Курсовая работа: Селянські податки на Україні в ХІХ – поч. ХХ століття

Крім цього проекту, Кошелєв у спеціальній записці, складеної в 1850 р., доводив необхідність скасування відкупної системи і введення замість її податку на вино і пиво.

Ще більш помірний проект, що нітрохи не торкався принципових основ дореформених фінансів, був опублікований Ю.А. Микшевичем у журналі «Російський Вісник» у 1859 р. Автор цього проекту ставив перед собою лише завдання знайти шляхи для ліквідації бюджетного дефіциту і зміцнення російських державних фінансів. Підкреслюючи напруженість бюджету платників податків, Микшевич відзначав, що домогтися збільшення державних доходів за рахунок підвищення податків не удасться. Величезна заборгованість Росії, на думку автора, робиланеприпустимими і висновок нових позик. Єдиний вихід з положення, що створилося, Микшевич бачив у продажі державного майна, у першу чергу казенних земель і лісів. Цінність цього майна дорівнювала величезній сумі в 4 млрд. руб. Продаж казенних земель і лісів, за словами Микшевича, могла б значно поправити справи державного казначейства.

Більш розгорнутим був проект дворянського економіста Л.В. Тенгоборського. Автор висунув ряд заходів, спрямованих на збільшення продуктивних сил країни, вважаючи, що разом з тим виростуть і податки. Він наполягав на заміні винних відкупів акцизами, установленні п'ятипроцентного збору з доходів від капіталів, внесених у банківські установи [1,36]. Тенгоборський указував, що необхідно різко скоротити державні витрати, що йдуть на непродуктивні цілі, особливо кошторису військового і морського міністерств.

З часу Кримської війни необхідність перетворення застарілої фінансової системи країни стала настільки очевидної, що це змушено були визнати й урядові кола. Найбільше детально розроблений проект перебудови бюджетної справи і усієї фінансової системи, що збігався з загальними основами майбутньої реформи, був представлений самим міністерством фінансів на розгляд Олександра II незабаром після закінчення війни. У проекті підкреслювалася недосконалість російських фінансів і кредиту, неймовірна податкова обтяженість населення, громіздкість і дорожнеча державного апарата, шкода відкупної системи,що загрожує зростання державної заборгованості. У ньому висувалася пропозиція реорганізувати податкову систему країни, скасувати винні відкупи, збільшити митний прибуток, ввести акцизні збори. Щоб скоротити державну заборгованість, пропонувалося стати на шлях продажу державного майна, а також залучення приватнопідприємницької ініціативи до будівництва залізниць. Разом з тим у представленому документі намічені були заходи, спрямовані на зменшення державних витрат за допомогою боротьби з розкраданнями, деякого скорочення відомчих штатів і т.п. [2,67].

Пропозиції на поліпшення бюджетної справи, висунуті в проекті міністерства фінансів, цілком збігалися із широко розповсюдженими в той період судженнями про необхідність увести бюджетна і касова єдність і упорядкувати кошторисна справа. Усі ці урізані заходи широко обговорювалися в ліберальних колах дореформеної Росії ще з часів Сперанського.

До кінця Кримської війни царський уряд приступило до підготовки фінансової і кредитної реформи.

У 1859 р. були засновані дві комісії: одна при державному контролі – для складання правил про порядок рахівництва, звітності і ревізії, інша, при Міністерстві фінансів – для перегляду податей і зборів. Працями першої комісії, керівником якої був В.А. Татаринов, була здійснена корінна реформа у формальному ладі державного господарства Росії.

Малоплідними виявилися заняття інший заснованої в 1859 р. комісії – по перегляду податей і зборів, незважаючи на більш ніж 20-літнє її існування і численні томи її праць, її невдача значною мірою порозумівається загальними умовами того часу, коли їй приходилося працювати. Податкова система найтіснішим образом зв'язана з усіма сторонами суспільного і державного життя, а вони усі знаходилися в перехідному стані. Тимчасовий характер прийнятих заходів, відсутність визначених поглядів на майбутнє, боротьба старих початків з новими вносили перехідний характер і в саме економічне життя народу, а тому важко було взагалі знайти тверді підстави для податкової реформи, тим більше що самі права і положення різних класів населення далеко ще не визначилися [3, 112].

Тим часом податкова система страждала досить тяжкими недоліками, і в суспільній свідомості засувалися основні риси найважливіших її перетворень. Метою їх ставилося полегшення податкової ваги для нижчих, найбідніших класів населення, що виносили на собі майже весь державний бюджет, а засобами – скасування подушних податей, соляного податку і відкупів, перетворення паспортної системи, залучення до обкладання вищих, неподатних класів. Незважаючи на постійні фінансові утруднення, що затримували всяке безпосереднє зменшення державного доходу, у царювання Олександра II була здійснена частина цієї програми, почасти по вказівках податкової комісії. Одним з ініціаторів реформування податкової системи був міністр фінансів граф Михайло Христофорович Рейтери. Поставивши на чергу питання про скасування подушної податі, з розподілом тягаря її між усіма станами, і передавши спосіб дозволу цього питання на обговорення земських збір у 1871 році. Рейтери проте двічі збільшив подушну подать із сільських обивателів: у 1862 році на 25%, у 1867 році на 50 копійок. У 1863 році, у видах поліпшення побуту численного і найменш забезпеченого міського стану, була скасована подушна подать з міщан, замість якої був уведений податок на нерухомі майна в містах. У тому ж році видано було нове положення про мито за право торгівлі і промислів, що значно обклало дрібну торгівлю. У 1868 році положення це поширено на Царство Польське, а в 1870 і 1873 роках узагалі посилене обкладання торгівлі і промислів.

Саме істотне перетворення системи податків, що діяла, виразилося в заміні винних відкупів акцизом на вино. Винні відкупи – найбільш огидне породження феодально-кріпосницького господарства і права – необхідно було ліквідувати в першу чергу. Ліквідацію відкупної системи самодержавство також використовувало для того, щоб заспокоїти те широке, справді народний рух, що напередодні реформи вилилося у форму «питних бунтів». У 1860 р. царський уряд створив спеціальну комісію для розробки проекту про скасування винних відкупів і введенні акцизної системи. Головою комісії був призначений ліберальний діяч періоду 50–60-х років А.П. Заблоцький-Десятовський; до складу її ввійшли чиновники міністерства фінансів і винокурних заводчиків [4, 70].

Необхідність скасування винних відкупів диктувалася і чисто фіскальними інтересами. Вже в перший рік дії акцизної системи (1863 р.) питні доходи скарбниці склали 138 млн. руб. замість 126 млн. руб., отриманих від відкупників у 1862 р. У наступні роки ці доходи скарбниці безупинно росли і до 1878 р. склали вже 198 млн. руб. [5,42].

Російсько-турецька війна 1877–1878 р. знову висунула питання про реформу податкової справи. У даному випадку кола, що панували, керувалися не бажанням вивести селянське господарство з того стану убогості і розвалу, до якого воно прийшло завдяки непосильним податям і зборам. Шляхом відновлення податкової системи вони прагнули підвищити доходи скарбниці і зміцнити фінанси Росії.

У 1879 р., на зміну податкової комісії, була заснована нова комісія для обговорення припущень про скасування подушних зборів, чим виражався намір покінчити з ними остаточно. У 1880 р., під впливом суспільної думки, відмінний один із самих тяжких для населення податків – податок на сіль. Видано нові статути про збори за право торгівлі і промислів, про гербовий збір, про акциз на цукор, змінений митний тариф, приєднаний до загального державними доходам державний земський збір, з чого виник особливий державний поземельний податок, установлений збір зі страхувань, з пасажирських квитків і вантажів великої швидкості і т.д. Унаслідок зробленого в першу половину царювання підвищення подушної й оброчної податей і що збільшення питного податку, податковий тягар, що лежав на селянському населенні, не тільки, однак, не зменшилося, але значно зросла: подушна й оброчна подать, з питним і соляним податком, у 1856 р. дали 142,9 мільйона карбованців, або 40,4%, усіх звичайних доходів, у 1881 р. (без соляного податку) – уже 313,9 мільйона карбованців, або 48,2%. Крім того, селянська реформа викликала виникнення викупних платежів, що дуже незабаром, у виді невідповідності, що виявлялося, між ними і прибутковістю наділів, виявилися новим тягарем для селянського населення.

До цього часу податкова комісія розробила свій черговий проект так називаного розрядного податку, що у 1878 р. був представлений у міністерство фінансів. Даний проект не скасовував подушної податі, а лише доповнював неї, увівши податок на все інше населення країни, що мало доход понад 200 руб. у рік. Платники цього податку розділялися на 25 розрядів, у залежності від розмірів нерухомого майна. Розрядний податок повинний був підвищити дохідні надходження в скарбницю, але проект його був вороже зустрінутий дворянами і царськими міністрами. Поміщики кричали про несправедливості пропонованого проекту, по якому основним об'єктом обкладання було нерухоме майно, а торговельне населення, отже, звільнялося від такого податку. У результаті проект розрядного податку не був прийнятий, а сама податкова комісія на початку 80-х років була розпущена.

Але, всіляко обгороджуючи поміщиків від несення самої незначної частки податкового тягаря, уряд разом з тим змушено було реагувати на руйнування селянства, що прийняло наприкінці 70-х років масовий характер, і на прогресуючий ріст недоїмок. Великий матеріал, що характеризує зубожіння селянського населення в зв'язку з непосильним податковим гнітом, був зібраний комісією Валуєва. Дворянські представники, притягнуті до роботи в цій комісії, були змушені проти свого бажання констатувати зубожіння селянства. За даними комісії Валуєва, у Тверській губернії, наприклад, з десятини поміщицької землі стягувалося від 7 до 23 коп. податей і зборів у рік, у той час як колишні поміщицькі селяни повинні були платити викупні платежі і податі від 2 руб. 21 коп. до 3 руб. 33 коп. с десятини, тобто в багато разів більше. Така ж картина крайньої нерівномірності обкладання спостерігалася у всіх губерніях, розглянутих комісією Валуєва [6,65].

У результаті реформи 1862 р. і поміщики, і промислова буржуазія виявилися звільненими від сплати прямих податків, у той час як селянство повинне було, крім викупних платежів, вносити як і раніше подушну подать і виконувати численні земські повинності. Зростаючі, незважаючи на строгість стягнень, недоїмки в селянських платежах робили усе більш і більш очевидним, що ці платежі, не відповідаючи не тільки прибутковості землі, але і загальної сукупності засобів селян, є для них руйнівними. Наприкінці царювання Олександра II факт виснаження платіжних сил і загального зниження добробуту селянського населення був визнаний самим урядом і поставлений на чергу питання про зниження викупних платежів, але дозвіл він одержав тільки в наступне царювання.

2. Основні види селянських податків на Україні (1861 – поч. ХХ ст.)

Реформа 1861 р. і як її – швидкий розвиток капіталізму в сільському господарстві – привели до істотних змін у земельних відносинах. Значна частина поміщицьких маєтків, зокрема на Україні, перебудовувалась і переходила па капіталістичний шлях. З розвитком капіталізму в сільському господарстві швидко відбувалась диференціаціяселянства. Розвиток капіталізму руйнував ідеалізовану народниками сільську общину з її натуральним господарством, перетворюючи селянина у товаровиробника, підпорядкованого ринку. Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин більшість сільського населення розорялась, незначна меншість багатіла і перетворювалась у сільську буржуазію.

Після реформи 1861 р. економічне становище основної маси селянства дедалі гіршало. Головними причинами зубожіння селянства були малоземелля, злиденні наділи, передача селянам гіршої землі, відробітки, оренда поміщицької землі на кабальних умовах, непосильні податки, викупні платежі, мирські збори, натуральна повинність, дроблення дворів внаслідок сімейних розділів тощо[7; 67].

За надільну польову й присадибну землю, одержану внаслідок реформи, на селян України покладалися повинності у вигляді грошей (оброк, чинш) і «здольщини» (панщина). За землі під садибами на Правобережжі і Лівобережжі селяни щороку сплачували по 5,1 крб. і більше з десятини. За згодою між поміщиком і селянами цю повинність можна було заміняти відробітками. За умовами, виробленими поміщиками, з десятини польової землі встановлювався такий оброк: у Чернігівській губернії (в залежності від місцевості) – від 1,4 до 2,5 крб., у Полтавській – від 2 до 2,5 крб., у Харківській – від 1,8 до 2,8 крб. У Київській, Подільській і Волинській губерніях, територія яких була поділена на дев'ять місцевостей, селяни сплачували оброк від 1,35 до 3,3 крб. за десятину або відробляли панщину від 8,5 до 20 днів. В Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях відробляли 40 чоловічих і ЗО жіночих днів панщини за душовий наділ.

Грошову повинність можна було за згодою поміщика замінювати оплатою хлібом. Строки сплати оброку встановлювались за домовленістю між селянами і поміщиками і записувались в уставні грамоти. Поміщики мали право вимагати від селян сплати оброку за півроку наперед.

Сума грошового оброку, або панщина, що її мали сплачувати або відробляти поміщикам кріпосні селяни, встановлена в уставній грамоті, мала лишатись незмінною протягом 20 років. На Лівобережжі України панщина («здольщинна» повинність) визначалась робочими днями. Так, за десятину польової землі селяни відробляли чоловічими пішими днями в Чернігівській губернії – від 12 до 21 дня, Полтавській – від 16 до 21 дня і Харківській – від 12 до 19 днів (в залежності від місцевостей, на які було поділено кожну губернію). Це становило величезну кількість робочих днів. Громада селян,яка одержала 300 десятин землі, відробляла понад 6000 робочих днів панщини.Характерно, що колишні кріпосники поділяли панщинні дні на літні і зимові, перші з яких становили ³ /5, а другі – ² /6 загальної їх кількості.

Селян і після реформи до переходу на викуп примушували працювати на поміщика. Закон, захищаючи інтереси поміщиків, не допускав ніяких послаблень і вимагав, щоб селяни беззаперечно виходили на роботу навіть тоді, коли наряд на роботу було зроблено неправильно.

В Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях панщину відробляли чоловіки і жінки, причому чоловічі дні поділялись на кінні і піші. Виконували їх селяни за круговою порукою (при общинному землеволодінні). При подвірному землеволодінні кожний хазяїн двору відповідав за повинності з своєї ділянки.

Одержавши жебрацькі наділи, селянство було прикуте не лише до цих наділів, а й до сільської общини, до поміщицької землі [8; 102].

Щодо Правобережної України, то тут і після реформи залишились специфічні кріпосницькі відносини – так звані сервітути. Селянам надавалося право пасти худобу після збору хліба, збирати хмиз па землях поміщиків,поміщик також мав право випасу худоби па землях селян. Па правобережній Україні сервітутами (з поміщицькими маєтками) була зв'язана майже половина селянських дворів.

Щоб забезпечити сплату податків і зборів, селянство було зв'язане круговою порукою. Законодавчим актом заборонявся вихід із сільської общини. Крім податків, на плечі селянства великим тягарем лягли натуральні повинності: підводна, дорожна, етапно-арештантська, постоєва і т. п., а також витрати на утримання нижчої адміністрації.

Умови, що створилися на селі в зв'язку з розвитком капіталізму, примушували значну кількість селянства залишати село і йти на заробітки. Щоб запобігти цьому, царський уряд, крім кругової поруки, вишукував інші заходи для прикріплення селян до общини (громади). Запроваджувалася паспортна система, яка обмежувала пересування селян. Селянство підпорядковувалося нагляду поліції та численного «селянського» начальства.

Головним джерелом існування селян в багатьох місцевостях були заробітки у містах, на польових роботах у поміщиків, в економіях, у куркулів, а також на фабриках, заводах, залізницях і т.д. Ось чому значна частина селянства опинилась у становищі не хліборобів, а сільськогосподарських робітників і робітників взагалі.