Курсовая работа: Роман Ч.П. Сноу "Пора сподівань" як роман виховання
Величезні дослідження про Ч.С. Сноу на Заході - це монографія Д. Шустера, Ч.С. Сноу розглядається як крупний художник слова, монографія Р.К. Моріса „Традиції і зміни", „Англійський університетський роман" М.Р. Проктора", „Боротьба напрямів в сучасній англійській літературі” У.І. Гиндалла, „Сучасна англійська література У.У. Робінсона" і т.д. [3, 201]
Критика його творчості - це по суті боротьба, яка точиться між мистецтвом реалістичним і модерністським.
У повоєнні роки на основі роману про бунт молоді проти святенництва і тупості провінційного міщанства („Чужі та брати”) остаточно сформувався в нього план серії романів широкої панорами англійського життя, найзначніші серед них „Нові люди” (1954), „Справа" (1960), „Коридори влади" (1964).
Назва серії істотно виражає концепцію суспільства у Ч.С. Сноу: замикаючись у егоїзмі, люди стають самотніми і „чужими" одне одному; відкриваючи спільні переживання і цілі, вони перетворюються на „братів": перші - сліпці, які з егоїстично-класових міркувань підточують країну, другі - патріоти, які зміцнюють справжню велич Британії. [1, 350]
Завданням письменника є дослідження як того „у чому люди чужі один одному, а у чому брати", так і складних переходів від ізольованості себелюбства до живодайного спілкування. Задум циклу був підказаний екологією, наукою про середовище, у якому живуть і взаємодіють живі організми. [1, 359]
Охоплення дійсності в „Чужих і братах” досить велике: Ч.С. Сноу зобразив життя як середніх класів, так і правлячих кіл - міністрів і вищої бюрократії, великих промисловців і провідних учених, відбив гру шанолюбств і зіткнення політичних інтересів. Особливо приваблює Ч.С. Сноу проблема боротьби людини за самоутвердження і владу. За його концепцією людину, її поведінку визначають не суспільні відносини, а природжена активність, бажання завоювати собі краще становище, двобій з обставинами. У цьому аспекті Ч.С. Сноу сформулював свою мету як дослідження межі можливостей людини, тобто ролі індивіда в суспільстві.Ч.С. Сноу вважає метою мистецтва поширення людяності.
Зображальні засоби Ч.С. Сноу дуже прості і економні, але „традиційні". Небагатослівність добре підкреслює внутрішню схвильованість оповідача і драматизм переживань. Гумором діккенсівського типу він оточує переважно другорядні напівкомедійні персонажі. Ч.С. Сноу часто звертається до подвійного висвітлення подій і почуттів: спочатку через слова і вчинки самого персонажа, а потім через аналітичний коментарій оповідача.Ч.С. Сноу - значний майстер портрета і підтексту. [1, 402]
Основна частина
„Пора сподівань”, це змальовано духовні пошуки англійської молоді 20-30-х років ХХ століття, як і всі інші романи циклу „Чужі і брати" - цілком завершений і самостійний твір. Але між ним та іншими книгами серії існують композиційні й сюжетні зв‘язки, що доповнюють задуману автором панораму англійського життя від початку століття до 1970 року. Головне ж значення роману „Пора сподівань" у системі всього циклу полягає в тому, що, розкриваючи характер молодого Еліота, автор серйозно мотивує свій вибір даного персонажа як суб‘єкта художнього осмислення реальності й для інших творів. [4, 352]
„Пора сподівань" - є ключем до всього задуму серії романів „Чужі і брати", присвяченої життю англійського суспільства першої половини ХХ століття. У „Порі сподівань" автор змальовує дитячі та юнацькі роки Льюїса Еліота, розповідає про мрії й прагнення свого героя, який виріс у провінційному містечку в незаможній родині й щосили намагається вийти в люди. Простежуючи його складний, суперечливий шлях, стосунки з матір‘ю, друзями, коханою дівчиною, Ч.С. Сноу цікаво, з психологічними тонкощами показує, як середовище, що оточує людину, формує її характер. [4, 353]
Конфлікт роману „Пора сподівань" підпорядкований ідеї самовизначення молодого героя, поступового формування його особистості. Історія одного юнака з провінції, що долає життєві перепони і знаходить свій шлях у житті, набуває значного поширення в англійській прозі ХХ століття. Так само, як і Г. Уельс, А. Бенкет, С. Моем або А. Кронін, Ч.С. Сноу будує в „Порі сподівань" лінійний циклічний сюжет, кожен етап якого зумовлений впливом конкретних подій на свідомість Еліота як і в класичному „романі виховання”, в цьому творі зображено формування героя в сім‘ї, вплив на нього своєрідних „наставників” - палкого ідеаліста Джорджа Пассанта і досить земного та практичного Джека Коутері. Моральні принципи Еліота, його духовні цінності зазнають випробування буденністю провінції і звичаями столичного ділового світу, дружбою й коханням. Змінюються обставини, змінюються і якість риси характеру Еліота, але постійним лишається його кредо - домогтися успіху: „Я хочу, щоб про мене знали. Ненавиджу сіре, безбарвне животіння. А якщо зазнаю невдачі, то не шукатиму ніяких виправдань. Казатиму, що в усьому винен я сам. [4, 358]
Ніби контрастом до цієї бравурної програми молодого честолюбця звучить гіркий самоаналіз Еліота в кінці роману: „Я раптом згадав про те, з якою сміливістю кидав тоді виклик майбутньому. Я пристрасно мріяв про кращий світ, а зараз ішов нещасливий тисяча дев‘ятсот тридцять третій рік. Я мріяв про славу, а вибивався лише в другорядні адвокати. Я мріяв про кохання, а виявився зв‘язаний на все життя з жінкою, яка ніколи не любила мене й висушила мою любов". [4, 359]
Перед нами характерні мотиви втрачених ілюзій, але звучать вони по-іншому, порівнюючи з класичним, „бальзаківським" трактуванням. Звичайно, головною причиною розчарувань молодого героя в суспільних ідеалах і власних можливостях була невідповідність між суспільством та моральними запитами й соціальними потребами людини. Елементи такого, різко критичного осмислення теми є в „Порі сподівань": згадаймо типи провінційних буржуа, формалістичну процедуру іспитів на звання адвоката. Звичаї контори Герберта Гетліфа й відчайдушні спроби Еліота пробитися без зв‘язків і капіталу в лондонський юридичний світ. І все ж історія становлення Еліота - не так бальзаківський „роман кар‘єри”, як продовження лінії Флобера в зображенні „виховання почуттів". [4, 361]
Творці цього типу західного роману, як колись і Г. Флобер у „Вихованні почуттів", звертаються до „середнього героя". Еліот у Сноу, так само, як і герой Г. Гріна, Дж. Стейнбека, Дж. Апдайка, М. Фріша та інших сучасних реалістів, - людина не видатна. Тим вірогідніші і точніші висновки письменника про духовні закони часу, якщо шлях до їхнього розкриття лежить через типове, повсякденне. Льюіс Еліот розумний, здібний, працьовитий, але далеко не геніальний; свої перемоги і поразки він недарма називає однаково - „незначними". Еліот чуйний, уважний, скромний. Саме ці якості викликають симпатії ще в першій „дитячій” частині роману. Розумний і вразливий хлопчик щиро переживає приниження сім‘ї після батькового банкрутства. Люблячий і уважний син, Еліот розуміє і поділяє надії матері, щодо його майбутнього. Хлопчик відчуває вдячність батькам, сум, біль зневаженої гідності, але він ще не здатний перейнятися болями іншого. Навіть перед смертю матері Еліот не спроможний подолати свою внутрішню відчуженість, надихнутися силою її мрії, відповісти серцем на її почуття. [4, 362]
Стосунки Еліота та його матері вводять у роман тему егоцентричної любові - адже саме так Ліна Еліот любила свого старшого сина, і так любитиме Льюіс свою майбутню дружину, Шілу Найт.Ч.С. Сноу надавав велике значення цій сюжетній колізії, а образ Шіли вважав одним з кращих у всій серії. Вісім років служіння психічно неврівноваженій жінці, готовність вибачити її вибрики, терпіти муки фізичні й духовні, здається заперечують егоцентризм почуття Еліота до Шіли. Але жорстоке втручання Еліота в її долю, зумовлений цим розрив Шіли з Х‘ю виявили себелюбне, власницьке начало в почутті Еліота. Він подолав опір Шіли, проте їхній шлюб тільки продовжив його страдницьке „виховання почуттів". [4, 370]
Що ж постає у фіналі твору - апогей духовного розвитку героя, чи його крах, велика душевна перемога чи тотальна поразка? Лише тепер Еліот до кінця пізнав себе й по-справжньому зрозумів іншу людину. Примирення з Шілою означає для нього довічне ув‘язнення, і все ж він подумки розмірковує: „Мене не полишала надія... Я не заплющував очі на правду життя. Я ніколи не зможу зняти з себе відповідальність за Шілину долю". [5, 210] Правда життя, відповідальність, надія. Всі ключові поняття гуманістичного кодексу Сноу зійшлися в короткому абзаці, і це означає, що симпатичний автору персонаж виборов право бути героєм у повному розумінні цього слова. Еліот житиме надією, дбатиме про себе і про інших, але керуватиметься правдою життя й не відступить перед тягарем відповідальності за те, що становить її сутність. Духовні завоювання „Пори сподівань" ще не раз перевірятиме життя, герою доведеться захищати їх словом і ділом, але це вже тема майбутніх романів про нього. [4, 372]
Розповідь про своє життя Льюіс Еліот починає з 1914 р. Сноу не ставить за мету прослідкувати зрілість свого героя. Задача письменника виявити ті основні моменти, які, назавжди запавши в дитячу пам‘ять, визначили поведінку і звички його персонажу на все життя. [4, 373]
Багато уваги в романі приділено відносинам Льюіса з матір‘ю. Жінка з дуже розвиненим честолюбством, вона тяжко переживає банкрутство чоловіка, виношує честолюбні плани, центральне місце в яких надається її старшому сину Льюісу. Мати любить сина, але її почуття мають дещо нав‘язливий характер. Це перший в циклі прояв теми егоїстичного кохання.
Почуття до Шейли стають перепоною на шляху працелюбного і здібного Льюіса. Відношення Льюіса до Шейли - це, з одної сторони, та ж романтична любов, яка прийшла на сторінки художньої літератури в ХІХ столітті. В той же час це різновидність егоїстичного, нав‘язливого кохання, що найгіршим чином впливає на людські відносини. [4, 374]
Трагічній історії Льюіса і Шейли присвячена більша частина „Пори сподівань". З першої ж зустрічі з Шейлою Льюіс відчуває потяг до неї, хоча знає, що вона холодна від природи. Ненатуральність їх відносин у тому, що Льюіс страждає і водночас отримує задоволення від того, що опікується своєю неврівноваженою нареченою (а пізніше - дружиною). Коли Шейла вперше в житті закохується, Льюіс, завжди такий порядний і принциповий, виявляється здатний навіть на підлість. Щоб не дати зблизитись Шейлі з Х‘ю Смітом, Льюіс відкриває йому очі на психічну неповноцінність Шейли. У зв‘язку з цим в циклі виникає, поки що в психологічному аспекті, тема влади над людиною: „... Мене перенаповнювала радістю свідомість моєї влади, можливість відмітити, - усвідомлення, що я можу продиктувати свою жорстоку волю... Своїми словами я мстив за роки приниження, за те, що я не знав взаємного кохання". [5, 247]
Льюіс приходить до висновку, що свідомо шукав те, що мав у шлюбі з Шейлою, від якої отримував менше уваги, ніж випадковий знайомий. „... В основі моєї натури ховались певна гордість і марнославство, котрі не тільки примушували мене нехтувати собою, але і заважали мені починати найглибші людські відносини на рівних умовах”. [5, 524] Об‘єктивний розвиток образу Льюіса Еліота вів до необхідності передивитись його відносини з Шейлою. Але прогресуюча хвороба Шейли закінчилась самогубством. [4, 375]
Поворотним пунктом в житті центрального героя стає його зустріч з Маргарет Девідсон. Повноцінне і взаємне почуття сприяло його моральному відродженню, допомогло знову відчути енергію і смак до життя.
