Курсовая работа: Ризький мирний договір

ВСТУП ………………………………………………………………………... 3-4

РОЗДІЛ 1. Радянсько-польська війна……………………………………. 5-13

1.1. Передумови війни………………………………………………………..... 5-8

1.2. Передумови підписання Ризького мирного договору…………………. 8-13

РОЗДІЛ 2. Ризький мирний договір та його політико правові

наслідки……………………………………………………………………… 14-28

2.1. Підписання Ризького мирного договору та наслідки

радянсько-польської війни………………………………………………….. 14-16

2.2. Реалізація Ризького мирного договору……………………………....... 16-28

ВИСНОВКИ……………………………………………………………….... 29-31

Список використаної літератури………………………………………… 32-33

РОЗДІЛ 1. Радянсько-польська війна

1.1 . Передумови війни

У 1815 р. Польща знов зникла з політичної карти Європи. Межі, встановлені в Східній Європі Віденським конгресом, проіснували до 1914 р., коли Перша світова війна, що почалася, поставила питання про новий територіальний переділ. Вже 14 серпня 1914 р. російський уряд заявив про прагнення об'єднати всіх поляків у межах Царства Польського під скіпетром російського імператора. З свого боку Німеччина і Австро-Угорщина обмежилися досить загальними деклараціями про майбутню свободу поляків без яких-небудь конкретних обіцянок. В ході війни у складі німецької, австро-угорської, російської і французької армій були створені національні польські військові частини. Після окупації Царства Польського німецькими і австро-угорськими військами в 1915 р. переважна частина польського населення виявилася під контролем Німеччини і Австро-Угорщини, які 5 листопаду 1916 р. проголосили «самостійність» Царства Польського без вказівки його меж. Як орган управління в грудні 1916 р. була створена Тимчасова Державна рада. У відповідь контрзаходом Росії стала заява 12 грудня 1916 р. про прагнення до створення «вільної Польщі» зі всіх її трьох частин. В січні 1917 р. ця заява в цілому була підтримана Англією, Францією і США.

Тим часом в лютому — березні 1917 р. політична боротьба ліберальних партій і уряду в Петербурзі завершилася зреченням Миколи II і створенням Тимчасового уряду і системи Рад. Вже 14 (27) березня 1917 р. Петербурзька рада декларувала право націй на самовизначення, яким може скористатися і Польща. Природно, що 17 (30) березня Тимчасовий уряд також заявив про необхідність створення польської незалежної держави, що знаходиться у військовому союзі з Росією. Правда, реалізація цієї заяви відкладалася до закінчення війни і рішень Засновницьких зборів [3, c. 35-36].

Створений 12 вересня 1917 р. у Варшаві замість Тимчасової Державної ради Регентська рада підтвердила цю позицію, хоча в той момент ці заяви були простою декларацією, оскільки територія Польщі була окупована Німеччиною і Австро-Угорщиною. Тим часом широка популяризація ідеї національного самовизначення привела до посилення відцентрових тенденцій в Росії. 4 березня 1917 р. в Києві була створена Центральна Рада, до якої увійшли М. Грушевський, С. Петлюра і В. Винниченко, що зажадала від Тимчасового уряду найширшу автономію України і чіткого визначення її меж. З свого боку Тимчасовий уряд прагнув відтягнути повне рішення цих питань до скликання Засновницьких зборів.

У міру наближення кінця Першої світової війни радянський уряд, бажаючи одержувати з Варшави більш оперативну інформацію, 29 жовтня 1918 р. запропонував Регентській Раді акредитувати Ю. Мархлевского як дипломатичного представника РРФСР в Польщі [4, c. 460]. Проте цього разу Варшава, що побоювалася посилення більшовицького впливу, промовчала. У міру погіршення положення в Польщі активізувався соціальний рух.

11 листопаду 1918 р. Німеччина підписала перемир'я в Комп’єні, згідно якому відмовилася від Брестського договору. 13 листопаду Москва також анулювала цей договір, що зробило його встановлення неіснуючими. 16 листопада Пілсудській повідомив всі країни, окрім РРФСР, про створення незалежної польської держави. 26—28 листопаду в ході обміну нотами з питання про долю місії Регентської ради, що знаходиться в Москві, радянський уряд заявив про готовність встановити дипломатичні відносини з Польщею[4,c. 579-581]. 4 грудня Варшава заявила, що до рішення питання про місію ніякого обговорення цієї проблеми не буде. В ході обміну нотами в грудні 1918 р. радянська сторона тричі пропонувала встановити дипломатичні відносини, але Польща під різними приводами відмовлялася від цих пропозицій. 2 січня 1919 р. поляки розстріляли місію Російського Червоного Хреста, що викликало новий обмін нотами цього разу із звинуваченнями з боку РРФСР. Таким чином, Москва визнала Польщу і була готова нормалізувати відносини з нею, але Варшава була стурбована визначенням своїх меж. Як і більшість інших політиків, Пілсудський був прихильником відновлення польської межі 1772 р. і вважав, що чим довше в Росії продовжується плутанина, тим більші території зможе контролювати Польща.

