Курсовая работа: Середньовіччя в українській літературі
Під час виконання курсової роботи були поставлені наступні завдання:
1) дати комплексну характеристику літературному і культурному процесу на українських теренах в добу Середньовіччя;
2) проаналізувати жанрове розмаїття літератури Середньовіччя;
3) вивчити специфіку літератури післямонгольської доби;
4) виявити риси утопічності в українській літературі Середньовіччя, дати загальне визначення утопії, та навести приклади цього жанру в зарубіжній літературі.
Наукова новизна роботи – це спроба комплексного висвітлення української літератури помонгольської епохи та періоду Передвідродження, а також встановленню закономірностей її розвитку цього періоду. Курсова робота є спробою об’єднання літературознавчого підходу до теми дослідження в з’язку з історико-культурним і богословським підходами.
РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛІТЕРАТУРНО-КУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ НА УКРАЇНІ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
1.1 Характеристика культурно-літературного стану на Україні періоду Середньовіччя
Одним із найнедослідженіших періодів української духовної культури, а особливо літератури, вважається епоха Середньовіччя – час, що тривав від монголо-татарської навали, кульмінацією якої було падіння Києва 1240 р., до кінця ХV ст., коли розрізнені українські землі опинилися у складі Великого князівства Литовського, Польщі, Молдови, Угорщини.
Від часу Середньовіччя збереглася дуже незначна кількість пам’яток духовної культури, а ще більше було втрачено назавжди, що давало вагомі підстави історикам української літератури ставитись до цієї епохи з певною зневагою, називаючи кінець ХІІІ, ХІV та ХV ст. “занепадом усякої духовної праці” (І. Франко) [1;17], “майже паузою в літературному розвитку”, “пропащим часом у житті нашого народу” (Д. Чижевський) [1;21] ; “найглухішими часами у розвитку нашого письменства” (М. Возняк) [1; 28]. Разом з тим, “при всій бідності своїй у сфері продукції, цей період, очевидно, був повний внутрішнього змісту. Він підготовлював небувалу доти напружену громадську, ідейну активність першого відродження… Ці віки були такими смутними, але не безплідними днями нашого життя!” (М. Грушевський) [2; 12].
Українська середньовічна культура як складова частина східнохристиянського культурного світу спиралась на візантійську духовну спадщину. Близькість між регіональними і національними частинами культури, отже, й літератури, Slavia Orthodoxa була настільки тісною, що чимало пам’яток того часу є спільним надбанням двох або кількох народів. Зокрема, болгарин Григорій Цамблак належить ще й сербській, румунській і українській культурам; Петро Ратенський – українській і російській тощо.
І Франко, М. Грушевський, М. Возняк, Д. Чижевський зробили значний внесок в історію дослідження української літератури другої половини ХІІІ-ХV ст. Чимало матеріалів, що стосуються конкретних явищ та окремих творів українського письменства, фрагментарно містяться в дослідженнях ряду українських та зарубіжних учених.
Незважаючи на це, поза увагою дослідників залишається досить значна кількість текстів, що досі практично не вивчені навіть на рівні змісту як історико-літературні явища, не кажучи вже про те, що оригінальна та перекладна література пізнього Середньовіччя вимагає нового прочитання на рівні стилю, образів, символів, топосів тощо.
Відзначимо також, що успішне дослідження українського письменства пізнього Середньовіччя є можливим лише за чіткого історичного підходу, оскільки духовна культура кожної епохи має притаманну лише їй ментальність, особливий “образ світу” (А. Гуревич), у який занурені всі способи його сприйняття, переживання і відтворення, з мовою і взагалі з усіма знаковими системами включно, що використовуються в даному суспільстві. Напевне, у цьому культурному контексті й варто інтерпретувати існуючі в дану епоху художні стилі і жанри мистецтва та літератури [2; 71].
