному житті Російської імперії польська делегація зажадала 300 млн. золотом, а радянська сторона була згодна виплатити 30 млн. Польща вимагала також передачі їй 2 тис. паровозів і великого числа вагонів, окрім вкрадені в період війни 255 паровозів, 435 пасажирських і 8 859 товарних вагонів. Також польська делегація висунула і нові територіальні вимоги на Україні: Проскурів, Кам'янець-Подільський, Ново-Константинів і Новоушицьк. Зрозуміло, що подібні вимоги лише ускладнювали переговори і створювали можливість їх зриву. Якщо ж врахувати, що в цей час в пресі досить багато писалося про організацію Антантою нового походу на Радянську Росію, Польща за допомогою Англії і Франції переозброювала свою армію і 21 лютого 1921 р. уклала військовий союз з Францією, направлений проти Німеччини і РРФСР, зрозуміло, що Москві доводилося йти на певні поступки. Не дивлячись на те що Франція в цілому підтримувала польську політику затягування переговорів, вона не визнала східну межу Польщі. Прагнення Парижа створити єдиний антирадянський кордон між Балтійським і Чорним морями натрапило на небажання Прибалтійських країн зближуватися з Польщею через неясність перспектив її відносин з РРФСР. Так же обережно віднеслися до пропозиції про військовий союз з Польщею і в Бухаресті. Лише 3 березня 1921 р. Румунія заявила про згоду на висновок оборонної військової конвенції з Польщею.
Не дивлячись на всі ці труднощі, переговори в Ризі продовжувалися. 24 лютого сторони підписали протокол про продовження перемир'я до обміну ратифікаційними грамотами мирного договору, угоди про репатріацію і змішану прикордонну комісію[5,c. 502-514]. Польська делегація згодилася на запропоновані Москвою 30 млн. рублів золотом, але зажадала 12 тис. кв. км. У результаті вдалося досягти компромісу, і Варшаві було передано близько 3 тис. кв. км в Поліссі і на березі р. Західна Двіна. Сторони згодилися на передачу Польщі 300 паровозів, 435 пасажирських і 8 100 товарних вагонів. Крім того, поступово мінялося і зовнішньополітичне положення РРФСР. 26 лютого 1921 р. Радянська Росія підписала договір про дружбу з Персією, 28 лютого — з Афганістаном. 16 березня були підписані торговий договір з Англією і договір про дружбу з Туреччиною. Разом з тим у Москви вистачало і труднощів, пов'язаних з внутрішнім положенням країни, що виходить із стану Громадянської війни. З другого боку, польський Сейм в лютому зажадав укласти від уряду мирний договір з східним сусідом. Підсумком радянсько-польських переговорів став Ризький мирний договір, підписаний в 20.30 18 березня 1921 р.
РОЗДІЛ 2. Ризький мирний договір та його політико правові наслідки
2.1. Підписання Ризького мирного договору та наслідки радянсько-польської війни
Ризьким мирним договором сторони зобов'язалися поважати державний суверенітет один одного, не створювати і не підтримувати організацій, що борються з іншою стороною. Була передбачена процедура оптації громадян. Радянська сторона зобов'язалася виплатити Польщі 30 млн. рублів золотом в монетах або злитках і передати залізничний склад і інше майно на 18 245 тис. рублів золотом. Польща звільнялася від боргів Російської імперії, і передбачалися переговори про економічну угоду. Між сторонами були встановлені дипломатичні відносини. Договір був ратифікований ВЦВК РРФСР 14 квітня, польським Сеймом — 15 квітня, а ЦВК УРСР — 17 квітня 1921 р. 30 квітня після обміну ратифікаційними грамотами в Мінську договір набув чинності [1.c. 153-201]. Радянсько-польська війна закінчилася.
На жаль, дотепер не ясні втрати сторін у війні 1919—1920 рр. Згідно польських даних, польська армія тільки з квітня по жовтень 1920 р. втратила 184 246 чоловік, правда, про які втрати йде мова, не уточнюється [7,c. 264]. Втрати Червоної армії невідомі. Відомо лише, що війни польські війська узяли в полон більше 146 тис. людина, вміст яких в Польщі був дуже далеко від яких-небудь гуманітарних стандартів. Особливим знущанням піддавалися комуністи або запідозрені в приналежності до них, а полонені червоноармійці-німці взагалі розстрілювалися на місці. Але навіть і прості полонені часто ставали жертвами свавілля польських військових властей. Широко було поширено пограбування полонених, знущання над полоненими жінками. Мабуть, подібне відношення до радянських військовополонених з'явилося в значній мірі результатом багаторічної пропаганди «вини» Росії перед Польщею. Все це привело до того, що близько 60 тис. радянських військовополонених померли в польських таборах. До 21 листопаду 1921 р. з Польщі повернулися 75 699 колишніх військовополонених (932 люди відмовилися повертатися), а з Німеччини — 40 986 інтернованих. Польських полонених в Радянській Росії було близько 60 тис. (мабуть, це число включає також цивільних полонених, заручників і інтернованих осіб) і їх зміст не переслідував мети знищити або принизити їх. Навпаки, пригнічуючи більшість полонених розглядалося як «брати по класу» і які-небудь репресії відносно них були просто неможливі. Політична робота в таборах військовополонених переслідувала мету розвинути у них «класову» свідомість. Звичайно, не можна заперечувати, що в умовах бойових дій мали місце окремі ексцеси відносно полонених, особливо офіцерів, але радянське командування прагнуло присікати їх і карати винних. На вмісті полонених в РРФСР, безумовно, позначалася загальна економічна розруха. Після закінчення війни до Польщі повернулося 27 598 колишніх військовополонених, а близько 2 тис. залишилося в РРФСР[8,c. 43-48].
Підписання Ризького мирного договору привело до встановлення східної межі Польщі, але визначення решти меж країни на цьому не завершилося. Межа з Німеччиною була встановлена Версальським мирним договором, але не розмежованими залишалися райони на півдні Східної Пруссії (Мазури) і у Верхній Сілезії. 18 липня 1920 р. відбувся плебісцит в Мазурах показав, що польське населення не поспішає об'єднуватися з воюючою державою, і ця територія залишилася у складі Німеччини. У Верхній Сілезії ситуація була досить напруженої, і в січні 1920 р. туди були введені міжнародні війська Англії, Франції і Італії для підтримки порядку. Проте в серпні 1920 р. поляки, що складали велику частину населення сільських районів, підняли повстання і створили польську адміністрацію. Проте за наполяганням Антанти, повстання було згорнуто, і як компроміс була створена поліція на паритетних початках з німців і поляків. Врешті-решт, 20 березня 1921 р. у Верхній Сілезії відбувся плебісцит, в ході якого населення території східне річки Одер висловилося за приєднання до Польщі. Не дивлячись на цей результат голосування, Англія і Італія, що прагнули ослабити французького союзника, наполягала на передачі Польщі лише половини цієї території.
Це рішення привело до того, що 2 травня 1921 р. на підприємствах Верхньої Сілезії поляки почали страйки, а наступного дня знов спалахнуло повстання. Офіційно Польща не втручалася в події, але приватним порядком немало польських військових брало участь в них. Природно, країни Антанти зажадали припинити безлади, і хоча повсталі зайняли майже всю територію, населення яке висловилося за об'єднання з Польщею, окрім крупних міст, їм довелося припинити повстання. В середині червня було досягнуте перемир'я між німцями і поляками, а в кінці місяця з Верхньої Сілезії під тиском Антанти почався висновок польських і німецьких озброєних загонів. 20 жовтня 1921 р. конференція послів Антанти вирішила передати Польщі 1/3 території Верхньої Сілезії, але підприємства, що знаходилися на ній, залишалися за їх власниками (переважно німцями), а для товарів цих підприємств було встановлено п'ятирічне безмитне ввезення до Німеччини. З свого боку Польща створювала на переданій території особливий сейм — орган місцевого самоврядування.
2.2. Реалізація Ризького договору
У радянсько-польських відносинах першої половини 1920-х років основними питаннями були реалізація встановлень Ризького договору і закріплення на міжнародній арені. При цьому положення Польщі і Радянських республік було різним. Польща була загальновизнаною державою, що полягала в союзі з Францією, хоча і що мав різні прикордонні проблеми. Тоді як Радянські республіки були визнані всього лише де-факто, тому для них була важлива будь-яка дипломатична угода, що робить їх повноправними учасниками міжнародних відносин. Крім того, було абсолютно ясно, що країни, що межували з Радянськими республіками, швидше підуть по шляху повного їх визнання. Цілком зрозуміло, що відносинам з Польщею — найбільшим західним сусідом — були особливо важливі. Польське керівництво чудово розуміло вигоди свого положення і прагнуло використовувати їх для деякої ревізії Ризького договору. Перш за все, Варшава прагнула не поспішати з реалізацією встановлень договору, оскільки їй, крім всього іншого, доводилося враховувати думку країн Антанти відносно контактів з Москвою.
Все це привело до того, що навіть рішення найпростішого питання про встановлення дипломатичних відносин між Польщею і Радянськими республіками (стаття 24 договору) зажадало певного часу. Перш за все, Варшава запропонувала обмежитися взаємним призначенням повірених в справах або підтримувати дипломатичні відносини через дипломатів, акредитованих в Латвії. Зрозуміло, що Москву не влаштовувало подібне рішення чітко обумовленого в договорі питання. 19 і 25 травня РРФСР зверталася до Польщі з пропозицією реалізувати статтю 24 Ризького договору і дозволити Л. М. Карахану на початку червня прибути до Варшави як повноважений представник[5,c. 26-27]. 4 червня Польща відповіла, що прийме радянського повноваженого представника тоді, коли польський дипломат прибуде до Москви. Польська преса розвернула кампанію по обговоренню позитивних і негативних сторін нормалізації відносин з східним сусідом. Хоча Т. Филипович був призначений польським послом в Москві ще 1 липня, до місця служби він прибув лише 4 серпня, напередодні до Варшави прибув Карахан[5,c. 49-50]. З УРСР дипломатичні відносини були встановлені лише 6 жовтня, коли польські дипломати прибули до Харкова, а українські — до Варшави.
Важливим питанням двосторонніх відносин була проблема репатріації військовополонених і цивільних осіб. Для її вирішення було створено дві змішані радянсько-польські комісії, і вже в березні 1921 р. почалася репатріація військовополонених. Правда, обидві сторони мали один до одного певні претензії: радянська сторона вимагала пом'якшити режим в польських таборах для радянських військовополонених, а польська була незадоволена тим, що їхні військовополонені, що повертаються, як і репатріанти, були в значній мірі носіями більшовицьких ідей. У результаті польська сторона, прагнучи уповільнити репатріацію, щоб встигнути профільтрувати тих, що повертаються, відмовилася від розширення мережі пропускних пунктів на межі, і репатріація затягнулася до осені 1923 р.
Немало проблем у сторін було з демаркацією межі. 2 травня 1921 р. в Мінську почала роботу змішана прикордонна комісія, але до кінця липня польська сторона фактично саботувала її роботу. Коли ж сторони перейшли до конкретної демаркації, то Польща зажадала відсунути межу на схід в деяких місцях на 1-2, а то і 30 км. У результаті тільки в листопаді 1922 р. межа була проведена на місцевості і передана адміністративним і прикордонним властям сторін, а повністю робота прикордонної комісії завершилася лише в серпні 1924 р.
Але найважчим для обох держав питанням було виконання статті 5 Ризького договору, що передбачала відмову сторін від підтримки ворожих один одному організацій на своїй території. Восени 1920 р. в Польщі було інтерновано близько 35 тис. військовослужбовців із загонів З. Булак-Балаховіча, Б. Перемикина, Б. Савінкова, З. Петлюри. Проте в таборах для інтернованих зберігалися військові структури і велися військові заняття, тобто йшлося не стільки про інтернованих, скільки про тимчасово роззброєні військові загони. Якщо ж врахувати, що їх офіцери не роззброювалися, а озброєння складалося поряд з таборами, то цілком зрозуміло турбота радянської сторони. Крім того, політичні організації УНР і білогвардійців цілком легально діяли в Польщі, а радянські протести призводили лише до того, що одні організації закривалися, а замість них виникали інші. Велику увагу радянська сторона надавала припиненню діяльності петлюрівського уряду, центром дії якого був Тарнов. Петлюрівські війська під керівництвом Ю. Тютюнника в співпраці з польською розвідкою вели закидання на територію УРСР шпигунів і банд формувань[5, c. 34-36].
Весною 1921 р. польський генштаб допоміг Тютюннику підготувати план операції з метою захоплення Кам’янець-Подільська і подальшого настання на північ Правобережної України, а з території Румунії генерал Гуляй-Гуленко повинен був наступати на Одесу. Проте радянські чекісти заарештували декількох кур'єрів і петлюрівських груп в прикордонні, і операція була відкладена. РРФСР і УРСР 11 і 16 квітня 1921 р. протестували проти збереження в Польщі всіх цих антирадянських організацій. Природно, Варшава 19 і 29 квітня заперечувала свою підтримку. 4 липня Москва зажадала вислати від Варшави з Польщі найвідоміших діячів білої еміграції. Зрозуміло, що Польща виказала контр претензії, а Москва припинила роботу змішаної спеціальної комісії до тих пір, поки з Польщі не вишлють головних російських білогвардійців і їх діяльність не буде припинена.
Зрозуміло, що відчуваючи так істотну підтримку, Польща могла проявляти значну зовнішньополітичну активність в Східній Європі, прагнучи знайти статус великої держави. В цих умовах польське керівництво не поспішало реалізовувати встановлення Ризького договору, тим більше що влітку 1921 р. в Радянській Росії почався голод і виникла надія, що влада більшовиків ляже. У цей момент Антанта вирішила підштовхнути події. 3 вересня 1921 р. Франція запропонувала Польщі спрямувати РРФСР ультиматум, у разі відхилення якого слід було почати війну. З свого боку Париж також обіцяв спрямувати до Москви ультиматум і схилити до цього Румунію. Проте радянська дипломатія, дізнавшись про ці наміри, зрадила їхні гласності. Природно, що Польща і Франція заявили про те, що ніяких пропозицій не було. Правда, це не перешкодило Польщі поцікавитися у Німеччини, які поступки у верхньосилезському питанні дозволять Варшаві розраховувати на нейтралітет Берліна у разі нової радянсько-польської війни. 5 вересня Польща закрила східну межу, стянув туди додаткові сили жандармерії. З свого боку Москва 9 вересня знов зажадала припинити від Варшави допомогу білогвардійцям[9,c. 24-25].
14 вересня Польща спрямувала РРФСР вербальну ноту з вказівкою на невиконання Ризького договору. Від Москви вимагалося звільнити до 1 жовтня і доставити до межі всіх польських заручників і полонених; передати Польщі золото і коштовності, що належали їй за договором; негайно почати роботу реевакуаційної і спеціальної змішаних комісій. Інакше Варшава загрожувала розривом дипломатичних відносин. 17 вересня Москва заявила про згоду до 1 жовтня внести перший внесок золота і, приступити до роботи реевакуаційної комісії, якщо Польща до цього ж часу видалить з своєї території найвідоміших лідерів білогвардійців і покарає винних в їх підтримці. Наступного дня радянській стороні була передана польська нота, що підтвердила вищезгадані вимоги і повідомляла про готовність Польщі повідомити про заходи, прийняті проти переходу межі небажаними елементами. Працівники радянського повноваженого представництва виявилися під демонстративним наглядом польської поліції, а обстановка на радянсько-польській межі загострилася [5, c. 67-69].
Прагнучи уникнути наростання конфронтації, РРФСР 22 вересня запропонувала конкретну програму заходів нормалізації відносин на основі обопільного виконання встановлень Ризького договору. Москва вказала, що багато польських вимог вже виконано, а інше буде виконане на взаємній основі. Радянська сторона знов наполягала на видаленні з Польщі осіб, причетних до нальотів на радянську територію, арешті і засудженні тих, хто брав участь в цих інцидентах, перекладі таборів для інтернованих подалі від радянської межі, звільненні козаків-емігрантів з польської прикордонної охорони і пропонувала провести сумісне розслідування фактів підтримки савінківців і петлюрівців польськими військовими. Термін виконання цих заходів було запропоновано відсунути на 5 жовтня. Публікація цієї відповіді в пресі привела до того, що Румунія відмовилася виставити від наміру свої претензії.