Основну увагу польського керівництва привертала ситуація на південному сході, де ще 9 листопада 1918 р. була проголошена ЗУНР на чолі з президентом Е. Петрушевичем, територія якої охоплювала Східну Галіцію, Лемківщину, Закарпаття і Буковину. 1 листопаду 1918 р. польське населення Львова підняло повстання і захопило місто. В цей же час польські війська генерала В. Івашкевича захопили східну Холмщину і Підляща, що відійшли по Брестському світу до УНР. 9 листопаду поляки вибили українські частки з Перемишля. З цього, власне, і розпочалася польсько-українська війна.

3 січня 1919 р. ЗУНР і УНР об'єдналися. До січня 1919 р. українські частки контролювали всю територію Східної Галіції, окрім Львова і залізниці Левів — Перемишль. Спроби посередництва країн Антанти приводили лише до короткого перемирря.

З листопада 1918 по квітень 1919 р. в Східній Галіції діяло 60—80% польських військ. В середині березня 1919 р. до Польщі стала прибувати 70-тисячна армія генерала Ю. Галлера з Франції. 22 березня на вимогу Антанти українці знову припинили бойові дії. У Парижі польські представники доводили, що Східна Галіція повинна бути приєднана до Польщі, а УНР не може бути визнана. В умовах правової невизначеності Польща прагнула захопити якомога більше територію. 20 квітня поляки почали настання, що зробило українців згідливішими, але Польща не висувала ніяких вимог.

16—24 березня 1919 р. в Москві проходили неофіційні радянсько-польські переговори, в ході яких польська місія виставила наступні умови угоди. Від РРФСР вимагалося, по-перше, не використовувати Червону армію для підтримки революції в Польщі; по-друге, не створювати радянського польського уряду і, по-третє, пропонувалося встановити межу на основі самовизначення населення спірних територій з висновком звідти військ сторін[4,c.105-107]. У цілому Москва прийняла ці умови, але Варшава так і не пішла на офіційні переговори, оскільки уряд Пілсудського прагнув захопити якомога більше територію.

8 грудня 1919 р. Верховна рада Антанти оповістила Декларацію про часові східні межі Польщі, згідно якою межею стала лінія етнографічного переважання польського населення від Східної Пруссії та колишньої російсько-австрійської межі на Бузі. Відносно окупованих Польщею земель на сході в декларації не було сказано ні слова[4, 431-432].

Цілі польського керівництва були досить відверто сформульовані в інформаційному документі для командного складу Волинського фронту, підготовленому по вказівці Пілсудського 1 березня 1920 р. В ньому наголошувалося, що «глава держави і польський уряд стоять на позиції безумовного ослаблення Росії. В даний час польський уряд має намір підтримати національний український рух, щоб створити самостійну українську державу і таким шляхом значно ослабити Росію, відірвавши від неї найбагатшу зерном і природними копалинами околицю. Провідною ідеєю створення самостійної України є створення бар'єру між Польщею і Росією і перехід України під польський вплив і забезпечення таким шляхом експансії Польщі як економічної — для створення собі ринку збуту, так і політичної»[6,c. 165].

1.2. Передумови підписання Ризького мирного договору.

У Варшаві 11 вересня почало розв'язуватися питання про склад і повноваження делегації на переговорах з Москвою в Ризі. Основним питанням був, природно, питання про межу. Польські військові наполягали на отриманні лінії по Дніпру, але у результаті було вирішено обмежитися лінією перемир'я по р. Збруч — р. Ствіга — східне Рівне — Лунінца — Барановичів. Делегація одержала право рухати цю лінію на схід, укладати перемир'я і прелімінарний договір і вести переговори з РРФСР і УРСР. Разом з тим Варшава не могла не прислухатися до рад Парижа і не поспішала досягти угоди. 12 вересня до Риги прибула радянська, а 19 вересня — польська делегації. 21 вересня сторони почали переговори[5,c. 469, 486], які проходили на фоні наступу польських військ на Волині і в Білорусі. Оскільки виявилося, що радянські війська не в змозі змінити ситуацію на польському фронті, а на півдні продовжувалися запеклі бої з військами Врангеля, Москва була вимушена шукати компроміс. 23 вересня від імені ВЦВК було заявлено, що РРФСР згодна на межу по лінії р. Кулі — Огинській канал — р. Ясельда — р. Поцуп і далі по межі Східної Галіції, але мир повинен бути укладений протягом 10 днів (до 5 жовтня). 28 вересня польській делегації був переданий радянський проект прелімінарного договору і запропонована межа по лінії від гирла р. Свіслочь — Рудня — Беловеж — Каменец-Літовськ — Брест-Літовськ — Піша — Любомль — Володимир-Волинський — Грібовіца і далі по колишній австро-російської межі до Дністра[5,c. 406]. Оскільки було необхідно усилити війська, що діяли проти Врангеля, Москва прагнула скоріше завершити справу мирною угодою, але польська сторона не поспішала. 1 жовтня Варшава порахувала радянські пропозиції неприйнятними, але вирішила добиватися перемир'я, оскільки зимова кампанія польської армії була не потрібна.

