Курсовая работа: Розгляд факторів єдності жанрово-стильового комплексу української історичної повісті XIX - почат

Важливим кроком уперед стало створення з ініціативи Драгоманова і Кониського у Львові Літературного товариства імені Тараса Шевченка, через двадцять років реорганізоване в Наукове товариство імені Тараса Шевченка. Діяльність Товариства була дуже активною і багатогранною, зокрема, воно видало десятки томів матеріалів з історії української мови, літератури, з фольклору, етнографії, антропології в серіях “Пам’ятки української мови та літератури”, “Матеріали до української бібліографії”, “Матеріали до української етнології та антропології”. Цей величезний народознавчий матеріал супроводжується науковими розвідками, окремими книжками виходили дослідження на історичні, літературознавчі теми, видавалися словники.

З 1893 року при Товаристві стали діяти три секції – філологічна, історико-філософська, математично-природничо-медична. В них активно працювали Франко, Грушевський, Гнатюк, Павлик, Маковей, Огоновський, Барвінський, Верхратський. За розмахом наукової діяльності Товариство нічим не поступалося академіям наук інших європейських країн.

На західноукраїнських землях у 70-80-х роках активно діяли політичні партії москвофілів та народовців, у яких були принципово різні погляди на право українського народу на самостійне національно-політичне життя. Народовці головну увагу звертали на піднесення національної свідомості галичан. Народовські журнали “Правда” (1867-1898), “Зоря” (1880-1897) та газета “Діло” (1880-1939) стали трибуною всієї української літератури, сприяли розвитку нашої критики та публіцистики.

У Східній Україні час від часу з’являлись альманахи “Луна” (1881), “Рада” (1882-1884), “Нива” (1885), “Степ” (1886) тощо.

Петро Хропко зауважує: “Загалом українська література цього часу розвивається під шевченківським прапором реалізму, народності й національної самобутності. Подвижницька громадська діяльність геніального поета, його полум’яна муза була орієнтиром для нового покоління українських письменників”. [55; 30]

Передова тогочасна критика скеровує українське письменство на глибше художнє дослідження життя. Драгоманов вважає, що українські письменники повинні вивчати досвід європейських літератур, підніматися своєю творчістю до їхнього рівня. Білик заохочував митців цікавитися життям народу в усіх його соціально-психологічних виявах. Іван Франко акцентував на правдивості зображення дійсності. Барвінський надає великого значення вихованню народу на творах Шевченка про героїчну боротьбу українського козацтва. Павло Грабовський наголошує на тому, що література покликана служити народові в його визвольних змаганнях і стати “одним з чинників поступу загальнолюдського”.

Піднесенню українського художнього слова сприяють дослідження українських учених у царині філології (О. Потебні, П. Житецького, М. Петрова, М. Шашкевича, Ом. Огоновського).

Значних успіхів було досягнуто на теренах фольклористики. Виходять збірки І. Рудченка “Народні південноруські казки” і “Чумацькі народні пісні”, “Збірник українських пісень” (три випуски з нотами) Лисенка, “Історичні пісні малоруського народу” Драгоманова і Антоновича, “Народні пісні Галицької та Угорської Русі” Головацького, з’являються фольклористичні дослідження Франка, Драгоманова.

“У ці десятиріччя значних здобутків досягла проза. Продовжуючи традиції епічної творчості Квітки-Основ’яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Стороженка, Федьковича, українські прозаїки збагатили літературу і в ідейно-тематичному, і в жанровому та стильовому планах” [55; 30], - писав П. Хропко.

У творах 70-х років ХІХ – першої чверті ХХ століть відчувається вплив документалізму, філософського та пригодницького елементу.

Свого часу Іван Дзюба у статті “Неісходимі стежки минувшини (Пригодницькі мотиви в історичній прозі)” накреслив своєрідну схему розвитку історико-пригодницького жанру у світовій літературі. Літературознавець зауважує: “Пригодницьку гілку історичної белетристики (чи, навпаки, історичну гілку пригодницької белетристики) нерідко вважають таким собі неокресленим і хистким гібридом або жанром другорядним, розважального або утилітарно-педагогічного задля дітей та юнацтва призначення. Проте це далеко не так. Хоч межі та характер жанру і справді залишаються не визначеними чітко, одначе ж те, що звемо історико-пригодницькою літературою, має давній родовід та надовго розрахований генетичний ход. Адже історія і пригода справіку невіддільні одна від одної”. [10; 86-87]

Історико-пригодницькі елементи наявні у творчості багатьох митців цього періоду, а саме в Михайла Старицького, Куліша, І. Нечуя-Левицького. Євген Баран з цього приводу висловлює таку думку: “Серед письменників, чиї твори ми називали в одному ряді з “Чорною радою” П. Куліша, виділяються М. Старицький, І. Нечуй-Левицький та О. Маковей. Продовжуючи традиції Куліша, вони у своїх історичних творах розвивали застосовані ним елементи сюжетотворення. Елементи пригодництва наявні майже в усіх творах історичної тематики. Проте у названих авторів вони стають не просто історичним чи біографічним фактом, а художнім прийомом, способом організації матеріалу”. [1; 29-30]

Як бачимо, Є. Баран вважає, що першим твором пригодницько-історичного жанру була “Чорна рада” П. Куліша. З цим твердженням погоджується В. Поліщук, оскільки “сам Старицький захоплювався знаменитим романом Куліша. Куліш же, й це нині загальновідомо, мав перед очима добру школу Вальтера Скотта. Природно, що Старицький і безпосередньо й опосередковано (через П. Куліша) теж не міг не зважити на художній досвід шотландського письменника. Водночас маємо зауважити, що питома вага й міра функціональності пригодництва в сюжетах “Чорної ради” й романів та окремих повістей Старицького помітно відрізняються (її більше у творах Старицького)” [44; 5].

До історико-пригодницького жанру відносять “Чорну раду” П. Куліша та окремі романи й повісті М. Старицького (“Червоный диявол”, “Первые коршуны”, меншою мірою “Облога Буші” й “Заклятий скарб”).

І.Дзюба, окреслюючи типологічні ознаки історико-пригодницької прози зазначає, що “в ній – історичний герой – завжди герой дії, руху; звідси динаміка сюжету в багатьох історичних романах. Але це ще не та специфічна естетична якість, що робить твір історико-пригодницьким. Жанр цей має свою умовність. Вона полягає в тому, що сюжетна інтрига, витворена часто-густо всупереч безпосередній правдоподібності, стає основою структури роману чи повісті і підпорядковує собі всі інші компоненти... Але ця умовність не повинна ані відлякувати, ані розчаровувати. Вона може не відводити від правди й реальності історії, а по-своєму вести в її глибини, в її суттєві закономірності”. [10; 114]

У дусі пригодницько-історичного жанру витримані також інші твори 70-х рр. ХІХ століття та першої чверті ХХ століття. Серед митців цього жанру варто назвати О. Стороженка (“Марко Проклятий”), І. Франка (“Захар Беркут”, “Петрії і Довбу щуки”), Марка Вовчка (“Кармелюк”), А. Чайковського (“На уходах”, “За сестрою”).

РОЗДІЛ ІІ. ПОЕТИКА ІСТОРИЧНОЇ ПОВІСТІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

2.1. Проблематика та образна система історичної повісті

Історична повість ХІХ – початку ХХ століття позначена рисами романтизму, однак в окремих творах наявний реалізм зображення явищ, подій, героїв. Історична проза відображає життя тогочасного суспільства. Однак манера письма кожного з них відрізняться насамперед особливістю викладу. “Панівною формою художнього викладу в оповіданнях та повістях цього часу була традиційна, започаткована Г. Квіткою-Основ’яненком за народним зразком оповідань, що являла собою усний монолог людини з демократичного, найчастіше селянського середовища. Ставилася мета створити максимальне враження автентичності зображуваного, виявлялася настанова белетристів на документально-фактичну достовірність як один із засобів художньої правдивості творів”. [22; 198] Домінуюче становище народооповідної манери було пов’язане з переважанням сільської тематики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому відтворенню народних характерів.

Особливістю прози Квітки-Основ’яненка є те, що оповідач виступає умовною постаттю, переважно стороннім спостерігачем. Він, зазвичай, стояв осторонь, що виявлялося у дидактично-менторських інтонаціях його тону, спробами робити певні висновки.

Оповідач Марка Вовчка набуває нової функції. Це вже оповідач-персонаж, безпосередній учасник зображуваних подій, із своїми біографією і характером. Її оповідач (найчастіше це жінка-селянка) – це свідок подій, обвинувач, який виносить присуд вчинками персонажів, що засвідчувало тенденцію переходу від просвітительського реалізму до реалізму класичного.

Розширення кола оповідачів сприяє розширенню обсервації і позиції авторського підходу. В повісті М. Чайки “Москалева правда” оповідачем виступає колишній солдат, у деяких творах Ю. Федьковича – сам Ю.Федькович. Марко Вовчок у повісті “Кармелюк” виробляє спосіб об’єктивного розвитку сюжету.

Марко Вовчок відходить від традиційного зображення знедоленого кріпака, який тільки ремствує на власну долю. Художні пошуки письменниці приводять до зображення героя-селянина, який прагне звільнитися від кріпацтва (Маша з однойменного оповідання, Настя з “Ледащиці”, Назар з “Інститутки”), братися за зброю (Кармелюк з однойменної повісті-казки) письменниця трактувала як зразок суспільної поведінки особистості в тогочасних умовах. Творчість Марка Вовчка відбиває ідейно-художні пошуки тогочасного суспільства. Наприклад, в оповіданні “Маша” (в естетичних принципах його наявні деякі ознаки соціальної утопії) втілено погляди письменниці на шляхи перебудови селянського буття. Окремі мрії та уявлення народу про майбутнє відбилися в програмі боротьби Кармелюка – справедливий розподіл матеріальних благ і соціальна рівність.

Творчості Марка Вовчка 60-х – поч. 70-х рр. характерні перенесення дій в історичне минуле, коли народ давав збройну відсіч ворогові. Письменниця створює образи ватажків цієї боротьби, відповідних ідеальним уявленням (в оповіданні-казці “Невільничка” та повісті такого ж характеру “Кармелюк” це образи відповідно Остапа і самого Устима, а Марка Вовка – Івана).

Найвизначнішою історичною повістю-казкою Марка Вовчка є твір “Кармелюк” (1862-1863). “Зображуючи Кармелюка, письменниця не ставить завдання точно відтворити біографічні дані його як історичної особи, йде за народними переказами, легендами й піснями. І час, коли революційні демократи активно пропагували ідею селянської революції, прославлення героїчного ватажка селянських повстань було надзвичайно актуальним. Яскраве зображення мужньої боротьби Кармелюка проти панства, за соціальну рівність було спрямоване не виховання юних читачів борцями проти соціальної несправедливості”. [19; 324]

Марко Вовчак детально виписує образ головного героя, наділяє його кращими рисами, вказує на його винятковість. В реалістичному плані показує арешти Кармелюка, перебування його у темниці, побивання рідних за ув’язненим, готовність жінки іти за ним в далеку дорогу разом із дитиною, до Сибіру, втеча героя з сибірського заслання тощо. В загальній романтичній структурі повісті “Кармелюк” застосовуються окремі реалістичні принципи. Привертає увагу також образ дружини Кармелюка Марусі, яку авторка наділяє рисами жінок, що брали участь у селянському русі. Дочка героя виростає в родині борця, з раннього віку привчається бути корисною батьками у їх важкому, сповненому небезпек житті. Повість-казка “Кармелюк” вважається першим взірцем революційної повісті-казки в українській літературі.

Історична романтична повість “Маруся” написана в об’єктивно-епічній манері з яскравим образом маленької української Жанни д’Арк. Класичний гуманний реалізм, наскрізна ідея визволення народу, непідробний демократизм прози Марка Вовчка, що знала і зуміла майстерно відтворити “такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє” (І. Франко), забезпечили їй осібне тривке місце в історії письменства.

В об’єктивно-епічній манері написані “Чорна рада” П. Куліша, “Марко Проклятий” О. Стороженка, “Хлопська дитина” Ф. Царевича.

У художньому полотні прозових творів виробляються нові реалістичні й романтичні принципи поетики і стилістики. У кращих зразках прозових жанрів мовна характеристика персонажів набуває чіткішої індивідуалізації.

Є. Гребінка ввійшов в українську література передусім як талановитий поет і байкар. Однак у творчості письменника є також і прозові полотна. Перш за все це повість “Нежинский полковник Золотаренко” (1842) та роман “Чайковський” (1843).