Отже, для висвітлення якнайповнішої панорами української літератури Середньовіччя необхідно звертатися до найрізноманітніших за характером явищ, що належать до різних форм культури, але мають спільні знакові показники, які існують одночасно і є однорідними та аналогічними. Помережаність української духовної культури другої половини ХІІІ–ХV ст. не дозволяє будувати всі сентенції на конкретних текстах. Доводиться звертатися до сфери уяви, до ідеології, до спроби зрозуміти дух епохи, її ментальність, тобто до тих речей, які не завжди можна висловити . Матеріал, яким доводиться оперувати, вивчаючи українську літературу кінця ХІІІ-ХV ст., фрагментарний.
Але оскільки міфи та їхні численні модифікації були основою світогляду тогочасної людини, а ключем до офіційної ідеології християнства була Біблія, то дослідник української літератури пізнього Середньовіччя, спираючись на сучасну методологію, може наблизитись до розуміння тогочасного колективного підсвідомого, а отже, й до відносно об’єктивної інтерпретації вцілілих вербальних текстів.
Таким чином, лише комплексний розгляд релігійного, філософського, мистецького, фольклорного, літературного, а в деяких випадках економічного та політичного життя України в добу Середньовіччя дозволяє найближче підійти до розуміння основних проблем і явищ української літератури другої половини ХІІІ-ХV ст.
1.2 Літературні пам’ятки періоду раннього та пізнього Середньовіччя
Запровадження християнства і державне піднесення Київської Русі посилили потребу в письменстві. Вже в ХІ столітті на Русі було чимало книжок. Ярослав Мудрий, за давнім свідченням був великий книголюб. Він зібрав багато переписувачів і перекладачів з грецької мови на слов’янську і часто сам працював разом з ними. При храмі Софії він організував бібліотеку.
Значне місце серед книг належало, природно, книгам богослужебним. Крім євангелія, слід відзначити як дуже поширену книгу так званий псалтир – збірку староєврейських релігійних пісень. У Київській Русі, крім культового призначення, псалтир був підручником, по якому вчилися читати, і матеріалом для домашнього читання [2; 37].
З появою писемності почалося записування історичних фактів. Записували їх або у формі коротких заміток, або розгорнутих оповідань (сказаній). Коли матеріалу збиралося багато, замітки і сказанія зводили в одне ціле і розміщали за порядком років. Утворювалося літописне зведення або просто – літопис.
Література цього періоду розвивається в річищі традицій Київської Русі: продовжують функціонувати ті самі жанри, подібною залишається тематика. Однак характер часу накладає свій відбиток на явища українського письменства. У більшості вцілілих творів цього часу так чи інакше згадується монголо-татарська навала, її тяжкі наслідки для України, приділяється значна увага боротьбі з іншими іноземними загарбниками. Ця тема є однією з найважливіших як у літописанні, так і в ораторській та агіографічній прозі. Численні нещастя, що випали у цей час на долю народу, посилюють покутницькі настрої у літературі.
Найвидатнішою літературною пам’яткою є, безперечно, Галицько-Волинський літопис. Він засвідчує насамперед тяглість літописних традицій, стаючи справжнім "продуктом українського духу" (Михайло Возняк). І водночас поруч зі "Словом о полку Ігоревім" дає підставу говорити про зміну стилю — монументального на орнаментальний. Багатопланове охоплення матеріалу складається в цілісну і символічну картину світу, на тлі якої витворюється авторський образ історії.
Галицько-Волинський літопис дійшов до нас у складі Волинського літописного зведення кінця XIII — початку XIV ст. 4 Однак перша його частина (зведення Данила Галицького) була створена приблизно у другій половині 40 — 50-х рр. XIII ст. Це зведення було складене в Холмі для обґрунтування політики Данила, який вважав своє князівство законним спадкоємцем давнього Києва. З цією метою холмський літописець докорінно переробив Київське літописне зведення, що містило "Повість временних літ" і Київський літопис, доведений до 40-х рр. XIII ст. Перед початком "Повісті временних літ" літописець, який працював у Холмі, додав перелік київських правителів від Діра і Аскольда до Дмитра, намісника Данила Галицького. Київський літопис перших десятиліть XIII ст. він замінив власним. При створенні останнього був використаний той же Київський літопис, а також документи канцелярії і архіву Данила Галицького, придворні літописні записки, розповіді-звіти бояр про воєнні походи та дипломатичні акції. Робота над літописом велась під керівництвом наближених до Данила осіб: печатника Кирила, холмського єпископа Івана . Літописцем, який довів літопис до 1260 р., міг бути боярин Діонісій Павлович [2; 43] .
На відміну від багатьох інших літописних пам’яток, літопис Данила Галицького — цілісне оповідання, без хронологічної сітки. Згодом один з переписувачів на власний розсуд вніс дати у той варіант тексту, що його репрезентує Іпатський список і йому подібні. Оскільки в датуванні він припустився грубих помилок, ближчими до початкового варіанта є збережені в Україні списки, які не мають хронологічної сітки, — Хлєбніковський, Погодінський, київський список Марка Бундура.
У літописі Данила Галицького прослідковується набагато менше нашарувань церковності, ніж у літописах, написаних в монастирях. Автор — виразник поглядів вірних Данилові бояр і боярської дружини. В центрі його уваги стоїть боротьба з "коромолою" ворожих князеві бояр і зовнішніми ворогами. Літопис подає біографію князя, прославляє подвиги Данила і його дружинників. Упорядник літопису був людиною начитаною. В його тексті є витяги з візантійських хронік Іоанна Малали і Георгія Амартола, з "Історії іудейської війни" Йосифа Флавія, "Александрії". Очевидно, вони були взяті зі створеного в Галицько-Волинській землі компілятивного хронографа. Вислів про лестощі, які "до обличенья сладки єсть, обличены же — злы єсть", літописець приписує Гомеру, хоч ні в "Іліаді", ні в "Одісеї" таких слів немає. Холмський книжник знайшов їх в одному із збірників епіграм, приписуваних Гомерові ще в античній Греції, а згодом і у Візантії . Літописець часто наводить народні прислів’я, співзвучні його поглядам: "Не погнетщи пчел, меду не едать". "Един камень много горньцев избивает" [3; 55]. У своїй розповіді він прагне уникнути одноманітності. Мова його насичена метафорами, інколи риторично наснажена, але не втрачає схвильованості, вміло передає драматизм подій. Є місця високо поетичні. Літописець вміє бути справедливим і до своїх супротивників, він не проповідує виключності свого народу і ненависті до чужинців. Водночас на повний голос звучить патріотичний заклик: "Луче єсть на своеи земли костью лечи, нежли на чюжеи славну быти". Автор пишається співвітчизниками, коли вони не тільки не поступаються іноземцям, але де в чому перевищують їх. Постійне застосування до Галицько-Волинської землі таких слів і виразів, як "руський звичай", "Русь", "Руська земля", є відображенням основної ідеї зведення: показати Данила законним продовжувачем справи князів Київської Русі періоду її найбільшої могутності, зобразити Галич і Холм "другим Києвом".