2 жовтня польська делегація в Ризі висунула свої пропозиції про межу, лінія якої повинна було проходити по р. Збручь — Рівно — Сарни — Лунінец — на захід від Мінська — Вілейка — Дієна і відрізувати Литву від РРФСР. Радянська делегація наполягала на своїй пропозиції від 28 вересня. Пропозиції, що зрозуміло, що так розходяться, було б надзвичайно важко примирити, а в умовах подальшого відступу Червоної армії тривала суперечка була не на користь Москви, і 4 серпня було вирішено поступитися. 5 жовтня польській делегації було заявлено про згоду радянської сторони з її пропозицією про лінію межі. При цьому радянська делегація виставила наступні умови: 1) Підписати договір до 8 жовтня, 2) Польща визнавала право РРФСР на транзит через свою територію до Литви і Німеччини і 3) Відмовитися від включення в договір положень про сплату Польщі суми в золоті по титулу активної участі польських земель в економічному житті Російської імперії, замінивши його згадкою про те, що розрахунок буде проведений. Польська делегація відповіла згодою, але зажадала підписати протокол про згоду РРФСР виплатити Польщі певну суму в золоті і надати їй концесії в рахунок виплат. Після отримання згоди Москви і узгодження документів 12 жовтня в 19.30 був підписаний прелімінарний мир між Польщею і РРФСР з УРСР.

Сторони визнали взаємну незалежність, прагнення до невтручання у внутрішні справи, відмова від підтримки ворожих один одному дій і відмовилися від взаємних фінансових претензій, окрім визнання участі Польщі в економічному житті Російської імперії і в її золотому запасі. Польщі повинні було бути передані культурні і історичні цінності, евакуйовані з Царства Польського як до, так і під час Першої світової війни. Була підписана також угода про перемир'я, яке набувало чинності з 18 жовтня 1920 р. Всі ці угоди були ратифіковані УРСР 20 жовтня, Польщею — 22 жовтня, а РРФСР — 23 жовтня. Договір набув чинності після обміну ратифікаційними грамотами 2 листопада, що відбувся в Лібаве (Лієпає). Польські війська були відведені на демаркаційну лінію, а радянські частини вступили до Мінська, Луцька, Проскурова і Кам'янець-Подільського. В цілому, згідно польській статистиці, Польща отримала західнобілоруські землі з населенням в 3 987 тис. людина, з яких близько 3 млн. складали білоруси, і західноукраїнські території приблизно з 10 млн. населення, з якого майже половина були українцями. Правда, з урахуванням того, що польські статистики записували поляками всіх осіб католицького і уніатського віросповідання, частка етнічного польського населення на цих «східних околицях» складала всього лише близько 10% [1, c. 90].

Крім переговорів з Москвою поляки з 30 вересня вели переговори і з Литвою, з якою 7 жовтня було підписано угоду про демаркаційну лінію, що залишала Вільнюс Литві. Цей крок пояснювався побоюваннями Варшави перед Лігою Націй, що відгукнулася на скаргу Литви щодо дій польських військ на її території. Щоб все-таки одержати Вільнюс, польське керівництво інсценувало «заколот» в армії, і 9 жовтня дивізія генерала Желіговського, що «збунтувалася», захопила місто. Офіційно Варшава не відмовилася від раніше підписаної угоди, що, втім, не перешкодило їй включити Вільно до складу Польщі.

Відмова польського керівництва від підтримки Врангеля і Петлюри в обмін на отримання територій на Сході дозволила радянському керівництву перекинути основні сили Червоної армії на південь і до 16 листопаду 1920 р. розгромити врангельські війська і завершити Громадянську війну в Європейській частині країни. Проте ще належало добитися підписання Польщею остаточного мирного договору. Природно, що підписаний прелімінарний договір сторони прагнули виконувати на основі взаємності. Так, Москві досить довго довелося переконувати Варшаву виконати положення угоди про припинення підтримки військових загонів Булак-Балаховича, Савінкова і Петлюри, які продовжували базуватися на польській території. Формально польське керівництво видало накази про припинення співпраці з цими формуваннями і їх висновок протягом 2 тижнів за межу Польщі. Але реальне виконання цих наказів почалося лише після того, як ці загони були вибиті з радянської території в 20-х числах листопаду. Більш того, в прикордонних районах Литви, окупованих Польщею, до грудня 1920 р. була зосереджена 59-тисячна армія генерала Желіговського, який ще в жовтні був офіційно оголошений Варшавою «бунтівником».

--> ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ <--