Курсовая работа: Розвиток української етнонаціональної спільноти
Отже, етнічну ідентичність визначають як результат когнітивно-емоційного процесу усвідомлення себе представником етносу, певний ступінь ототожнення себе з ним і відокремлення від інших етносів. Якщо раніше дослідники констатували, що для етнічної ідентичності характерний високий рівень стійкості, тому що особистість як правило протягом свого життя належить до певної етнічної групи, то сьогодні проблема зміни етнічної ідентичності стає все більш актуальною. Прискорення динаміки розвитку сучасних суспільств призводить до втрати традиційних соціальних ніш, переходу з одних соціальних груп до інших, посиленню міграційних процесів, тощо. Сучасний погляд на етнічність та етнічні процеси певною мірою пов’язаний з дослідженням історичних змін, однак слід визнати й те, що значний інтерес до вивчення етнічної ідентичності відзеркалює й зміни у способі теоретизування.
1.2 Становлення людини в націотворчому аспекті
Сутність людини в контексті визначення основних типів соціоцивілізаційної її еволюції це — плем`я, рід, народність, нація. Прийнятнішим для такого аналізу є еволюційний метод, який виходив з ідеї єдиноподібного розвитку людства на засадах природної еволюції. У цьому контексті цей метод надає більші, порівняно з іншими (у даному випадку з креаціоністським і маркситсько-ленінським), можливості для вивчення процесу націоналізації людини, визначення рівня біосоціальності відповідно до її соціоцивілізаційної еволюції.
Еволюційний метод — це метод в якому гармонійно поєднані найважливіші складові елементи об`єктивної діалектики — необхідність і випадковість, поступовість і перервність, форма і функція тощо. Пізнання цих елементів багато важить для виявлення взаємозв`язку природи та суспільних явищ, загалом для визначення перспектив історичного розвитку. [16, 53]
Людина розглядається як цілісне біосоціальне явище, в якому фіксується наявність як тілесних, так і духовних засад, співвідношення яких постійно змінюється, як видозмінюється й сама людина. Межа, що фіксує такі видозміни, — це поява відповідного типу соціоцивілізаційної еволюції людини — племен, родів, народностей (етносів) і націй, ступінь їх політизації.
Найрельєфніше сучасний світ поділений за етнічною і національною ознаками. Причому національна ознака у цьому контексті поступово висувається на передній план, а тому не випадково, що саме національна людина, для характеристики якої традиційно вживають поняття «нація», визначає основний зміст сучасної епохи, її націоцентричність. Не ідея нації визначає зміст націоцентричної епохи, а людина, яка об`єктивно є національною, тобто належить до якогось певного національного соціуму, в якій самоорганізовується людство в ході власної еволюції. Утвердження такої епохи, як свідчить сучасний суспільний розвиток, проходить не безпроблемно, а нерідко суперечності між етнічним і національним вступають у конфлікт, відвернути який можна лише на шляху «зняття» причин, що викликали його появу. [16, 54]
Аналіз причин етнонаціональних конфліктів показує, що їх виникнення пов`язане з двома крайніми підходами: з одного боку — ігноруванням важливості етнонаціональних чинників, а з іншого — їх абсолютизації. Полярність означених підходів пов`язана з багатоаспектністю і багатоваріантністю проблем етнонаціональної ідентичності, відсутністю належної теоретико-методологічної бази їх розв`язання. Висхідним пунктом розробки таких засад могло б стати вироблення загальноприйнятних підходів щодо визначення сутності основоположних понять етнонаціонального знання, якими є «етнос» і «нація». У цьому контексті історіологічний метод дослідження, може стати методологічною засадою вироблення спільних підходів, порозуміння науковців різних галузей знань — істориків, етнологів, філософів, політологів та ін. [16, 54]
Аналіз становлення людини в націотворчому аспекті показує що:
1. історично людина розвивається за законами органічної еволюції, відповідно до дивергентивного закону суспільного розвитку;
2. біологічна еволюція пралюдини і людини об`єктивно створила основу для формування соціальних форм організації людського буття;
3. на певному етапі еволюції людини з`являються притаманні лише природі людини соціальні форми організації співжиття — племінні, родові, етнічні і національні;
4. розвиток соціальних відносин, основу яких становлять політичні відносини, помітно впливає на зміну біологічної еволюції людини;
5. з часу виникнення соціальних форм організації людського життя людина перестала бути суто біологічною істотою. [16, 55]
З цього періоду взаємодія біологічного і соціального в людині поглиблюється. Наочним цьому підтвердженням є процес формування етносу — одного з основних типів соціоцивілізаційної еволюції людини.
1.3 Етнос — різновид природної історичної самоорганізації людства і передумова формування нації
Етнічність — категорія синкретична (неподільна). Вона означає складну систему суспільних відносин, що зв'язує особу як носія етнічних ознак (етнофора) з її етнічним середовищем: родиною, сусідством, громадою, етнічною групою, нацією чи суспільством загалом. Інакше кажучи, етнічність — це вся багатобарвність культурної картини народу або народонаселення держави.
Поняття етнічності формувалося як результат наукового осмислення розмаїття етнокультурних явищ. У сучасній етнографічно-антропологічній науці склалися дві основні концепції, два типи розуміння феномена етнічності, як і всіх його похідних — етнічної спільності, етносу, етнічних груп, етнонації й нації: примордіалістська (або первинна) та конструктивістська.
Примордіалістська, властива традиційному народознавству, зокрема й українському, сформувалася на ідеях романтизму кінця XVIII — початку XIX ст. як певна реакція на процеси національно-культурного відродження й загального національного піднесення. Аби виразніше відтінити ці процеси, надавши їм певної пріоритетності, їх зазвичай ідеалізували та міфологізували, надто перебільшуючи їхнє справжнє значення. Водночас така міфологізація етнічності правила за каталізатор етнонаціональних процесів, зокрема творення національної самосвідомості. Отже, в практичній площині примордіалістська позиція прискорювала формування національних держав.
Гносеологія (теорія пізнання) примордіалізму грунтується на визнанні етнічності як об'єктивної реалії, тобто первинної властивості людини й людства, що сформувалася історично чи навіть закладена в генетичному коді. Відповідно до цього формувалося поняття етнічна спільність (етнос, народ). Цим терміном позначається група людей, члени якої мають спільну назву, елементи культури, міф про спільність походження та спільну історичну пам'ять, асоціюють себе зі спільною територією і наділені почуттям солідарності.
Не вдаючися поки до наукових коментарів цього визначення, обмежимося лише констатацією: кожна з прикмет етнічної спільності має історичну обумовленість і наукове підтвердження. Дещо дискусійною, однак, залишається теза про біосоціальну природу етнічності, принаймні в тому вигляді, як її розуміли Ван ден Берг або Лев Гумільов. Вони тлумачили етнічність як «розширену форму спорідненого відбору та зв'язку», як своєрідний інстинктивний імпульс, закладений у генетичному коді ще на ранній стадії людської еволюції, коли цей імпульс потрібний був для розпізнання членів своєї спорідненої групи або свого роду. Еволюція людських спільностей зумовила еволюціонування також інстинктивного імпульсу: на родовій стадії він був способом індивідуального виживання; на стадії формування етносу («етносоціального організму») — способом кодування етнічної культури, власне, способом виживання етносу; на етапі становлення нації як вищого типу етносу — засобом прилучення до національно-державних цінностей, тобто засобом творення національної держави [12, 3].
Конструктивістська концепція розуміння феномена етнічності — найхарактерніша для західних етнологів — постала в 60-х роках нашого століття як реакція на процеси національно-культурного відродження та зародження етнічного сепаратизму. В Україні вони починають виявлятися лише тепер, oтже, природно, набуває популярності конструктивістська етнологічна концепція, потрібна, насамперед, як інструмент для побудови громадянського (а не етнонаціонального) суспільства, для якого характерний високий ступінь автономності особи.
Гносеологічна основа конструктивізму — заперечення природності, генетичної закодованості етнонаціональних ознак. Прихильники цієї концепції не визнають нації за біосоціальні організми, вважаючи їх надуманими, вигаданими, створеними завдяки зусиллям інтелектуалів, що їх П. Боурді називав «професіоналами уявлень»: політиків, науковців, письменників, усіх, хто спроможний поширювати розумову продукцію на масовому рівні.
Інструментом такого поширення і конструктивісти, і примордіалісти вважають поняття національної приналежності — щоправда, розуміючи його по-різному. Для примордіалістів національна приналежність — це постійний внутрішній поклик, випробування людини на причетність і лояльність до свого етнічного колективу; для конструктивістів — це результат соціалізації та виховання, своєрідний засіб для пристосування й орієнтації в багатомірному етнічному світі, а часто — механізм досягнення етносоціальних цілей [12, 3].
Помітна розбіжність, навіть взаємозаперечення таких поглядів на етнічність не взаємовиключають, а швидше доповнюють один одного, бо, по суті, відтіняють різні грані етнічності. Позиція примордіалістів грунтується на поглибленій увазі до внутрішньої сутності етнічності, це спроба осмислити саме єство етнічної спільності, в тому числі нації; позиція конструктивістів має на меті створити механізм досягнення міжетнічної та міжнаціональної злагоди.
Різна спрямованість концепцій обумовлює відмінність системи понять і спробу осмислення феномена етнічності. Конструктивісти, наприклад, використовують такі визначення, як етнічна категорія, етнічна група та етнонація — своєрідні покажчики структури і стану багатомірного суспільства. Етнічна категорія позначає групи людей зі схожими характеристиками: однаковою мовою, релігією, звичаями, географічним походженням, расою. Етнічна група охоплює носіїв ціннісних орієнтацій на причетність до етнічної, етнографічної або соціальної групи. Етнонація — це етнічна група, що домагається особливого політичного статусу й визнання своїх особливих прав.
Кожне суспільство має у своєму складі всі названі одиниці, співвідношення між якими визначає етносоціальну ситуацію. Мобілізувати національні процеси може тільки етнонація як найзорганізованіша і найактивніша етнічна група. Натомість етнічні категорії — найконсервативніші й тому найменш мінливі утворення.
Етнічні групи можна трансформувати, регулювати й навіть зруйнувати, тоді як етнічні категорії надзвичайно пристосовані до політичного тиску. Однією з найразючіших історичних помилок у контролі над етнічністю була політика асиміляції соціально усталених етнічних категорій у більш широкі культури. Особливо яскраво це помітно на українському грунті завдяки великому етнічному й етнографічному розмаїттю населення і наявності в його складі всієї етнічної системи: етнічних категорій, етнічних груп та етнонації [2, 14].
З цього випливає грунтовний висновок про тісний взаємозв'язок етнічного й соціального. Він виявляється у двох аспектах: силу та форму вияву етнічного визначає не етнічна самосвідомість, а суспільне буття; етнічна історія завжди пов'язана з соціальною, оскільки в основі обох лежать групові інтереси. Наявність етнічних груп характерна для більшості суспільств, отже, завжди є ризик конфлікту менших етнічних груп із більшими й особливо з домінуючими.
Рушійні сили етнонаціональних процесів по-різному виявляються в окремих етнічних величинах. Етнічні категорії спроможні бути лише тлом етнічного життя, хоча їм також властива боротьба за задоволення соціально-економічних або культурних інтересів. Етнічні групи мають довготривалі базисні та надбудовні умови життя, оскільки вони живуть інтересами не тільки майбутнього, а й минулого. Звідси — широкий спектр можливостей матеріального і культурного самовираження для членів етнічної групи. Ще більші можливості має етнонація — вона здатна забезпечити політичне самовираження. Тому для неї набуває особливої актуальності гасло самовизначення.
Такої доктрини дотримуються всі етнічні величини, проте вкладають у неї різний зміст. Якщо етнонація розуміє її цілком політично, то нечисленні етнічні групи — як право на культурне й духовне самовираження: політична та економічна незалежність їм, звичайно, невигідна. Світова практика влаштування національного життя підтверджує таку теоретичну схему, отож, вона може правити за орієнтир для країн із багатонаціональним населенням, в тому числі й для України [7, 231].
А втім, етнокультурне одноманітних і поготів етнічно «чистих» народів і суспільств практично не буває. Можна говорити лише про ступінь етнічності, але не про її відсутність, бо ж етнічність визначається логікою внутрішнього її розвитку, підсилюючись розмаїттям природних та історичних умов.