Волинська частина літопису починається 1261 р. (за хронологією Іпатського списку). В основі своїй вона створена кимось із оточення володимироволинського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. З приводу смерті князя до тексту включено написану іншим пером похвалу Володимиру, значна частина якої — парафраза "Слова о законі і благодаті" митрополита Іларіона: лише ім’я Ярослава Мудрого замінено на Володимира, ім’я його дружини Ірини замінено ім’ям Володимирової вдови — Ольги. Можливе місцеперебування літописця — містечко Любомль, де любив бувати володимирський князь. Після смерті Володимира Васильковича літопис був продовжений при його наступнику Мстиславі Даниловичу, можливо, тим самим автором, але вже з дещо інших політичних позицій. Мстислав підтримував активну політику Лева на Заході, був прихильником єднання всіх частин Галицько-Волинського князівства, і це відбилося у літописі. На зразок холмського літописця, його колега з Володимиро-Волинського князівства також відмовився від чисто літописної оповіді і, за небагатьма винятками, не наводив дат подій. Однак в його розповіді більше послідовності, і в цьому волинський літописець продовжує традиції Київського літопису, з якого в нього є прямі запозичення. Якщо холмський літописець відображав точку зору вірних князю бояр, то волинський враховував ту обставину, що опорою князівської влади все більше ставали "прості люди", міщани, селяни-общинники. Перший оспівував лицарські подвиги феодальних дружин, другий розумів переваги масового війська, всенародного ополчення при відсічі ординській навалі. Та й сам волинський літописець походив, очевидно, не з іменитих людей. Із задоволенням пише він про подвиг, який здійснив "не боярин, ни доброго роду, но прост сый чоловЂк, ни в доспЂсЂ..." [3; 67]. Літописець підкреслює, що Володимир Василькович і Мстислав Данилович "правдолюбьем светяся" не лише до бояр, але і "ко простым людем" .
У своїй літописній манері волинський автор орієнтувався на більш масового читача. Він уникав пишномовних зворотів, асоціативної образності. Основна його перевага — конкретність і ясність викладу. У мові літописця стає менше церковнослов’янізмів, проте порівняно багато мовних елементів, які ставали характерними для української розмовної мови . У літописі згадані й частково переказані окремі "слави" — величальні співи, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки, що становлять дуже давній пласт народнопоетичної творчості.
Попри наявність структурних підрозділів, що їх пов’язують з різними авторами, Галицько-Волинський літопис виглядає як завершена пам’ятка зі спільними для всього тексту рисами [4; 11].
Порівняно з "Повістю временних літ" тут помітно конкретизується і вужчає до галицько-волинських проблем план розповіді, в той же час над текстом літопису ще сяє київське світло: ідея сильної держави, яку виношує й реалізує Данило. Молитви в київському Видубицькому монастирі полегшують галицькому князеві дорогу в Орду та щасливе повернення додому. У світі посилюється боротьба добра і зла, але диявол жодного разу не може порушити братерської єдності Данила і Василька. З погляду літописної традиції, тут існує виразна аналогія — Борис і Гліб. Та якщо в "Повісті временних літ" ця єдність стверджується через смерть, то в Галицько-Волинському літописі — через життя.
Літературність літопису стверджується насамперед через виразність образів часу й простору, що позначені жанровою зумовленістю, і водночас вражають глибиною переживання минулого, яке присутнє в сучасному. Літописний текст вибудовується на перетині канонічної жанрової спрямованості на плинність історії і висвітлення цієї плинності. Об’єктивізація часу через прив’язаність до нього конкретних подій немовби знімає небезпеку позаісторичності, а насправді виступає одним з найзначніших виявів умовності жанру, якої дотримується чи прагне дотримуватися літописець — аж до вражаючої формули "і нічого не було" напроти окремих дат. Серед текстів давньоруського літописного корпусу ця умовність стає особливо помітною якраз у Галицько-Волинському літописі, де в одній зі статей сказано: "усі роки ми напишемо, розчисливши пізніше" . Як відомо, хронологію літописних подій уклав Михайло Грушевський, значно виправляючи "розчислення" пізнішого переписувача [4; 13] .
Щодо висвітлення історичних подій, життєвих шляхів того чи іншого князя, то воно стає конкретнішим, сповненим подробиць. Тяглість окремих сюжетних ліній, попри всю мозаїчність викладу, не раз давала підставу дослідникам цієї пам’ятки, зокрема І. Франкові, М. Грушевському, М. Возняку, А. Генсьорському, відзначати її "повістєвість", виділяти "самостійні" уривки тексту повісті, навіть гіпотетично встановлювати їхніх авторів.