Образ Шейли з її протиріччями і відхиленнями прекрасно вдався автору, а ось образ Маргарет вдався значно блідніше. Цілком позитивна, ідеалізована, занадто вірна, друга дружина героя занадто раціоналістична. Напевно відчувши це, Сноу в наступних томах звів її роль до мінімуму. [4, 371]
Персонажі Сноу наділені оптимізмом, з якими б труднощами їм не приходилось би боротися. Так „пора сподівань" закінчується, здавалось би, безнадійною для Льюіса ситуацією. Йому 28 років, а він ще не наблизився до того, до чого йшов. Він знає, що, поки зв‘язаний з Шейлою, йому не втекти від тяжкої відповідальності за неї, не добитися успіхів в адвокатурі, хоч він і виявив себе здібним юристом. І все ж герой Сноу не впадає у відчай. „Теплий вітер навіював гарні думки, і всіма фібрами своєї душі... я відчував як в мені росте надія, надія молодості”. [5, 287]
Сноу виявляє себе як тонкий ліричний художник. Дрібними штрихами змальовує він гамму почуттів, які переживає центральний персонаж. Цьому допомагає і простий, але виразний діалог. Прекрасні і образи другорядних персонажів, які відтіняють одну з важливих особливостей характеру Льюіса, і дозволяє йому критично глянути на себе. „Тепер я знаю, марна доля тих, хто стає тільки глядачем... Зовні, на відміну від містера Найта, я не був марнославним але в відношенні до людей я відчував подібне... Існував й інший наглядач, який вважав себе набагато вищим від простих смертних, - місіс Б‘ючемп. Так, між нами було щось спільне. Так, містер Найт, вона і я, ми всі були зв‘язані духовною радістю”. [5, 645] Кожний з героїв виробляє свої життєві принципи, свою систему моральних цінностей.
Роздумуючи про друзів, про пошуки і вагання, Льюіс починає краще розуміти самого себе, критично оцінювати різні етапи свого шляху. [3, 250]
Так цей твір письменника, ведучи за собою читача плутаними стежками внутрішнього життя героїв, розкрив у їхніх сподіваннях, радощах і стражданнях ті фундаментальні поняття, якими жив Сноу і якими живилася його творча філософія. [2, 261]
Своєрідна композиційна й стильова будова роману „Пора сподівань”. Сноу вірний собі в тому, що роман-сподівань, роман-самоаналіз, написаний від особи головного героя, лишився розмаїтим епічним полотном. Автор послідовно поєднує в образах соціально-типове й індивідуальне. Так, гострі характеристики другорядних персонажів часто викликають у читача історико - літературні асоціації - містер Візі, начальник відділу, де розпочинає свій шлях Еліот, повірений Холл в конторі Гетліфа нагадують чимось діккенських крючкотворів. Індивідуалізує ці образи не тільки портретна характеристика, а й їхня художня функція в процесі „виховання” героя. Візі, Холл, Гетліф являють собою різні типи людей, що програли битву з життям. Містер Візі, який зі скорботною ненавистю вдивлявся крізь скельця окулярів у обличчя кожного потенційного конкурента, - елементарний приклад людини, неспроможної досягти успіху. Але й Персі Холл, попри всі свої зв‘язки й достаток змушений задовольнитися роллю „сірого кардинала" при галасливому нездарі Гетліфі, й сам Гетліф тримається на плаву, лише нещадно експлуатуючи своїх стажистів і покладаючись на випадок. Чи не нав‘яже життя Еліоту якусь із моделей цього псевдоіснування? Так характеристика другорядних персонажів доповнює розвиток центрального конфлікту. [5, 684]
Комічними рисами щедро наділені Шілині батьки, особливо містер Найт. Його образ, безперечно, продовжує низку сатиричних типів селянських священиків, створених класиками англійського роману від Філденга й Смолетта до Теккерея й Троллопа. Але бундючний Найт з його удаваним високоінтелектуальним життям - це ще одна пересторога для героя. Марнославство нікчемного існування нерідко ховається під маскою удаваної скромності. [5, 686]
Об‘єднуючи всі композиційні лінії історією Еліота, Сноу вдало відтворює прикмети духовної атмосфери часу. Характеристика гуртка Пассанта доповнює уявлення про шукання англійської молоді 20-х років. Сноу дещо відійшов від форми роману про втрачене покоління, типової для Ремарка та Хемінгуея. Герої Сноу мріють про „кращий світ” і шукають шляхів до нього в світі соціальних теорій, які вважають соціалістичними. На жаль, слухачі Пассанта безнадійно плутають соціалізм з теоріями Фрейда і Д.І. Лоренса. Обмеженість, несталість їхнього заснованого на емоціях радикалізму очевидна й автору, й читачам. І все ж показово, що, малюючи переродження гуртка Пассанта, Сноу не вдається до сарказму. На відміну від Р. Олдінгтона, який у романі „Смерть героя" (1929) викривав нікчемність ідеологічних вимог обивателів, Сноу вірив у щирість своїх молодих героїв, співчував їхнім пошукам. [5, 690]