У той же час 15 вересня Англія звинуватила РРФСР в порушенні договору від 16 березня 1921 р., але після отримання 27 вересня радянської відповіді визнала, що всі звинувачення ґрунтувалися на недостовірних джерелах. З претензіями до РРФСР виступили також Фінляндія і Естонія[4,c. 322-323]. Зрозуміло, що в Москві побоювалися виникнення війни, але внутрішні проблеми її західних сусідів і тверда, хоча і конструктивна, позиція радянської дипломатії дозволили знайти компроміс. Вже 26 вересня Польща заявила про готовність обговорити радянські пропозиції. У результаті переговорів 7 жовтня був підписаний радянсько-польський протокол про врегулювання взаємних претензій. Було вирішено, що не пізніше 8 жовтня з Польщі виїдуть Б. Савінков, Д. Ярославцев, Д. Одінец, А. Дикгоф-Деренталь і А. Рудін, а не пізніше 20 жовтня — А. Мягков, Ю. Тютюнник, М. Павленко-Омельянович, А. Зелінський і З. Булак-Балаховіч. З 8 жовтня повинні почати свою роботу реевакуаційна і спеціальна комісії, а РРФСР почне проведення реевакуації майна і культурних цінностей до Польщі, і до 20 жовтня передасть перший внесок за залізничне майно. З свого боку Польща повідомить радянській стороні текст наказу по армії щодо виконання статті 5 Ризького договору, а робочі загони з інтернованих будуть переведені з прикордонних районів углиб країни[5,c. 98-99].
Вже 10 жовтня РРФСР передала Польщі перший внесок золота і коштовностей, але Варшава не поспішала з висилкою білогвардійців, і лише після двократних нагадувань і припинення роботи комісій 30 жовтня вищезгадані особи покинули Польщу». 1 листопада Польщі був переданий внесок за залізничний пересувний склад, а 15 листопада реевакуаційна комісія вирішила почати передачу Польщі архівів, евакуйованих в 1915 р. Проте недоліку в охочих повоювати не було. В кінці вересня 1921 р. фінські іррегулярні частини вторгнулися в Радянську Карелію, розраховувавши захопити її і приєднати до Фінляндії. Бої в Карелії тривали до початку березня 1922 р. Природно, Польща запропонувала Фінляндії свою допомогу, але, оскільки в Карелії діяли формально недержавні загони, в Хельсінкі відхилювали цю пропозицію.
Основною зовнішньополітичною метою Польщі було створення військово-політичного блоку в Східній Європі під своїм керівництвом. Польське керівництво вважало, що створення подібного союзу дозволить, З одного боку, робити вплив на Радянські республіки, а з іншою — вплинути на Англію і Францію і добитися для Польщі статусу великої держави. Певний поштовх цим намірам дало рішення Антанти від січня 1922 р. скликати в Генуї міжнародну конференцію для розгляду питань економічного відродження Європи. Хоча РРФСР і була запрошена на конференцію, це зовсім не означало її юридичного визнання. Тим самим не визнавалися і укладені нею договори. В цих умовах Польща виявилася за ситуації, коли міжнародне співтовариство не визнавало її східних меж і на неї могла бути покладена частина боргів Російської імперії. Тому Варшава вирішила натиснути на РРФСР і досягнути угоди з Естонією, Латвією і Фінляндією, які опинилися в схожій ситуації.
Одержавши 4 грудня 1921 р. польську пропозицію про початок торгових переговорів, Москва 14 грудня відповіла згодою[4,c. 572]. 10 березня, у Варшаві переговори показали, що Польща використовує торгові переговори для досягнення політичних цілей. Варшава вимагала, щоб РРФСР відмовилася від підтримки Литви, припинила антиверсальську пропаганду, і не бажала розширювати транзит до Німеччини і Австрії. Зрозуміло, що переговори були перервані, а спроби Варшави зіграти на суперечностях Москви і Києва не вдалися[1, c. 80-93]. 13 березня у Варшаві відкрилася конференція Естонії, Латвії і Польщі, що прагнули погоджувати свою позицію напередодні Генуезької конференції. 17 березня був підписаний Варшавський договір, згідно якого його учасники підтверджували свої дог?