Курсовая работа: Роль та повноваження Уповноваженого Верховною Радою України з прав людини у здійсненні правоохоронної діяльності

На мою думку, піднесення вищезазначеного інституту в ранг конституційного – це визнання державою і суспільством необхідності мати незалежний деполітизований орган, метою якого є гарантування права і справедливості у взаємовідносинах громадянина і державного апарату.

1. Загальна харакитеристика інституту Уповноваженого ВРУ з прав людини:

1.1 Виникнення інституту омбудсмена

У правовій демократичній державі основною соціальною цінністю є людина, її життя, здоров’я, честь та гідність, права та свободи, захист конституційних прав особи. Втілення в дійсність цих тез має підкриплюватися наявністю в країні мережі відповідних органів, невід’ємною частиною яких є омбудсмен.

Міжнародна асоціація юристів прийняла таке визначення терміна «омбудсмена» : “ Служба, передбачена Конституцією чи актом законодавчої влади і яка очолюється незалежною публічною посадовою особою високого рангу, яка відповідальна перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, роботодавців або діє на власний розсуд і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати корегуючі дії і представляти доповіді ” [6, с.26].

Цей термін німецького походження, і його корені сягають періоду життя германських племен. Особа, яка обиралась для збирання грошової пені ( віри ) за вбивство від імені потерпілої сторони із злочинців, називалась омбудсменом.

Існують також версії, що поняття походить від слова “ umbud ” ( сила або авторитет ), і має, очевидно, ісландські корені.

Але слід зазначити, що для вивчення даної посади і з’ясування обставин її розвитку необхідно звернутися, перш за все, до прикладу Швеції, де вона і виникла.

Отже, с прийняттям Конституції 1809р. був запроваджений орган уповноваженого з прав людини. Неможливо з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови привели до створення цієї інституції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з другого – гостра боротьба за владу між королем та парламентом. У результаті цього парламент отримав право обирати на противагу канцлеру юстиції уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами, тобто в механізмі держави вперше була створена посада омбудсмена юстиції ( justitieombudsman ). Він є прикладом класичної або сильної моделі, тому йому притаманні надзвичайно широкі повноваження і сфера компетенції.

Починаючи вже з 1919р. подібні органи поступово впроваджуються в інших країнах. Необхідність у їх створені виникає тоді, коли існуюча система управління не спроможна вирішувати контрольні завдання стосовно державної діяльності та постає проблема додаткового захисту прав громадян.

Наступницею Швеції була її сусідка Фінляндія, де в 1919р. було введено інститут омбудсмена. Це було пов’язано із здобуттям даною державою незалежності, прийняттям нової Конституції і загальною реорганізацією влади. Модель правозахисника Фінляндії багато в чому схожа на шведську, це обумовлено близькими правовими системами.

Однак не зважаючи на успіх діяльності шведського омбудсмена, для більшості країн світу посада уповноваженого з прав людини стала відома лише після її впровадження в Данії у 1953р. Саме ця модель з огляду на близькість правової системи як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання. Її унікальною ознакою є й те, що створення даного органу не викликало конфліктів між міністрами.

Успішне функціонування омбудсменів скандинавських держав, правові системи яких суттєво відрізняються, стало доказом можливості його адаптації до різних умов, що підтверджується активним поширенням ідеї уповноваженого з прав людини до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.

Наступною стала Німеччина, в якій найбільш відчутно назріла потреба у створенні даної інституції, оскільки в ній спостерігалось «панування» виконавчої влади, хоч у ХІХ столітті були запроваджені адміністративні суди та юстиція. Тому у 1957р. було засновано інститут Уповноваженого Бундестагу по обороні Західної Німеччини, а згодом (у 1974р.) – Омбудсмен із справ громадської адміністрації землі Рейнланд-Поральц.

Не слід залишати поза увагою створення подібного органу у Новій Зеландії, який запроваджено на основі датської моделі у 1962р. і який на початку своєї діяльності зазнав неабиякого опору з боку чиновників. Однак саме реалізація служби омбудсмена допомогла державі оформити свій специфічний варіант розосередження влади, впровадити в управлінську структуру механізм, який забезпечує контроль за державним апаратом з боку суспільства.

Різні моделі уповноваженого поступово виникали також на острові Кука, у Гвіані, Ізраїлії, Індії, Італії, Швейцарії, Мексиці.

У 1967р. створено інституцію в Англії, яка пристосована до британських умов і якій відповідає «слабка» модель омбудсмена. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, запровадженням «парламентського» фільтру, тобто можливість звернень громадян передбачена лише через парламентаріїв [7, с.110].

Свого часу ідея омбудсмена викликала зацікавленість і в США, де згодом виникли різні його види. Однак посадова особа в цій країні не набула такої популярності, як у Європі. Це пояснюється двома причинами: по-перше, запровадження цього інституту не завжди відповідає реаліям певної держави, по-друге – США притаманна велика роль судової влади [9, с.12].

Ще одним прикладом «сильної» моделі омбудсмена є інститут народного захисника ( DefenderdelPueblo ) Іспанії (1981р.) , який заснований після виникнення проведора – омбудсмена Португалії (1976р.) та наближений до класичного шведського зразка за деякими додатковими повноваженнями.

Досить своєрідним та цікавим є інститут медіатора (посередника) Франції, який створений у 1973 році.

Потрібно також зазначити, що першою країною «соціалістичного табору», яка запровадила подібну посаду, була Польща. Інститут Речника Громадянських Прав у цій державі з’явився в 1981р. як нова, невідома традиційному польському устрою інституція. 15 липня 1987р. Сеймом був ухвалений Закон про Речника Громадянських Прав, відповідно до якого омбудсмен визнається самостійним державним органом, що охороняє права і свободи громадян. Згодом норми цього акту були закріплені у Конституції Республіки Польщі [7, с.111].

Враховуючи позитивний досвід цей інститут запровадили Угорщина, Хорватія, Румунія, Молдова, Литва, Грузія та інші країни. Не стала винятком і Російська Федерація (далі – РФ). 26 лютого 1997р. вступив у дію Федеральний конституційний закон «Про Уповноваженого з прав людини в РФ». Д.Замишляєв зазначає, що це стало важливим кроком у розвитку демократичних процесів, спрямованих на подальше закріплення статусу особи, гарантій реалізації прав і свобод людини і громадянина – основних складових правової держави.

Ось черга дійшла і до нашої країни. Після проголошення Україною незалежності у 1991р. одним із питань, яке почали розробляти науковці,було створення інституту омбудсмена. В.Бойцова, Ю.Тодика, М.Орзіх здійснили відповідні дослідження, проаналізували наявний досвід у цій сфері і з урахуванням особливостей національного права нашої держави розробили модель українського омбудсмена. Положення про посаду останнього дістало закріплення у ст. 101 Конституції України. А у ст. 55 Основного Закону нашої країни підкреслено, що кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого. Ці норми підкриплені Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», який був прийнятий 23 грудня 1997р. Отже, запозичений у скандинавських країн інститут омбудсмена був визнаний і запроваджений у багатьох державах, що свідчить про прагнення забезпечити функціонування правової, демократичної системи управління.

1.2 Становлення інституту омбудсмена в Україні

За час здобуття незалежності правозахисний рух в Україні зазнав кординальних змін, які деякі дослідники визначають як кризу. До кінця 1980х років він здійснювався у формі боротьби з тоталітарним режимом за політичні, релігійні та національні права людини, і зокрема, використовувалися такі методи як відстеження порушень, нелегальне поширення відповідної інформації, в окремих випадках проводилися акції протесту.

Нова хвиля правозахисту пов’язана з впровадженням створення в Україні міжнародних об’єднань на кшталт Міжнародного товариства прав людини, а також розробка програм для підтримки такої діяльності. Останній фактор зіграв ключову роль. Основними формами такої діяльності стали просвітницькі заходи та консультації щодо легальних можливостей втілення прав, меншою мірою провадження справ у судах. Найсуттєвішою перешкодою громадським організаціям є те, що вони не мають жодних повноважень представляти інтереси людей. Ефективність правозахисної роботи залишається сумнівною, оскільки прикладів результативного поновлення прав було не багато. Крім того цьому сприяло і чинне законодавство, яке і до останнього часу не відповідає належною мірою міжнародним стандартам. В таких ситуаціях громадські організації залишаються безпорадними. Можливості лобіювання змін до законодавства виникають лише у випадках об’єднання чи координації правозахисного руху, а оскільки конкуренція залишається досить напруженою, то така ідея залишається примарою.

Набуття повноважень для здіснення ефективного захисту прав громадян, порушених органами влади, можливе на основі концепції розподілу влади та здійснення парламентського контролю за дотриманням їх. Таку альтернативу було реалізовано у створені інститута омбудсмена.Ідея запровадження в Україні інституції парламентського Уповноваженого з прав людини не мала джерелом державний правозахисний рух. У пострадянському просторі вперше ця концепція розглядалась політиками в РФ після того, як вона була реалізована ще у соціалістичній Польщі.

За твердженням першого Уповноваженого Н. І. Карпачової, яка є одним з ініціатирів запровадження інституту омбудсмена в Україні, саме польський досвід став ключовим для нашої держави. Тим не менш, враховуючи родинну подібність російського та нашого чинного законодавства, можна говорити про утвердження «російської» моделі вищезазначеної посади.

Нормативне втілення цієї ідеї було закріплено в Конституції України та прийнятому 23 грудня 1997р. Законі, який набрав чинності 15 січня 1998р.